ОДЕСИТИ ІЛЬФ І ПЕТРОВ ПРО ЄЛИСАВЕТГРАД – «ДРУГУ ОДЕСУ»

0
164
views

Я родился в городе Елисаветграде. Кое-какие воспоминания о младенчестве сохранились…Когда мне было три года, семья переехала в Одессу, которую считаю, хотя и неправильно, своей родиной.

Юрий Олеша

Ілля Ільф (1897-1937) та Євген Петров (1902-1942), автори знаменитих романів «Дванадцять стільців» (1928) і «Золоте теля» (1931),  у своїй творчості  не обійшли увагою й наш  Єлисаветград. Наше місто згадується в їхніх творах принаймні двічі.

У 1930 році в журналі «Огонек» письменники під дотепним псевдонімом Ф.Толстоєвський  публікують фейлетон «Розгул техніки»  про винайдення кінематографа.  Ось фрагмент із нього:  «…В те времена каждый город называл кино по-своему. В Петербурге ему дали название «синематограф», в Киеве – «биоскоп» и «биограф». В Одессе молодое искусство носило название «иллюзион». Однако Елисаветград не мог удовлетвориться таким скромным наименованием. В Елисаветграде кино называлось «электроиллюзион». Это было вдвойне заманчиво ввиду того, что в Елисаветграде электричество было тогда силой весьма мало исследованной и само по себе привлекало толпы зрителей. В прочих городах империи фантазия предпринимателей работала вовсю. Какими только словами не обзывали кино: и «электропаноптикум», и «живой стереоскоп», и «жироскопический театр», и даже «магический ящик».

Без коментарів тут не обійтися. Насамперед дивує твердження авторів фейлетону про те, що «в Елисаветграде электричество было тогда силой малоисследованной».  Адже електрифікація Єлисаветграда почалася ще в 1880 році, до винайдення кінематографа (1895). Причому займався нею, ще й взявши на себе всі витрати за виконання робіт, уродженець Єлисаветградського повіту, геніальний винахідник у галузі електротехніки Микола Бенардос (1842-1905). Уже 2 квітня 1880 року у приміщенні цирку на Петровській вулиці (нині Шевченка) відбулася перша вистава при електричному освітленні. Це означає, що наше місто отримало електричне освітлення одним з перших у Російській імперії.

А от в Одесі, за зізнанням одеських краєзнавців, «перша презентація електричних ліхтарів відбулася у 1884 році на промисловій міжнародній виставці». Тому й не дивно, що електричний трамвай у Єлисаветграді  з’явився у 1897 році й також був одним з перших у Російській імперії. У  тій же Одесі електричне трамвайне сполучення було відкрито лише у 1910 році. Доти в місті з 1882 року функціонував паровий трамвай.

За матеріалами преси та спогадами старожилів ми дізнаємося, що в Єлисаветграді на початку ХХ століття існували кінотеатри з такими назвами: «Биоскоп», «Иллюзия», «Иллюзион», «Звезда», «Олимп», «Сказка», «Кино-Ампир».  Відомостей про «Электроиллюзион» відшукати не вдалося. Більше того, якщо вірити Інтернету, кінотеатр під такою назвою було відкрито у 1908 році… в Іркутську.

Отже, висловлювання Ільфа і Петрова про Єлисаветград не мають нічого спільного з реальною історією нашого міста. Втім, враховуючи специфіку жанру, це, можливо, й виправдано. Адже фейлетон – це невеликий за обсягом твір художньо-публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в сатирично-гумористичному ключі. Питання лише в тім, чому саме Єлисаветград був обраний Ільфом і Петровим для висміювання?

І вже зовсім загадковою сприймається згадка про Єлисаветград у ще одній знаменитій книзі Ільфа й Петрова «Одноповерхова Америка» (1937). Вона розповідає про подорож  письменників по США, про їхні враження, про зустрічі з видатними людьми тощо.  Ось фрагмент, який мене зацікавив надзвичайно: «Окна нашей комнаты выходили на бульвар Голливуд. На одном углу перекрестка была аптека, на другом – банк. За банком виднелось новенькое здание. Весь фасад его занимали электрические буквы: «Макс Фактор». Много лет назад Макс Фактор, молодой человек в продранных штанах, приехал с юга России в Америку. Без долгих размышлений Макс принялся делать театральный грим и парфюмерию. Вскоре все сорок восемь объединившихся Штатов заметили, что продукция мистера Фактора начинает завоевывать рынок. Со всех сторон к Максу потекли деньги. Сейчас Макс невероятно богат и любит рассказывать посетителям волшебную историю своей жизни. А если случайно посетитель родом из Елисаветграда, Николаева или Херсона, то он может быть уверен, что счастливый хозяин заставит его принять на память большую банку крема для лица или набор искусственных ресниц, имеющих лучшие отзывы Марлен Дитрих или Марион Дэвис».

Макс Фактор (справжнє ім’я Максиміліан Абрамович Факторович (1872-1938) – геніальний візажист, «батько сучасної косметики», «король макіяжу», «голлівудський чарівник», засновник знаменитої компанії «Max Factor» (1909), який  зробив справжню революцію у виробництві декоративної косметики.

Макс Фактор – автор величезної кількості відкриттів та винаходів у царині жіночої краси: кіногрим у вигляді крему 12 різних відтінків, накладні (штучні) вії, тональний крем, блиск для губ, водостійкий макіяж, туш для вій, емаль для нігтів, компактна пудра і т.п. Він творив під гаслом «Всі жінки красуні – потрібно лише правильно підібрати макіяж». Майже все життя Макс Фактор працював у Голлівуді з усіма тодішніми кінозірками, але пам’ятав і про звичайних жінок. Девіз компанії й досі такий: «Для «зірок» – і для Вас!». У 1928 році Макс Фактор «за внесок у розвиток кінематографа» отримав «Оскара» – найпрестижнішу премію  Американської академії  кінематографічних наук і мистецтв.  Цей гігант косметичної галузі мав зріст… 150 см!

Зрозуміло виникає запитання, яким чином Макс Фактор пов’язаний з Єлисаветградом? Для цього звернемося до його біографії (їх в Інтернеті розміщено не один десяток). Спочатку було повне розчарування. Народився у Польщі, жив і працював у Рязані, Санкт-Петербурзі, Москві, потім у 1904 році емігрував до США.

Лише в українській Вікіпедії одним рядком зазначено: «До еміграції в Америку певний час проживав в Одесі й Миколаєві». А тим часом Ільф і Петров серед міст, які викликали  у Макса Фактора ностальгійні почуття, називають Єлисаветград, Миколаїв, Херсон.  Одеси серед них немає! Не могли ж письменники таке вигадати (не той жанр!). Аби Макс Фактор серед особливо пам’ятних йому міст назвав Одесу, можна не сумніватися, що одесити Ільф і Петров акцентували  б на цьому увагу.

А взагалі  історія  взаємин  Єлисаветграда й Одеси заслуговує окремого дослідження.

У 1997 році, коли московський журнал «Новое литературное обозрение» опублікував «Неизданного Сологуба», ми дізнались про надзвичайно цікаві подробиці триденного перебування письменника в Єлисаветграді в 1913 році. Це − три листи до дружини Анастасії Чеботаревської, публікації в газетах «Голос Юга» та «Елисаветградские новости» і, головне, три вірші, написані в Єлисаветграді. Письменник прибув до Єлисаветграда вранці 6 грудня, зупинився в готелі Коваленка. У листі до дружини Федір Кузьмович повідомляє  своє перше враження від Єлисаветграда: «Городок ничего себе, чистенький, жители хвастают, вторая Одесса».

Звісно ж, єлисаветградці мали на увазі не архітектурну привабливість рідного міста у порівнянні з «жемчужиной у моря», а, передусім, величезну кількість колишніх мешканців Єлисаветграда, які стали одеситами.

Єлисаветград сміливо можна називати «старшим братом» міст південноукраїнських. Він  був заснований у 1754 році, Херсон – у 1778-му, Катеринослав – у 1787-му, Миколаїв – у 1788-му, а  Одеса – аж у 1794 році.  Зрозуміло, що цей особливий статус зобов’язував єлисаветградців брати найактивнішу участь у заснуванні та розбудові цих міст.

Приміром, з досліджень одеських краєзнавців дізнаємося: «Жителей Одессы насчитывалось к 1797 году всего 3984 душ. Треть населения города составляли иностранные купцы из Греции, Турции и Италии. Вторую треть представляли елисаветградские купцы со своими «командами»  из приказчиков и работных людей, которые устремились в новорожденный порт «делать бизнес». Ну а остальная часть городских обывателей – это были солдаты гарнизона, казаки и работные люди из бывших крепостных, сотнями бежавшие «к Потемкину».

Не випадково першим одеським міським головою 14 січня 1796 року був обраний  єлисаветградський купець другої гільдії Андрій Желєзцов.  У голосуванні взяли участь приблизно 150 громадян.  Після Желєзцова міськими головами Одеси обиралися його земляки, єлисаветградські купці Ларіон Портнов, брати Іван та Семен Андросови та інші. Брати Андросови, приміром, у 1816 році брали найактивнішу участь в організації міського дівочого училища, були підрядчиками спорудження та попечителями першого Одеського храму на честь  св. Миколая  Мірликійського.  А ще, зазначають одеські краєзнавці, «их имя носит один из молов Одесского порта, который они строили».

Одним з перших переселився з Єлисаветграда в щойно засновану  Одесу купець Євтихій Кленов, неабияк посприявши облаштуванню молодого міста. У 1794 році за свої патріотичні подвиги під час війни з Туреччиною  він був нагороджений золотою медаллю з написом: «…за исправление с особливым успехом важных препоручений в последней с Портою Оттоманскою войне (1787-1791)». Єлисаветградець, виявляється, займався ще й розвідувальною діяльністю у турецькій  фортеці Ізмаїл перед її знаменитим штурмом у 1790 році російською армією під командуванням О.В.Суворова. Купець, зокрема, повідомив про наявність та місцезнаходження у фортеці потаємних колодязів на випадок облоги. А в 1797 році Кльонов  організував підйом предметів з суден, які затонули під час російсько-турецької війни.

Роль Єлисаветграда в історії Одеси важко переоцінити. Наше місто стало найпотужнішим кадровим донором для Одеси. Приміром, у знаменитій одеській літературній школі  − багато наших земляків (Юрій Олеша, Марк Тарловський, брати Абрам та Яків Гольденберги (псевдоніми Арго, Яків Галицький) та інші). Та й, власне кажучи, Одеська літературна школа почалася з видання  чотирьох поетичних альманахів  (1915-1917) з творами  юних одеських літераторів, які фінансував уродженець Єлисаветграда Петро Ілліч Сторицин (справжнє прізвище Коган), якого сучасники називали «невероятнейшим человеком». Так само уродженці Єлисаветграда переважають і в Одеській школі модернового живопису. Вона виникла в 1915 році з об’єднання «Товариство незалежних», яких називали «одеськими парижанами». Лідером одеських авангардистів був єлисаветградець Амшей Нюренберг.   До цього об’єднання входили Ізраїль Мексін, Георгій Бострем, Дмитро Бронштейн та інші єлисаветградці, що стали одеситами.

Внесок єлисаветградців у розбудову Одеси увічнений у назвах двох міських вулиць. Автор-упорядник фундаментального (436 сторінок) топонімічного довідника «История Одессы в названиях улиц» (2012) Яків Майстровий з приводу вулиці Єлисаветинської, якій нещодавно повернули первісну назву, пише, що вона названа «совсем не в честь Елизаветы Ксаверьевны Воронцовой, а ввиду того, что в числе первых жителей улицы были выходцы из Елисаветграда».  Таку назву вона отримала ще у 1819 році, коли Єлизавета Браницька лише збиралася заміж за князя Воронцова. З 1921 по 2005 рік – це була вулиця Щепкіна, на честь губернського комісара народної освіти і чекіста за сумісництвом.

Повернули одесити й провулок Єлисаветградський. Його перейменовували декілька разів: спочатку у 1933 році – на честь французького письменника-комуніста Анрі Барбюса, а у 1946-му дали назву Кіровський.

Отака парадоксальна історія трапилася. Єлисаветград, куди йому належало, не повернувся, натомість він повернувся на вулиці Одеси.

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here