«ГОЛОВНЕ — МАТИ СВОЮ ЛІНІЮ»

1
131
views
Фото Ігоря Демчука

Сьогодні у нас в гостях добре відома у рідному місті музикознавець та журналіст, член Національної спілки композиторів України, старший науковий співробітник відділу музикознавства інституту музикознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського Національної академії наук, кандидат мистецтвознавства Ірина Сікорська.

– Перепрошую, пані Ірино, чи буде доречно напередодні вашого ювілею запитати, з якого віку ви себе пам’ятаєте?

– Важко відповісти однозначно. Щось уривками пам’ятаю мало не з року: мене залишали саму вдома. Наказували з дивана не вставати: ось книжка, ось каша… Коли через кілька годин поверталися, я могла на тому дивані й заснути. Була дуже слухняною, якоюсь мало не з пелюшок «дорослою». Сусіди так і казали батькам: «Вона у вас стара».

У той час батьки реконструювали спадок – очеретяну «шевченківську» хату ставили на фундамент, мурували, обмазували. Тож і я залізла у відро і там ногами місила глину. А те відро було мало не в мій зріст. Ще пам’ятаю, як у дворічному віці до Нового року вивчила якийсь «кілометровий» вірш, але на когось образилась і на ялинці у мами на роботі навідріз відмовилась декламувати, чим довела матусю до сліз. Вона ж так мріяла мною похвалитися, як я правильно, «по-дорослому» вимовляла всі слова і запам’ятала мало не 20 куплетів. Не так сталось, як гадалось! Тобто впертість я мала феноменальну: якщо сказала «Ні», хоч кілок на голові теши, скаржилася мама.

Рочки в три стала ходити у сусідній магазин: спочатку «без здачі» – віддавала затиснуті в кулачку копійки за хліб, молоко, невдовзі – більше, в чотири роки вже відраховувала точну суму, отримувала решту, навчилася читати. Ну а в п’ять народився братик Сашко, і, як я жартома зауважую, «моє дитинство скінчилося»: мене з ним залишали за няньку. Нас зачиняли в хаті на кілька годин, допоки мама була на роботі (тоді декретна відпустка тривала два місяці після пологів, а бабусь поруч не було). Якщо серйозно, то зі мною і поводились, як із дорослою. Це був «хрущовський» рік, черги за хлібом, картки на манку, обіди у «Домовій кухні» у бідончику. Це було в межах сусіднього кварталу, тож мама не боялася мене саму відпускати, і я це все «забезпечувала». Звідти й надвідповідальність за доручену справу, почуття обов’язку, такий собі «комплекс відмінниці», бо інакша, ніж п’ятірка, оцінка траплялася вкрай рідко й сприймалася як особиста трагедія.

– З ким (з чим) пов’язана найяскравіша подія з вашого дитинства?

– Мабуть, з морем… Вперше я побачила море у чотири роки, коли батьки вивезли мене у Скадовськ. Скільки око бачить – синьо-зелено-смарагдова безкінечність. А перші метрів десять від берега – суцільна маса величезних медуз усіх кольорів – рожевих, блакитних, салатових. «Яка краса!» – заволала я тоненьким голосочком на увесь пляж. Наступні три тижні мене так і прозивали: «Наша краса». Відтоді море – моя стихія. Люблю на нього дивитися у всяку пору, люблю плавати, у воді оживаю, ніби молодшаю.

– «Ребята с нашего двора» – хто вони?

– Насправді ми ж виростали у приватному секторі, тож це були швидше діти з усього «околотку» – з дворів сусідніх, душ із 15 від шести до чотирнадцяти років. На тихій (тоді з іменем Леніна) вулиці грали у «вибивалки», «ловитки», «асоціації», розігрували вистави, по черзі ходили до кожного на дні народження. З тих часів залишилася моя найперша подружка – Вікторія. Нас переводили одна до одної через дорогу, ледве ми навчилися дибати. Наші мами вчилися в одному класі в 11-й школі, туди ж відвели й нас, посадили за одну парту. Потім життя нас розкидало. Нині вона живе в Таллінні, має дворічну онучку. Завдяки Скайпу ми регулярно спілкуємося. До речі, її мама – Алла Дементіївна Васильченко – у свої 85 років веде активний спосіб життя в українській громаді: співає в хорі, пише музику для вистав українського театру й акомпанує їм, сумує за нашим рідним містом і передає йому вітання.

– З чого почалося ваше захоплення музикою?

– Яке може бути захоплення у чотири–п’ять років? Це, швидше, втілення нереалізованих батьківських мрій. Десь у чотирирічному віці у нашому тоді вже «відреставрованому» (що тривало якраз упродовж чотирьох років) будинку в порожній «парадній» кімнаті з’явилося піаніно: німецьке, коричнево-лаковане, з гнутими «віденськими» ніжками (за божевільну як на той час ціну – близько 1000 карбованців при зарплатах у межах 100 карбованців!) – всі сусіди позбігалися, щоб побачити те диво. Покликали сусідчину дочку, яка тоді навчалася в музучилищі, пограти. Тато бідкався й причитав: «Боже, залізли в такі борги, може, воно (тобто я) ще й вчитися грати не захоче!» «Обов’язково захоче, – заспокоювала його матуся, – а поки подивись, як гарно стало в кімнаті!» А з шести років мене за ручку відвели в музучилище до «школи педпрактики». З того все й почалося, тобто з пісеньки «То березка, то рябина, куст ракиты над рекой. Край родной, навек любимый, где найдешь еще такой?» на вступному іспиті. Далі все розвивалося за наперед запрограмованим сценарієм: після восьми класів загальної (до речі, дотепер улюбленої) школи №11 – теоретичне відділення музучилища. Одеська консерваторія. Аспірантура в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського Національної академії наук. Кандидатська дисертація «Українська комічна опера: генезис, тенденції розвитку». З того часу пролетіло майже чверть віку. І ось так і не отямилася, як вже добігає кінця мій шостий десяток.

– Що залишила у вашому житті Одеська консерваторія, крім освіти?

– О, це – найсвітліші, найцікавіші роки! Я – «центр Всесвіту», тобто нашої невеличкої «сімеєчки» – чотирьох дівчат у гуртожитівській кімнаті № 36. Ми троє, я і дві Тетяни (сьогодні вони очолюють теоретичні відділи, Князєва – в Одеській музшколі, Тодорова – у Миколаївському музучилищі), – теоретики. А ще Маргарита – хормейстер (нині в Торонто ставить дитячі мюзикли). Цікавим був наш національний склад: крім мене українки, росіянка, болгарка та єврейка. Іще безліч люду навколо: сусіди, однокурсники, друзі, друзі друзів. Це був вибуховий, завжди вируючий конгломерат: капусники, вистави, переодягання, розіграші, сценарії, літературні читання самвидаву (на папіросному папері передрукований на машинці роман «Майстер і Маргарита» і «Собаче серце»), культпоходи на фільми Кіри Муратової, прогулянки приморськими стежками чи одеськими двориками. Звісно, всі посиденьки й походи відбувалися після півночі та по вихідних – ми примудрялися вчитися на «відмінно», а ще й підпрацьовувати. Я, наприклад, викладала на півставки в музучилищі (добре, воно знаходилося через дорогу).

З Одеси я зі сльозами виїжджала під шаленою зливою: закінчився дуже важливий період, попереду було доросле життя. Одеса потім багато років приходила до мене у сни.

– Коло ваших наукових інтересів доволі широке. Але є щось, чому ви надаєте перевагу?

– Вже понад 30 років я мешкаю у Києві. Після аспірантури залишилася у рідному відділі музикознавства, де працюю і донині. Наш відділ є центром музичної україністики, тож так чи інакше всі мої студії і публікації пов’язані саме з нею: композиторська творчість, музичне життя, фестивалі.

Перша моя газетна публікація (до речі, в «Народному слові» на початку 1991 року) вийшла за матеріалами моєї ж лекції-концерту про січових стрільців (зібрання відбувалося у кінозалі бібліотеки, що тепер носить ім’я Чижевського) в рамках засідання клубу «Перевесло». Це було дорученням місцевої «Просвіти». Відтоді число моїх газетних статей, рецензій, оглядів, репортажів та інтерв’ю перевалило за 600. Перша радіопередача також пройшла у Кіровограді в далекому тепер 1988 році. Разом з Володимиром Панченком ми розповідали про поета-демократа Олексія Гмирьова. Відтоді також було безліч радіовиступів різних рівнів – розповідей, інтерв’ю, коментарів тощо. Перша журнальна розвідка в інститутській «Народній творчості та етнографії» була також пов’язана з нашим краєм: переповідала про перебування Миколи Лисенка в Єлисаветграді на початку 1880 року. Навіть у моєму розділі «Оперета» у четвертому томі «Історії української музики» є краєзнавчий момент: дія вельми популярної упродовж багатьох років оперети Рябова «Весілля в Малинівці» відбувалася на території нашої області. І в п’яти томах «Української музичної енциклопедії», де я відповідальний секретар видання та редактор кількох томів, коло персоналій та інституцій, пов’язаних з Єлисаветградом-Кіровоградом-Кропивницьким, дуже широке й представницьке. Добре, що останніми роками мені у написанні статей допомагає Марина Долгіх, моя колишня дисертантка, а тепер добра подруга.

Ще один дуже важливий для мене проект пов’язаний з Кіровоградською ДМШ № 2 імені Мейтуса. Колись у збірнику на честь сторіччя нашого видатного земляка я опублікувала статтю «Юлій Мейтус і Єлисаветград». А через кілька років директорка школи Валентина Ревенко підхопила мою ідею знайомити учнів нашого міста із творчістю сучасних українських композиторів. Їх стали запрошувати не лише очолити журі конкурсу юних композиторів. Тут силами викладачів і учнів почали готувати їхні авторські концерти. Поступово завдяки креативності Валентини Ревенко та її команди (звісно, також за підтримки міських і обласних «культурних очільників») проект розрісся до повновартного. Нині це Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Класик-проект». Дуже багато композиторів, музикознавців, виконавців відвідали наше місто й відкрили його для себе як «культурну столицю». А учні й студенти познайомилися з величезним масивом чудової сучасної української музики.

А ще, ви, мабуть, знаєте, я багато років висвітлювала у столичній пресі фестивальні події, що відбувалися у нашій філармонії, – «Травневі музичні зустрічі», «Різдвяні передзвони» тощо. Тож, з якого боку не подивись, пріоритет один: музична культура нашого краю у всеукраїнському й міжнародному контексті.

– Що б ви побажали тим, хто тільки-но розпочинає свій творчий або науковий шлях?

– Сьогодні з висоти своїх років і набутого досвіду, коли настає час «збирати каміння», я з жахом усвідомлюю, як багато наміченого ще не зроблено: не написано кілька розпочатих монографій, в окремих шматках лежить докторська дисертація – у щоденній метушні до неї не доходять руки. Але я – надзвичайно щаслива людина, бо займаюся улюбленою справою, в яку вкладаю душу. Тож саме цього й побажаю. Хіба що додам: не розкидатися так широко, визначити для себе магістральну лінію і поступово її розробляти. А втім… «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Аби він був не руйнівним, а  творчим.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

1 COMMENT

  1. Прекрасна людина, знаний і шанований в Україні фахівець своєї справи, віддана рідному краю Ірина Сікорська. Шануюся причетністю , вчуся, безкінечно поважаю . Дякую Р.Любарському, І.Демчуку.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here