ГЕРОЙ ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОГО КАРНОГО РОЗШУКУ

0
125
views
Єлисаветградський повітовий карний розшук біля розгорнутого прапора, виготовленого його співробітником Павлом Бахматом (зліва направо, 6-й у верхньому ряду). (1922 р.)

Цю фотографію, виявлену мною в обласному держархіві, беру в руки з трепетом. Ще б пак! Адже їй майже сто років. Ще недавно мені важко було уявити, що я зможу тримати в руках фото, яке об’єднало людей з різних верств суспільства, що склали ядро правоохоронців Єлисаветграда.

Молоді і дорослі, матроси і солдати, робітники і селяни, мало не рафіновані інтелігенти. Це загін єлисаветградських співробітників повітового карного розшуку .

Співробітники зняті на тлі розгорнутого червоного прапора, в центрі якого п’ятикутна зірка, а нижче напис: «Смерть бандитам и ворам!». Людина, яка власноручно зробила напис, у верхньому ряду зліва направо шостий в чорному бушлаті і кашкеті. Знайомтесь: агент карного розшуку 2-го розряду Єлисаветградського повіту Павло Васильович Бахмат, уродженець села Миколаївка-Брузунківка, нині Долинського району Кіровоградської області, 1898 року народження.

Дванадцятирічним хлопчаком майбутній розшуковець разом з батьками в пошуках заробітку переїжджає в Єлисаветград. Вступає до ремісничої школи, де навчається живопису і малярській майстерності. Після закінчення школи переїжджає в Київ, де мріяв навчатися на художника, однак через відсутність коштів на навчання був змушений перервати заняття і повернутися додому.

Часи були непевні. Злочинність мала деякою мірою і політичне забарвлення.

І в ці дні Павло Бахмат приймає для себе доленосне рішення: присвятити»життя боротьбі зі злочинністю.

Після демобілізації в 1920 році він був прийнятий на посаду дільничного наглядача в Єлисаветграді (так на той час називався дільничний інспектор міліції), де успішно себе зарекомендував. Робота від зорі до зорі, а вихідні були, як правило, раз-два на квартал. Часом до нього зверталися за допомогою співробітники карного розшуку, з якими він брав участь в операціях. Поступово Павло приходить до висновку, що його місце там, на передньому краї боротьби з бандитизмом.

У Єлисаветграді діяла судова міліція (в перекладі на сучасну термінологію – карний розшук), яка підпорядковувалася юридичному відділу повітового виконкому. Штат її складали 8 старших агентів і 23 рядових агенти. Зона обслуговування – повітовий центр, тобто Єлисаветград.

30 травня 1921 року Павло Бахмат прийнятий позаштатним агентом 2-го розряду карного розшуку в другий район Єлисаветграда. Тут доречно уточнити, що «позаштатний» не забезпечувався державою. Зарплата, амуніція, продпайок видавався за рахунок коштів заможних кооператорів, тобто непманів. Уже в червні того ж року він переводиться на штатну посаду. На озброєнні були різні види зброї, часом старі, які кілька разів побували в ремонті. Ну а з зарплатою, пайками справи були зовсім кепські. За півроку зарплата і продукти не видавалися, за щастя було отримати за нормативами зерно, в основному пшоно.

А про казенне обмундирування поняття не мали взагалі. Вважали, що шкіряна куртка, галіфе, портупея і чоботи – це і є форма одягу. Незважаючи на все це, співробітники карного розшуку вели нещадну боротьбу з бандитизмом. Розшук розміщувався по вулиці Невській, нині Пашутінська, в будинку купця Йосифа Ходоровського, який зберігся під номером 31.

Разом з товаришами по зброї Бахмат брав активну участь у ліквідації численних банд. Він користується авторитетом серед жителів міста, отримує від них відомості про злодіїв, грабіжників. Використовуючи ці дані, успішно попереджує злочинні наміри кримінальників, вилучає у них зброю.

7 вересня 1922 року йому та агентам розшуку Петрову і Верішку вдалося встановити місце, де ховалися три озброєних бандити: Плужников, Токарєв і Стягун. Не гаючи часу, вони хоробро кинулися на затримання. В короткій сутичці ватажок банди – рецидивіст Плужников, який почав стрілянину і якому нічого було втрачати, був поранений кілька разів. Усю банду  затримали і доставили в арештантське приміщення, де перебувала під особливою охороною, оскільки було відомо, що раніше Плужников, маючи велику фізичну силу, вже втікав, проломивши стіну приміщення, що охороняється.

З урахуванням раніше скоєних бандитських нападів у листопаді того ж року суд засудив Плужникова до розстрілу.

Тривалий час Єлисаветградський карний розшук, не кажучи про міліцію, не міг навести належний порядок на околиці міста – Кущівці. Цей район здавна мав недобру славу неблагополучного, злодійського місця.

У той час там мешкали злодії, грабіжники, шахраї, конокради. Серед усіх жиганів виділявся відомий конокрад Вітя Хвилєв, якому завжди фартило. Сищики знали про його витівки, проте довести їх не могли. Занадто вправно він орудував, а головне, швидко, непомітно, безслідно зникаючи. І цього разу, отримавши відомості про чергову зухвалу крадіжку коней на ринку, шеф карного розшуку Петро Глаголін направив на викриття конокрада агентів Чуднова та Бахмата, які затримали злодія, проте коней у його дворі не знайшли. Спрацювало чуття бандитів – перед самим приходом агентів зуміли кінці у воду сховати. Бахмат почав скрупульозно обстежувати двір, а Чуднов розмовами відволікав любителя коней. Бахмату пощастило. У кутку двору він виявив залишки свіжого кінського лайна. Це був вже доказ. Бахмат покликав Чуднова, хазяїна будинку, і показав їм свою знахідку.

– Ну що, Вітю, розповідатимеш, куди подів коней?

Довго і тяжко йшла бесіда з конокрадом, однак врешті-решт він здався. Про цю історію писала місцева газета «Червоний шлях».

28 березня, 1923 Павло Бахмат звільнився у зв’язку з переїздом у Харків. На новому місці теж пішов у карний розшук і був призначений на посаду субінспектора, тобто молодшого інспектора. Новачка помічають одразу як здібного і самостійного оперативника. Не минуло й двох місяців, як його переводять на посаду інспектора. У Харкові – тодішній столиці України – життя вирувало. Незважаючи на активні заходи по наведенню належного правопорядку, пограбування і розбійні напади, крадіжки з квартир та торгових об’єктів відбувалися практично щодня. Причому чимало з них злочинними угрупованнями, учасники яких з’їжджалися з інших регіонів України та Росії.

1927 рік. Пізнім весняним вечором Павло Бахмат повертався додому після добового наряду. Тричі виїжджали на тяжкі злочини, один з яких – розбій – розкрили по гарячих слідах. Вони разом з субінспектором зуміли за прикметами в районі залізничного вокзалу затримати грабіжника.

Втома – пекельна, позіхання зводить вилиці, мрія одна: дістатися будинку, зігрітися гарячим чаєм та міцно спати після наряду до ранку. Солодкі роздуми перервав дзвін розбитого скла. Інстинкт оперативника спрацював миттєво, і сон як рукою зняло. Він виглянув із-за рогу і побачив у кінці кварталу двох чоловіків, які стояли під магазином і про щось розмовляли. Павло обережно рушив в їх сторону. Вони теж звернули на нього увагу, відійшли на декілька кроків від магазину, дістали цигарки, почали палити.

А через декілька секунд з розбитого вікна магазину показалася голова і пролунав голос: «Куди ви поділися? Давайте мішки!» Сумнівів не було – це пограбування. Рішення про затримання Павло прийняв одразу, незважаючи на чисельну перевагу лиходіїв. Права рука потягнулася до табельної зброї, він пересмикнув затвор і рушив у бік незнайомців, не зводячи з них очей. А помітивши, як один з них засунув руку за пазуху, зрозумів, що за цим може послідувати. Тому, випереджаючи дії грабіжників, він крикнув:

– Руки вгору, карний розшук! Не рухатися, буду стріляти!

У відповідь один з бандитів першим вистрілив у Бахмата. Куля просвистіла біля голови. Оперативник вистрілив у повітря і знову попередив:

– Лягай, інакше стрілятиму на ураження!

Після цього бандити розбіглися в різні боки. А Бахмат кинувся в бік магазину. Пробігши кілька метрів, він зупинився біля розбитого вікна. Потім скомандував: «Викинь зброю і вилазь. Руки вгору і без дурниць!»

Пройшла хвилина, друга, але ніхто з магазину не виходив. У голові промайнула думка: «А може, злочинець уже зник через двері?» Щоб перевірити свою версію, він зняв з голови кашкет і обережно підсунув його на ціпку до вікна. Миттєво в головний убір полетіла гиря. Одна, друга. Тоді, приловчившись, Павло Васильович вистрілив у вікно і знову зажадав від злодія вийти з магазину.

Майже відразу звідти пролунало: «Не стріляй, начальнику. Виходжу, ти мене поранив». Потім з’явився злочинець і зістрибнув з вікна. Команду «Лягай на землю!» він виконав не поспішаючи, з великим небажанням. А коли правоохоронець наблизився до нього, щоб зв’язати руки брючним ременем, спробував схопити його за ноги і звалити. Заодно вихопив з халяви чобота фінку і встиг поранити Бахмата в ногу. На щастя, неглибоко. У відповідь отримав по руках, і фінка відлетіла.

Зв’язавши його, Бахмат вирішив конвоювати злодія до найближчого відділення міліції. Пройшовши метрів двадцять, він почув позаду кроки. Повернувшись, упізнав втікачів-напарників, які хотіли відбити свого поплічника. І знову прицільний постріл з їхнього боку. Встиг ухилитися, і куля потрапила в передпліччя затриманого. Той заволав від болю, а Павло Васильович повалив його на землю, сховавшись за ним, як за живим щитом, і почав відстрілюватись. Відбити свого напарника лиходіям не вдалося. Один з них підхопив пораненого кореша і, залишаючи за собою кривавий слід, кудись його потягнув. І тут нарешті з’явилися перехожі, яких він попросив допомогти доставити затриманого в міліцію.

Завдяки цьому затриманню вдалося припинити протизаконну діяльність небезпечної злочинної групи з Ростова, за якою тягнувся довгий шлейф злочинів, а заодно і розкрити кілька десятків нападів на магазини в Харкові.

За рішучі та самовіддані дії Павло Бахмат був нагороджений іменною бойовою зброєю. А незабаром отримав і підвищення – був переведений на посаду старшого інспектора карного розшуку.

Пішов восьмий рік, як Павло Бахмат працював у розшуку. І весь цей час він жваво цікавився криміналістикою, розуміючи, що за нею майбутнє. «Оперативне чуття, кмітливість – добре, а  наукові методи викриття злочинців – це на порядок більше», – постійно навчав він молодих співробітників. «Сам він був асом негласного дактилоскопування», – так про нього говорили колеги. Будучи на місці подій, він практично завжди знаходив речові докази: то відбитки пальців злочинців, то сліди крові, то волосся, то знаряддя заподіяння тілесних ушкоджень тощо.

У 1930 році Павло Бахмат призначений помічником начальника відділення у відділі карного розшуку управління міліції міста Харкова. Це було визнання його заслуг як фахівця, так і керівника. У коло його обов’язків увійшла організація навчання співробітників і, в першу чергу, новоприйнятих.

З 1934-го по жовтень 1935-го Павло Васильович уже начальник відділення відділу карного розшуку столиці України.

У листопаді 1941 року Бахмат разом з сім’єю евакуювався в Узбекистан. У Ташкенті він продовжує службу старшим уповноваженим карного розшуку в транспортному відділі міліції. У серпні 1943 року його призначили заступником начальника залізничного відділу міліції.

Протягом року він організовує оперативну роботу щодо запобігання правопорушенням на залізничній магістралі.

У березні 1944 року Павло Васильович повертається в Україну, переїжджає до Києва, де продовжує працювати на оперативних посадах, а потім став начальником
ВБРСВ м. Києва.

На його рахунку розкриття глибоко замаскованих злочинних груп розкрадачів. Ось скупі слова з наказу МВС СРСР № 0649 від 22 листопада 1947 року: «За вмілу організацію і проведення оперативних заходів в ліквідації групи злочинців оголосити Бахмату П. В. подяку з видачею місячного окладу».

Павло Васильович закінчує службу в листопаді 1951-го. Його груди прикрашають ордени Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалі «За перемогу над Німеччиною», «За доблесну працю 1941-1945 рр.».

Останні роки життя Павла Васильовича теж не були нудними. На дивані біля телевізора не засиджувався. Після виходу у відставку в чині підполковника Павло Васильович ще понад двадцять років пропрацював начальником відділу кадрів річкового пароплавства в Києві. У свої 78 років він був сповнений сил і здоров’я. Одного вечора, щось наспівуючи собі під ніс, він повертався з роботи. І раптом дорогою почув крики про допомогу. Як відомо, колишніх оперпрацівників не буває, і, не вагаючись ні хвилини, він поспішив назустріч невідомому. Адреналінова хвиля охопила все тіло, руки автоматично прийшли в бойову готовність. Постовий міліціонер просив допомогти затримати правопорушника, який стрімко тікав від нього. Павло Бахмат, недовго думаючи, поставив втікачу підніжку. Той упав, але одразу ж підвівся і потрапив в руки колишнього опера. Будучи молодше і значно сильніше, він зумів скинути його з себе, але той встиг схопити втікача за ногу. Кілька метрів бандит тягнув Павла Васильовича, який мертвою хваткою утримував його, поки не наспів міліціонер. В результаті поєдинку на його обличчі виявилася зчесана шкіра, були зачеплені нервові закінчення. І це, здавалося б, не дуже важке поранення призвело до смертельного результату. 16 грудня 1980-го у віці 82 роки Павло Васильович пішов з життя. Можна сказати – загинув на бойовому посту. Інші скажуть: а навіщо йому це було потрібно? Але Павло Васильович завжди займав активну позицію в житті. Останніми словами мужнього ветерана МВС були: «Я дуже задоволений прожитим життям. Я завжди віддавав себе людям. Вдячний долі, що у мене така дружина і діти. Я ними пишаюся. Думаю, що недарма прожив життя».

Кіровоградська поліція і, в першу чергу, карний розшук ГУНП можуть по праву пишатися цим легендарним ім’ям – Павло Бахмат. Тепер ці знайдені мною фотографії того часу прикрасять музей історії кіровоградської міліції.

Веніамін ЯНІШЕВСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here