Нещодавно до Кропивницького приїздили відома українська письменниця і сценаристка Ірен Роздобудько та її чоловік – вітчизняний бард, поет-пісняр, театральний та кінодраматург Ігор Жук. У театрі корифеїв вони презентували книгу пані Ірен «Прилетіла ластівочка» та поспілкувались з кореспондентом «НС».
– Що вам було відомо про наше місто, про його історію, зокрема літературну, до приїзду сюди?
І.Ж.: – Ми вдруге у Кропивницькому. Вперше були тут навесні 2014 року. Тоді він ще не називався ім’ям корифея, хоча про Кропивницького ми знали давно. Знали, що це місто з глибокими мистецькими традиціями. І бачимо, що традиції ці не лишилися в історії, тому що публіка тут чудова, вихована, освічена.
І.Р.: – Відомо… Раніше завжди мене відлякувала назва міста «Кіровоград». Мені здавалося, що тут, певно, все пов’язано з Кіровим. А тепер от, коли їхали, виникло таке приємне почуття, а коли приїхали, нарешті побачили дивовижну архітектуру, бо минулого разу не встигли, побачили чудові центральні вулиці.
І.Ж.: – Щодо назви. І Єлисаветград, і Кіровоград – все не те, не ті особи, що мають уособлювати нашу історію.
– Минулий ваш приїзд теж був пов’язаний із запрошенням Олександра Ратушняка, очільника місцевої «Просвіти»? Як ви його оцінюєте як менеджера?
І.Р.: – Так, він багато письменників запрошує. Там, де є такі люди, життя вирує, там повні зали, зацікавлена публіка. Таких людей треба підтримувати.
І.Ж.: – Прекрасний менеджер.
І.Р.: – Ми багато їздимо. Нещодавно були у Костянтинівці. Там теж є така людина – рушій різних зустрічей, фестивалів. Завдяки таким людям навіть маленьке місто перестає бути депресивним. І про це варто говорити. І Сашкові віддати належне. І це я кажу не заради компліменту.
– Пані Ірен, усім відома ваша така насичена багата подіями біографія. Ви пройшли шлях від шпрехшталмейстера до письменниці, актриси, сценаристки. Як ви цей шлях оцінюєте: це типова доля типової жінки відповідно до часу і простору, це драматична доля чи це дарунок долі?
– Не думаю, що це типова доля жінки, яка народилася у Радянському Союзі і яка мусила обов’язково мати стабільну роботу, вміти готувати, бути дружиною, тобто пройти типовий шлях. Для мене з юності це було неприйнятно. Я ніколи не уявляла, що моє життя піде за таким розкладом. Тому, якщо доля підсовувала якісь авантюри, я завжди на них йшла. Не відмовлялася ні від чого. Я не боялася, наприклад, змінювати роботи. У мене у трудовій безліч вкладишів. Хоча для когось це могло стати трагедією. Все залежить від характеру.
– Тобто ви схильні до авантюрних дій?
– Схильна.
І.Ж.: – Можна сказати, це типова доля нетипової людини.
І.Р.: – Ні, все типове. Просто я з дитинства любила їздити у славнозвісний чи горезвісний Донецький аеропорт. Батьки працювали у Німеччині, бабуся була на роботі, а я подорожувала на дев’ятому тролейбусі. Пограюся удома, ключик на шию і на зупинку. Мені подобалося дивитися, як злітають літаки. Я бачила, як люди кудись перелітають, відчувала, що вони побачать щось нове, незвідане, а мені треба повертатися у свій двір. Це була якась шокова терапія. Мені дуже кортіло, щоб цей світ розкрився переді мною. Мене увесь час рвало уперед, хотілося дуже багато побачити.
– І якою була перша закордонна країна? З чим пов’язана та поїздка?
– Хорватія. Це був прес-тур. Я працювала тоді у журналі «Наталі». Після шалених поневірянь, коли на тривалий час залишалась без роботи, мене запросили у такий крутий журнал і через рік запропонували закордонний прес-тур. Потім було багато різних подорожей.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що перші ваші враження від США були негативними. Нині ви поміняли чи кут зору, чи позицію. З чим це пов’язано?
– Знаєте, хтось розумний мені сказав, що країну треба пізнавати через людей. Через культуру і через людей. Коли ти приїздиш вперше, ти таких людей можеш і не зустріти. У першу поїздку я потрапила як спеціаліст у питаннях запобігання торгівлею людьми. Це була поважна делегація. Ми бували у департаментах, у притулках, де утримуються постраждалі від насильства жінки. До речі, у Києві один такий притулок, а у Нью-Йорку – 57! Останні ж поїздки – це гостини у друзів. Це поїздки по одноповерховій Америці. Це були щирі задушевні розмови. Тут ми дізналися дуже багато того, чого не розповідають журналістам.
– А чи можете пригадати, якщо це не секрет, як ви вперше зустрілися, яким було враження від знайомства?
І.Ж.: – Ні, не секрет. Ми просто здивувалися, що так пізно зустрілися, адже це могло статися і раніше. У нас знайшлося багато спільних знайомих і друзів. Одна з них нас і звела. Ірен тоді цікавилася фільмами Кустуріци, а у мене була непогана колекція. Я їх запросив у гості. Ми проговорили допізна. Ірен співала свої пісні, що мене теж заінтригувало. Того вечора ми багато про що переговорили. Нам було напрочуд цікаво. До Кустуріци тоді так і не дісталися. Ось з того вечора ми фактично і не розлучалися. У всякому разі ментально.
І.Р.: – Але я знала Ігоря за багато років до того. Слухала його пісні по радіо. У нас насправді було доволі спільних знайомих.
І.Ж.: – Я теж вже чув про Ірен кілька років перед тим. Єдине, що у мене був такий собі фільтр до сучасної української літератури. Я знав, що є такий конкурс «Коронація слова», але слово «коронація» мене одразу відлякувало. Воно для мене було в одному ряду з «Людиною року» чи чимось подібним, коли певна невеличка тусовка навішує на себе різні корони і грається в якусь еліту, яка далеко не завжди є елітою. Тому і на письменницькі тусовки погляд був трохи скоса. Хоча від незалежних експертів доходили чутки, що там є і цікаві люди. Ім’я Ірен там звучало. Проте мені здавалося, що поєднання Ірен плюс Роздобудько це трохи претензійний псевдонім. Потім Ірен подарувала мені книжку «Амулет Паскаля». Це була перша її книжка, яку я прочитав. Після цього я не зупинився, доки не прочитав усе, що вона написала на той час.
– Пані Ірен, ваш погляд на сучасну українську літературу, в якому напрямку вона рухається і що б ви порадили молодим письменникам?
– Однозначно у нас є література на всі смаки. Вона швидко розвивається. З’являються молоді автори. Серед них видавництва шукають найбільш цікавих, прогресивних. Отже, молодим авторам слід стукатися в усі видавництва. Брати участь в усіх конкурсах. Хоча я згодна, що виходить і доволі «сміття». Але якщо його видають, значить на це є попит. Тобто існують і такі смаки. І, на жаль, нам бракує нині високопрофесійної літературної критики.
– Про що ви думаєте напередодні Нового року?
– У першу чергу думаю про загиблих воїнів, військовополонених і політв‘язнів та… про вибори. Про те, що ми всі мусимо показати 31 березня рівень громадянського суспільства. Адже це дійсно буде наш спільний перший іспит після Революції Гідності. І хто, як і за кого проголосує, чітко покаже, чого ми всі разом (підкреслюю – всі разом, незважаючи на уподобання) варті. Відповідальність за це на кожному з нас.
І сором буде так само спільний в разі того, якщо на трибуни ПАРЄ, ООН, різних світових конгресів вийде черговий «хрущ», зніме капець і стукатиме ним по мікрофону. Або… новий «Янек», котрий пропонуватиме «смоктушку» карлику. Або… вдалий «проект», за спиною якого буде сміятися над усіма нами «сірий кардинал». Зізнаюсь: я боюсь виборів.
Боюсь, але вірю в Громадянське Суспільство – воно визріло на крові і перемозі. Це – найбільше з наших нинішніх досягнень. І шанс вижити, жити і йти вперед.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
