У січні голові обласної організації НСПУ, відомому прозаїку Василеві Бондарю виповнилося 65 років. Але він сповнений сил і нових творчих задумів. І розказати про себе може правдиво.
– Ви народилися і виросли у селі Теліженці на Київщині. Це ваша мала батьківщина. Що можете пригадати з того періоду життя?
– На це не вистачить ні дня, ні ночі… Про це вже є у багатьох моїх оповіданнях та повістях… У дитинстві за домашніми клопотами я не встигав читати. Я про це вже не один раз згадував і знову кажу, що нині наче надолужую згаяний час… Я пас корів, пас гусей, любив ходити на річку. Навчання в школі… Брав участь у шкільному й сільському духових оркестрах, був вокалістом шкільного хору. У мене були просто чудесні стосунки із вчителем музики.
Конкретний спогад? Пам’ятаю весілля свого брата Івана. Мені було п’ять років. Убоге дитинство. Звичайно, ми не знали того голоду, який був одразу після війни, але… Збереглася фотографія з братового весілля. Коли на уквітчаній паперовими кольоровими стружками гільці обламують віти, роздаровуючи коровай, потім залишається один страпак. І стою я на фото з оцим страпаком. Кашкет, штани із шлейкою через плече, зашкарублі черевики – такі, що «роти» пороззявляли. Обірваний, як той Гаврош. Але тоді ти не усвідомлював, як живеш і для чого. Тоді для тебе сяяло сонце, співали пташки, увесь світ посміхався.
Таких речей багато згадується, і нерідко вони просяться у твої твори.
– Перше кохання. Чим воно запам’яталося?
– Взагалі я був дуже влюбливий. Закохувався буквально з першого класу. Дівчат у мене було багато. Я дружині й досі не все розказав. Одна з моїх захоплень у четвертому-п’ятому класі сиділа попереду. Я виставляв під партою черевика, куди вона вкладала записочку. Забирав, прочитував, писав відповідь і знову таким чином передавав. Одного разу вона раптом підбігла до мене на перерві, а я стояв біля тину, і каже: «Ти дурак». І я злякався, бо це так сталось несподівано, і вона ще не вміла делікатніше доповісти, що вже іншого полюбила. Пізніше навчиться, проте тоді мені було боляче, просто нестерпно.
Ще одне кохання було розбите у дев’ятому класі. Однокласниця поїхала у Кишинів навчатися у технікумі і приїхала до нас на канікули. Ми вчимося, вона попросилася на урок, сіла позаду. Після уроків ми пішли у кіно, я проводжаю її додому. А це вже було навесні. Днями починаються випускні іспити, і я маю до них готуватися. І раптом вона каже: «Василю, у мене вже є інший хлопець і я б не хотіла тебе вводити в оману. Давай залишимося друзями». Делікатно розійшлися, але я кілька днів поспіль буквально вмирав. Йшов у садок і страждав. Мама приходять: «Сину, що таке з тобою коїться? Чого ти такий сумний. Розкажи, я ж теж так само влюблялася. Ти ж моя рідна кров, розкажи, тобі легше стане». А тоді я не знав, що робити. Думав, це справді кінець світу.
– Як відомо, Іван Драч теж з Теліженців. Ви його часто бачили у шкільні роки?
– Торік влітку, після його проводів, я написав просторий спогад про Івана Драча. У дитинстві він у мене асоціювався з учителем, який викладав літературу в нашій школі, а останні роки жив у Тетієві. А ходив я у сьомий чи восьмий клас. Звідки я міг знати, що Драч уже давно пішов із села, – доти я його ніколи не бачив. з Драчем я вже познайомився, коли став студентом.
– А до того…
– Закінчив школу. Вступав в університет: склав твір на «трійку», німецьку мову, літературу, історію – на «п’ять». Але цих оцінок не вистачило – конкурси тоді були дуже високі. Трохи працював у клубі в рідному селі. Потім три роки служив на флоті. Після служби за другим разом вступив на факультет журналістики.
– Розкажіть трохи про службу на флоті, про якусь реальну подію.
– Про це я теж написав повість, «Візит ввічливості» називається. А про реальну подію… Та багато їх було… Ну, наприклад, що пов’язана з відчуттям національної належності. Я його гостро відчув на прикладі одного свого товариша по службі, молодшого на рік, литовця. Гедемінас Седеревічюс. І національна, і просто людська гідність в нього була на порядок вища, ніж у нас, українців, яких було майже піворкестру. У морфлоті оте гидке явище, яке в сухопутних носить назву «дідівщина», називається «годковщиною»: той, хто служить останній третій рік, «годок», був фактично королем, мав необмежену ніким владу і як хотів знущався над молодшими. Всі салаги це проходили. Але коли Гедасу годок кричав: «Салага, не понял? В котёл захотел?!», той ставав, як камінь, твердий, непохитний. А традицію годковщинську тоді зламати було неможливо. Ніхто салагу не підтримає, не заступиться, ніякі офіцери чи мічмани не втрутяться – він один стоїть проти всіх. Його і карали, і знущалися з нього, але він не ламався. І коли ми готувалися йти на півроку в далеке плавання, а отже і в закордонні візити, його особісти списали з крейсера як неблагонадійного. Саме своєю твердістю, високою гідністю мені Гедас був близький.
– Перепрошую, ким же ви служили на флоті?
– Я грав на тенорі у духовому оркестрі флагманського крейсера. Велетенський, за двісті метрів довжиною корабель, тисяча чоловік екіпажу. Це артилерійський крейсер, побудований десь одразу після війни. Він вже не виконував бойових завдань, бо застарів. Але виконував пропагандистську місію представляти радянський флот у зарубіжних країнах.
– Отже, далі були студентські роки, вас вабив факультет журналістики.
– Не зовсім так. В останній рік служби на флоті я збирався вступати на відділення перекладачів факультету романо-германської філології. Мені зі школи подобалася й легко давалася німецька мова. Наче рідна. Кілька місяців перед візитом до Ростока-Варнемюнде (Німеччина) я посилено штудіював підручники, які прислали мама. А потім усі шість днів, коли наш крейсер гостював у НДР, офіцери й мічмани мене брали на берег як перекладача… Але коли після закінчення служби повернувся додому і почув, що проводиться творчий конкурс на факультет журналістики (вперше!), передумав. Деканом у нас був письменник Дмитро Прилюк, та й серед викладачів багато письменників. Окрім цікавих лекцій студентські роки в Києві були наповнені також і літературними зустрічами. Є в мене повість про це – «Старші курси» називається. З мого курсу шестеро стали членами Спілки письменників, багато відомих журналістів: нині редактори обласних газет, директори видавництв, журналісти в зарубіжних виданнях…
– А яким був ваш найперший опублікований твір?
– Починав я з віршів. Їх друкували у районній газеті. А першим прозовим твором – оповідання, яке пізніше отримало назву «Дев’ять днів». Першодрук, вважаю, був сирим, я його пізніше переробив. А справжнім дебютом вважаю оповідання, написане в студентські роки, але опубліковане на третьому році роботи в обласній газеті «Молодий комунар». Оповідання «Ой, з-за гори кам’яної» на сторінках «Кіровоградської правди». Представив мене Володимир Олександрович Базилевський. Потім публікував оповідання у гуртових збірниках, журналах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна» та інших.
– Хто ж вас напучував на перші літературні кроки, хто підтримував, надавав поради?
– Певно, слід почати з учителів школи. Вчителі літератури в нас чомусь часто мінялись. В старших класах я вже серйозно читав і був завсідником в районній книгарні. Міг весь урок провести за відсутності вчительки: знайомив, до речі, однокласників із творчістю Івана Драча, багато чого вони не сприймали… Гарні уроки літератури отримав від Ніни Миронівни Слободянюк, яка російську викладала: дуже ми шкодували, коли вона вийшла заміж і подалась за чоловіком у сусідній район, – позаминулого літа я їздив велосипедом у Руде Село Володарського району, одвідав її могилу… Не забуду й щирої уваги від учителів, коли мене запросили в директорську й подарували довідник Спілки письменників України. «Юному поету, шанувальнику книг…» – підписали директор, вчителі географії й історії. Досі бережу книгу з автографами дорогих мені людей. Це було вже тоді, коли почав друкуватися у районці. Навіть був послав добірку в обласну газету «Молода гвардія». Звідти прийшла перша у моєму житті відмова. Я їх в житті отримав чимало. І від Романа Іваничука з львівського журналу «Жовтень», і від Василя Шкляра з журналу «Дніпро», і від Анатолія Камінчука з журналу «Київ»…
Спочатку це було болісно, а потім зрозумів: мене загартовують і вчать писати краще.
Ну, й не можу не згадати сприяння мого духовного наставника Миколи Кравчука. Це новеліст, який жив у Тетієві, згодом лауреат республіканських премій – імені Юрія Яновського та імені Григорія Косинки. З ним у мене було тривале, до самої його смерті, листування – бережу близько двохсот листів від нього.
– Ви пригадали ім’я Володимира Базилевського. Які враження залишилися від спілкування з ним?
– Ми спілкувалися недовго. Він потім поїхав у Київ. Це була велика втрата для літераторів Кіровограда. Жалкую, що багато чого не зафіксував з того періоду, коли ми часом гуляли разом по місту, проводили різні засідання в майстерні у Толі Каретного чи на березі Сугоклеї у селищі Гірничому. Я відчував у ньому ще тоді дуже потужну інтелектуально й духовно людину. Те спілкування багато нам давало. І донині підтримую зв’язок з Володимиром Олександровичем. Вважаю його літературним мислителем, філософом – вищий авторитет на сьогодні в Україні. Ті книги, і поетичні, й історіософські, які він видав за останній час, – це класика.
– Ви у складі комісій літературних премій імені Маланюка та імені Тарковського. Що показують останні рішення цих комісій та їх обговорення?
– Щодо премії імені Маланюка, то ось недавно здійнявся на Фейсбуці ґвалт – правильно визначили лауреатів чи неправильно. Ніколи не буває так, щоб усі були задоволені рішенням журі. Але справа у тому, що останні три роки процес присудження щоразу вибухає. І я сам до цього спричинявся, бо не можна було дивитися, коли відзначалися дуже поверхові речі, а талановиті обходили увагою. Так, все залежить від складу журі. Минулого року, коли другий раз висувалася проза Василя Мошуренка, вона отримала п’ять голосів і не було переголосування. Голова комісії сказав, що це не прописано у положенні. Але ж за великої кількості претендентів, зрозуміло, що один з них одразу не набере більше половини голосів. Тому три члени журі опротестували рішення. Потім був лист від членів правління обласної організації НСПУ на ім’я голови комісії про ротацію. Це за положенням. Бо у 2015 році з подачі тодішнього керівництва обласного осередку НСПУ провели ротацію так, що за один раз завели у комісію п’ятьох нових осіб. Тепер ми подали двох згідно з положенням, аби замінити Олександра Архангельського і Олександра Косенка, які звинуватили Мошуренка в плагіаті, у смертельному для митця гріху, і не мають морального права перебувати в складі комісії. У жовтні обласні збори письменників подали теж такого листа на адресу законодавців, але не можу зрозуміти, чому пан О.Чорноіваненко її досі не проводить.
Ще одне звинувачення у ФБ: як це так, дали премію російськомовному твору Тетяни Березняк. Як на мене, це фактично упорядкування книги, а не літературознавчий текст. Лише невелика частина його написана Тетяною, а решта – чужі тексти. Проте я не можу не прийняти рішення комісії, коли вісім з десяти голосували за антологію.
Мене бентежить інше: збурення, чому дали премію творам Василя Мошуренка, якщо минулого року він не набрав голосів? Пояснюю: і слава Богу – справедливість таки існує, коли так сталося. Минулого разу, переконаний, несправедливо вчинило журі, не провівши переголосування. Тоді б Василь за життя став лауреатом. Це талановита людина. Я тепер казав: від тих, хто сидить за цим столом, членів і не членів спілки, чи й залишиться щось в історії літератури, але Василева холерична проза, яка відображає дуже складний період нашого буття, обов’язково залишиться.
– На філфаці ЦДПУ імені Володимира Винниченка ми маємо аж трьох лауреатів премії імені Євгена Маланюка. Певно, вони впливають на студентську молодь. Тоді чому ми практично не бачимо її на різнобічних літературних заходах? Чому їх не спрямовують зробити хоча б початкові кроки у літературній критиці?
– Це мені теж болить… Був час, коли там працювали Василь Марко, Володимир Панченко, Світлана Барабаш, Леонід Куценко – високого рівня критики і літературознавці. Тоді там життя вирувало. Була ще й літстудія «Обрій», і ми бачили, знали тих студентів. Сьогодні ж десь-не-десь зблисне прізвище… Журнал «Вежа» раніше публікував річні літературні огляди з-під пера названих критиків. То була гарна практика, корисна і для початківців, і для самих обсерваторів літературного процесу в області. А нині уже другий рік не можу дочекатися замовлених публікацій від наших влауреачених літературознавців.
– Але тим часом дехто дає рекомендації до друку книжок, які поширюють потік графоманської чи напівграфоманської літератури, яка, по-перше, дезорієнтує смак читачів, по-друге, забирає кошти у тих, чия творчість гідна уваги.
– На жаль, літературна критика майже занепала. В основному вона зараз компліментарна, заангажована.
Бесіду вів Роман Любарський
Фото Ігоря Демчука
