ТАМАРА ЖУРБА: «ПЕРЕЙТИ МЕЖУ МОВЧАННЯ Я ЗМОГЛА ЛИШ ЗАВДЯКИ НЕРОЗІРВАНИМ ЗВ’ЯЗКАМ З РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ»

0
159
views
Т.ЖУРБА, САЛЬТА (АГРЕНТИНА), 2010

Із вересня 2005 року українська поетеса Тамара Журба постійно мешкає в Аргентині. Авторка п’яти поетичних книг (одна з яких – поезії для дітей), лауреат літературних премій імені Ю.Яновського та імені Є.Маланюка  серед січня відзначатиме свій 80-річний ювілей.

Електронна розмова через океан хай буде іще одним «недописаним сюжетом» у житті талановитої берегині слова.

– Тамаро Гнатівно, напередодні Вашого ювілею хочу привітати Вас щиро, побажати добра й здоров’я! Ваша поезія в українській літературі стоїть на видній полиці й наснажуватиме не одне покоління майбутніх творців слова! Дозвольте почати нашу розмову з питання банального й трохи кумедного, але яке мимоволі проситься: чи могла колись дівчинка з криворізької околиці бодай подумати, що доля в останні десятиліття переселить її на іншу півкулю планети Земля?

– Маю великий сумнів, що хтось колись зуміє розгадати круті повороти цієї примхливої, непередбачуваної посланниці Божої, яку, за людською примовкою, ні пішки обійти, ні конем об’їхати.

Або: якби знав де впаду – соломки підстелив би… Схоже, що доля моя скупа була на солому і при переселенні  опустила на кактуси.

– «Тоненька постать доньки при ворітоньках, Висока пісня птаха до небес…» або «Ми говорили з липою удвох…» – ось що надихало Вас на ніжну лірику в благословенних наших степах, обіч Веселих Боковеньок. І нині Ви при «тоненькій постаті» та й птаха співає, хоч і не та і не над липою – це аргентинське небо збуджує до писання, як колись?

– Не все те, що може порадувати око, здатне схвилювати душу.

Ні шум Ла-Плати не втіша,

Ні обшир неба голубого.

Мовчить до місяця чужого

Чиясь заблукана душа.

Ці слова написані під аргентинським небом. Але перейти межу мовчання я змогла лиш завдяки нерозірваним зв’язкам з рідною землею, підтримуваних друзями, колегами по перу, завдяки їхнім електронним та паперовим листам, бандеролям із цінними книгами. Та всім тим, що нагадує Україну…

Високе, розлоге дерево параісо, що має квіт, який кольором і пахощами нагадує український бузок…

Чорнобривці – розсіяні по лісах…

Чиєсь необроблене поле, встелене синіми та рожевими крученими паничами.

– Розкажіть трохи про своє дитинство. Про батьків, брата Василя, вчителів… Коли до Вас прийшло Слово – це була радість, несподіванка чи усвідомлення відповідальності, страх?

– В часи голодомору батьки мої прожили два роки в Грузії  (голоду там не було). Мама працювала в їдальні, батько – на будівництві. Повернувшись на Україну, купили невеличку хату-мазанку на Криворіжжі (місто Зелене). Тут, у кімнаті з одним вікном, і поселилась наша сім’я.

Старша сестра Надія любила гаптувати, брат малював та ліпив глиняних чоловічків, а я – вигадувала якісь свої дитячі казочки.

Кімната була тісна і похмура… Та коли тато брав у руки скрипку (яку завжди возив із собою) – кімната ставала вищою і світлішою.

…Пізніше брат Василь напише новелу «Батькова скрипка»,  яка (під іншою назвою) увійде до однієї з його книг («Грім на голе дерево» та «У холодному вокзалі»).

Тут народжувалось і моє поетичне слово. Чи був перед ним страх?.. Я про це не думала. Швидше всього, навпаки – стало для мене потаємною втіхою, невидимою для стороннього ока. Писала не часто. Відходила та знову поверталась, шукаючи в ньому поради чи розради…

Т.Г.ЖУРБА (КРАЙНЯ СПРАВА) З СЕСТРОЮ НАДIЄЮ I БРАТОМ ВАСИЛЕМ. ПОЧ. 50-Х РР. ХХ СТ.

В школі найулюбленішими вчителями були моя перша вчителька Валентина Іванівна Ашихман та Віра Григорівна Василенко, викладач української мови й літератури. Саме вона запримітила та всіляко підтримувала в мені любов до Слова.

– Як Вам живеться там, в Аргентині? Якщо можна, опишіть свій побут – нам, сущим придніпровцям, цікаво про це довідатись. Як адаптувались до клімату, до латиноамериканського темпераменту, до їхньої кухні? Чи скучаєте за Україною? Сниться рідна земля?

– Клімат в Аргентині досить різний. В Сальті (сухі субтропіки), де  переважали жаркі літні дні і теплі зими, адаптуватись не було складно. В Місьйонесі, де до жаркого літа додається велика вологість (вологі субтропіки), звикнути непросто. А  до стихій, які мають місце і тут, і там (пожежі, сильні зливи, град, смерчі), – неможливо.

У Сальті дочка закінчила школу пейзажистів і, отримавши диплом, майже 10 років працювала в озелененні міста. Мала диплом «За кращий проект парку 2007 року» та грамоту «За важливий внесок в розвиток країни». Були цікаві замовлення (озеленення центрального музею, автодрому та інше), що давало можливість залишитись у цьому (до речі, гарному, туристичному) місті.

Але дана місцевість, де майже дев’ять місяців земля чекає дощів, дітям не подобалася, і, маючи велику колекцію декоративних та плодових рослин, родина перебралась в Місьйонес, змінивши сухі субтропіки на вологі, де круглий рік не стихають грозові дощі.

У Сальті наші погляди притягали величні гори Кордільєри, в Місьйонесі задивляємось, як займається вогнем небо над Бразилією від безперервних спалахів блискавиць, дослухаємось до загрозливих громів над Парагваєм…

В Місьйонесі діти купили фермерську ділянку з будинком і 15 гектарів землі (3 га лісу та плантація парагвайського чаю). Будинок розташований недалеко від траси, що сполучає районне місто Оберу з обласним центром. Автобуси курсують через 20-30 хвилин. В районному містечку можна придбати все необхідне в побуті. Працюють лікарні, банки, супермаркети, різні майстерні та інше.

Тут діти зайнялись сільським господарством, збором парагвайського чаю. Мають сімейну молочну ферму (для цього орендують ще 20 гектарів землі)…

Населення Аргентини багатонаціональне, тож кухня кожної провінції залежить від того, хто її населяє.

В Місьйонесі, де живе багато українців, можна скуштувати вареників та пирогів. У Сальті є ресторани чисто італійської кухні. А в Кордові німці роблять рибні консерви, яких немає в інших провінціях.

– Що читаєте нині? Ви ж, певне, бодай якусь невеличку бібліотеку взяли з собою в трудну дорогу за океан… А в тамтешні бібліотеки-книгарні заглядаєте?

– Маємо власну бібліотеку. Це книги, які я свого часу пересилала дітям поштою в Аргентину, та ті, які взяла при переїзді: близько семисот примірників фахової літератури для дочки (вона за освітою – інженер лісу) і близько чотирьохсот – художньої (від класиків до сучасних творів).

Та й друзі, колеги по перу, спасибі їм, не забувають. Нещодавно отримала з Вінниці книгу Мирослава Дочинця «Вічник». Трохи раніше – «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Часом перечитую вже прочитані книги. Сьогодні на моєму столі денники Петра Сороки та Крістіана Бобена,  «Повернення Богородиці» Володимира Бровченка. А ще перша поетична збірка Наталки Гузнак «Собі та іншим вибачай».

До тутешніх бібліотек не заглядаю.

– Тамаро Гнатівно, Ви в 50-х роках були завербовані в ті краї, але, здається, ніде ніколи про це не згадували – не хочете поділитись сьогодні спогадами про трагічний український Техас?

– Не впевнена, що зможу сказати щось суттєве про цей край. На Донбас, по оргнабору, я поїхала, коли мені було 18. Тож моє недосвідчене око могло б і не запримітити якихось архіважливих деталей, якісь відмінності. Працювала я там «транспортною робочою», доставляючи будматеріал на відповідні об’єкти містечка Черкаське, що неподалік від Слов’яносербська, яке тоді розбудовувалося. Мова і побут корінного населення мали українське коріння, і ми, ті, що прибули з Криворіжжя, Хмельниччини, Вінниччини та інших областей України, легко вписувались в їхню атмосферу буття.

Господарі, в яких ми (четверо дівчат) квартирували, запам’ятались як люди прості і доброзичливі, а ще тим, що свого трирічного онука жартома називали «громадянином», бо  йому не вдавалось правильно вимовляти це слово.

Крім місцевих мешканців цього краю була ще одна категорія людей – це робітники заводів та шахт, що з’їжджалися з інших міст на заробітки. Був у них в основному свій (зросійщений) говір.

Та все ж… За два роки перебування в цих краях я ні від кого не почула отих, вже потертих від частого вживання, слів – «хохли» чи «бандерівці». Ніякої внутрішньої напруги не відчувалось.

І навряд чи хтось уявляв собі, що мине небагато часу і на цій землі загуркочуть російські танки… А їм навздогін та ж таки Росія пошле своїх солдатів-«миротворців». Захищати український  народ… Від кого?..

Як писав поет Микола Глущенко:

А правда, все-таки, проста.

Про неї тільки

складно брешуть.

Війна…

– Відомо, що видавництва готують до друку не одну книгу Тамари Журби для найменшеньких читачів (цей процес, на жаль, затягнувся, але сподіватимемось). А лірика філософська, інтимна, громадянська? Новий рукопис, аргентинський…

– Підготовлений рукопис віршів для дорослих «Недописаний сюжет» лежить у шухляді. Вірші для дітей «Абетка» та «У чаклунському лісі» – у видавництві. Доля їх ще не визначена.

– Перекажіть свої побажання землякам (іванівцям, кропивничанам, українцям), друзям-письменникам, зокрема й тим, хто йде в літературу. «Іще не все сказали про любов…»

– Найперше хочу привітати всіх земляків з Новоріччям, побажати здоров’я, благополуччя, а головне – мирного неба над Україною! Друзям-письменникам снаги – і витримки в цей непростий для всіх час. Нових талановитих книг!

А тим, хто йде в літературу, – знайти свою стежину серед тисяч інших. Йти не зупиняючись (хоч це і нелегко) і магією Слова підтримувати в людських душах вогник любові: до свого ближнього, до рідного краю, до нашої стражденної, але прекрасної української  землі. Бо, як писав геніальний Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».

Запитував Василь БОНДАР.

м.Кропивницький (Україна) – селище Сан Мартін провінції Місьйонес (Аргентина)

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here