«ДОЛЮ РОЗСТРІЛЯНИХ БОРЦІВ ПРОДОВЖУЮ СОБОЮ»

0
157
views

Гість сьогоднішнього номера «НС» – Олекса Різників – лауреат обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка у номінації «Поезія». І хоча він більше відомий в Одесі як громадський діяч, дисидент-шістдесятник, один із організаторів крайового Руху і «Просвіти», йому небайдужа й Кіровоградщина. Чому? Про це, зокрема, Олекса Сергійович розповів нашому кореспонденту.

– Пане Олексо, відомо, що Кіровоградська обласна премія імені Євгена Маланюка – не перша ваша відзнака за літературну працю…

– Так, вже десята. Першу премію імені Павла Тичини я отримав у 1995 році за книгу «Терновий вогонь», торік – імені Юрія Горліса-Горського від історичного клубу «Холодний Яр». Між цими двома були інші літературні премії (у тому числі й всеукраїнська імені Бориса Грінченка за книгу «Одноримки. Словник омонімів»), якими я дуже пишаюся. Премія імені Євгена Маланюка для мене особлива, адже саме за творчість у Кіровограді шість десятків років тому я отримав першу «нагороду» від… всюдисущого тоді КДБ.

– До речі, а як ви опинилися на Кіровоградщині, адже родом із Донбасу?

– Село, де народився мій батько у 1907 році, називається Різниківка. Раніше це був Ямський, а зараз Сіверський район Донецької області. Там батько виріс, а десь у 1928-29 році їхню сім’ю розкуркулили і вислали на Урал. Але звідти він утік. Дістався Єнакієвого. Познайомився з Катериною Сологуб, родом із села Людвинка, або Йосипівка, Вільшанського району, що на Кіровоградщині. Побралися. Народився я 24 лютого 1937 року – саме тоді, коли ішли розстріли, тисячі, мільйони людей знищувалися. Я іноді так собі маракую, що успадкував чиюсь душу… Мабуть, я долю розстріляних борців продовжую собою. Про це написав у вірші «Родом з тридцять сьомого», який увійшов до збірки «Терновий вогонь».

Потім була війна. Батько з перших днів пішов на фронт, а повернувся лише у 1946–му.

У Єнакієвому ж я й писати вірші почав.

…Голод на Донбасі страшний був. Розпарена макуха вважалася делікатесом. Тоді мати і каже батькові: “Ні, так ми не проживемо. Їдьмо на мою батьківщину”.

Опинилися ми, щоправда, не у Вільшанському районі, а поблизу Первомайська Миколаївської області – там теж жили родичі матері. Але ж це майже Кіровоградщина.

– Важко, мабуть, було переходити з російської на українську мову, адже Донбас – майже Росія?

– Так, важко. Але все було… з точністю до навпаки! На Донеччині я чув більше української мови, аніж у центральній Україні, у Єнакієвому ходив в українську школу, та й народився я в сім’ї, де розмовляли українською. А на новому місці батько віддав мене в російську школу, і там почалися мої муки на не один рік. Я ледве дотягнув весняну чверть: я ж російської мови геть не знаю. У Єнакієвому, в українській школі, я був круглий відмінник, а тут упав на трійки, на двійки, бо не знаю, що то є «умноженіє, дєлєніє»…

Наді мною сміються за моє українське «г» – я ж не можу вимовити «ґ» так, як вони. Діти підсміюються наді мною, знущаються, я не можу відповідати уроки, не знаю, що таке «север», що таке «юг», мені соромно говорити слово «как» – я ж не можу «какать». Мені якось незручно, а там же через кожне слово «какой», «какая», «как». Анекдот виходив, так. Але з гріхом пополам за літо, за осінь я трошки призвичаївся і навчався собі в цій школі.

Через рік ми переїхали на Богопіль – це район Первомайська. Неподалік від нашої хати – школа № 17, українська. Та батько замість того, щоб перевести мене сюди, в українську школу, тримається 12-ї, російської – це на іншому березі Синюхи. Там я продовжував навчання. Лише щовесни, коли зривало мости, я ходив до 17-ї. А в ній вчилися Микола Вінграновський, Віталій Колодій – це ті хлопці, з якими я зустрівся і ближче зійшовся в 1952 році, коли Василь Полір’янович Годований по всіх школах пройшовся, зібрав поетів і створив літературну студію – спочатку при бібліотеці, потім при газеті “Прибузький комунар”. Ми туди ходили – Андрій Ярмульський, Віталій Колодій, Микола Вінграновський – згодом вони стали членами Спілки письменників.

– А чому ви не одразу обрали літературну стезю?

– Мене більше приваблювали точні науки. У 1954 р. закінчив школу. Не вступивши на математичний факультет Одеського університету, рік працював у Первомайському інвентарбюро. Наступного року не вдалося вступити й на філфак, тому пішов в Одеське державне театральне художньо-технічне училище. Закінчив його у 1958 році і отримав направлення до Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. Кропивницького на посаду електроосвітлювача. Мене дивувало, що талановиті українські артисти поза сценою розмовляють між собою російською. У пам’ять врізався такий випадок.

Якось стою я за лаштунками, біля свого прожектора, іде “Наталка Полтавка”. Артистка співає: “Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. Ой як болить моє серце, а сльози не ллються”. Вона так гарно співає, такою красивою мовою, аж у мене сльози на очі навернулися. Опускається завіса, вона нахиляється до своєї ноги і каже: “Ах, черт, как я ударилась”. Це мене так різонуло, думаю: що ж це таке – на сцені ти одна, а за лаштунками – інша! Це теж було поштовхом до українськості. На якомусь аркуші записав тоді:

Я забув українську мову,

Я забув Запорізьку Січ.

Як мені повернути знову

Ту свободу і рідну річ?

Сам я розмовляв здебільшого одеським жарґоном, та в колі друзів якось запропонував: “Давайте проведемо тиждень української мови. Ми ж в українському театрі працюємо”. Так і зробили – цілісінький тиждень на подив усім розмовляли лише українською.

Частенько вихідними днями навідувався до батьків. Там я стрічався з колегами по літературному об’єднанню — Володею Барсуківським, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем, Валентиною Кравчук та іншими однодумцями.

Згадайте, який був тоді час. Микита Хрущов тільки-тільки розкрив страшний механізм культу особи Сталіна, висвітлив засоби і способи нищення людей; нещодавно було введено «союзницькі», себто імперські війська, до Угорщини. У величезній імперії бродило-вигравало нове вино. Ми, сп’янілі від випарів його, були чомусь певні, що такі групи, як наша, є у кожному місті і містечку.

Отаким я підійшов до моменту, коли ми з Володею Барсуківським і Станіславом Швецем сіли писати листівку. Так, так, ми вирішили боротися з диктатурою компартії єдиним доступним нам способом – листівками. Писали її кілька місяців. Сідали на березі Синюхи в такому місці, щоб було видно, хто підходить близько, щоб заховати аркушик. Словом, дотримувалися усіх вимог конспірації. Назвали свою колективну працю «Обращение к народу». Там були такі слова:

«Дорогие друзья и товарищи, к вам обращаются люди, нашедшие в себе мужество выступить против кучки захвативших власть коммунистов. Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая радио, разве не возмущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?

Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъёме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции…».

Листівку для переконливості підписали: «Союз борьбы за освобождение народа» (СОБОЗОН), українською мовою – СОБОДЗВІН (Союз боротьби до звільнення народу), хоча ніякої такої організації не існувало.

– Але ж листівку потрібно було ще розтиражувати, розповсюдити…

– Цим ми й зайнялися. У Барсуківського на роботі були друкарські машинки. Ми приходили в ту кімнату годині о сьомій-восьмій вечора, закладали в машинку з десяток аркушів тонесенького цигаркового паперу і потай від сторожа надрукували штук сорок-п’ятдесят листівок.

Домовилися розповсюдити листівки 7-8 листопада, на комуністичні свята. Для більшого резонансу. Я беру половину віддрукованих аркушів, їду в Кіровоград, Володя їде додому до мами в Одесу, щоб їх там поширити.

А у мене вже повістка від військкомату на 9 листопада була…

Сьомого і восьмого числа ходив по Кіровограду, порозклеював листівки. Дав штук вісім художнику з театру, Володі Волохову. Але він їх не розповсюдив. Каже, коли прочитав, зрозумів, що це антисовєтчина, то спалив їх.

Призвали мене на Чорноморський флот. Тут я відчув роздвоєність душі. Це відчуття, вважаю, властиве всім, хто жив у совєтський час, коли не можна було говорити те, що думаєш.

Уявляєте, мене навіть обрали секретарем комсомольської організації!

Вочевидь, наша листівка наробила галасу, бо КДБ не заспокоювався, розшукував авторів «Обращения…». І знайшло-таки. І мене, і Володю. Було слідство, кілька разів приїздив до Кіровограда – показував, де розклеював листівки. Ми майже щиро і майже усе розповіли, покаялись, намагаючись не втягувати інших. Судив нас військовий трибунал Одеського військового округу, оскільки я – військовий моряк.

Трибунал визнав доведеною мою і Барсуківського вину в проведенні «антирадянської агітації і пропаганди», щоправда, врахував позитивні характеристики і призначив нам покарання по півтора року. А ми вже готувалися якщо не до «вишки», то до 15 років ГУЛАГу.

– Отже, Кіровоград для вас став майже рідним містом. Хоча вже й не Кіровоград. До речі, як ви поставилися до перейменування обласного центру?

– Як ставлюся?! У 1980 році я жив кілька днів у кіровоградському готелі «Україна». Тоді ж написав такого вірша:

Як тебе звати, місто?

– Кропивницьк? Карпенко-Карівськ?

Мов, Кіровограде!

Упавши ниць, з найглибшої з криниць

ковток води приймаю в душу радо.

У тій криниці – сльози молодиць,

і піт, і кров, що цибеніли градом

з козацьких жил, із парубочих лиць –

всіх, що несли Вкраїну, ніби ладо

на голім серці між торги і зради, між перекинчиків,

між тисячі пивниць, між хліб і сіль навколишніх столиць,

 куди – не знати. Тільки би не втратить!

З твоїх зіниць нам світить блиск зірниць,

Садовсько-Саксагансько-Каро-граде!

– Подальший ваш життєвий шлях підказує, що радянський концтабір народив ще одного незламного патріота України.

– Ще у камері попереднього ув’язнення я замислився над тим, чому Україна не самостійна держава. Ця думка розвивалася і міцніла під час першого, а особливо під час другого заслань.

– До речі, а за що вас було засуджено вдруге?

– У 1989 році в журналі “Україна”, 37 і 38 номери, була надрукована моя велика стаття, яка називалася “Я винен тим, що українець”. Власне кажучи, ця фраза і є відповіддю на ваше запитання. У слідства не було проти мене нічого. Навіть адвокат, колишній суддя, прийшов, ознайомився зі справою і каже: “Так у вас тут ничего нету. Я думаю, что вам до отсиженного дадут”. Я кажу: “Та ні, ви вимагайте реабілітації, щоб мене взагалі випустили”. – “Да, да, тут же ничего нету. У вас же нету самиздата”.

У нас не було ні листівок, ні зброї, ніякої організації чи партії. Тільки за те, що ми відчували себе українцями, що в Одесі колядували, хор створили, розмовляли українською мовою – тільки за це нас судили. Вирок – п’ять з половиною років таборів.

Ці роки, хоча і в неволі, не пройшли марно. Я познайомився з чудовими людьми, зокрема з Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком, Олесем Сергієнком. Спілкування з ними та багатьма іншими патріотами вселило у мене переконання, що Україну потрібно не тільки любити усим серцем, а й робити все для утвердження її Незалежності.

Розмову вів Володимир БАБИЧ

Від редакції. За вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, багаторічну просвітницьку діяльність та з нагоди 150-річчя заснування товариства “Просвіта” указом Президента України від 7 грудня минулого року Олексу Сергійовича Різниківа нагороджено орденом «За заслуги» першого ступеня. Щиро вітаємо із цією високою нагородою людину, яка свого часу пробудила у кропивничан прагнення до свободи.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here