«…А ВОНО ЯК ГОРОДИНЕ ДРЕМЕНАМИ, ЗАДЕРЛО ЛОЗИ, ТА Й ПОБІГЛО У ХВІСТ»

0
263
views

Нещодавно у Кропивницькому побувала  популярна письменниця Марина Павленко та провела низку зустрічей зі своїми юними читачами у школах і бібліотеках міста. Як відомо, твори Марини Павленко вивчають у молодшій і середній школі за новою програмою з літератури. Як це сталося та на інші запитання пані Марина люб’язно відповіла нашому кореспонденту.

– Пані Марино, як ваші твори потрапили у шкільну програму?

– Вводити чи не вводити мій твір у шкільну програму, мене ніхто не питав. Просто поставили перед фактом. І тут я пригадала, як ми у школі обмальовували портретики тими деталями, яких не вистачає нашим класикам, і подумала, чи я рада чи не рада. А коли прочитала свій твір у скороченому варіанті у хрестоматії, нічого не зрозуміла. Бо він так недбало скорочений. І думаю, якщо я, авторка, нічого не зрозуміла, то й дитина не зрозуміє. Тому раджу читати «Русалоньку із 7-в» у повному обсязі. Це також той рідкісний випадок, коли книжку, де головною героїнею є дівчинка, залюбки читають і хлопці.

– Розкрийте трохи секрети вашої біографії. Ви народилися на Львівщині…

– Так. Але батьки мої з Уманщини. На Львівщину вони поїхали за рознарядкою. Після закінчення педінституту. Там одружилися. Тому перші свої два роки я прожила на Львівщині.  Нині мешкаю в Умані, де закінчила школу і той самий педінститут. І тато, і мама – вчителі української літератури. Тата вже давно немає. Але в юності він писав гарні вірші. Нещодавно ми з мамою видали найкращі його поезії.

– А з чим пов’язаний ваш найперший спогад?

– Ну, тоді з львівського періоду… У ті часи кури були дуже великими. Їх було багато на подвір’ї. Пригадую, як я несла шматочок печива і біла курка вирвала його у мене з рук. Не пам’ятаю точно, але гадаю, без сліз не обійшлося. Відтоді підсвідомо я таки боюся курей.

– Отже, ви виховувалися у філологічній родині…

– Так, слово було скрізь – на столі, під столом, на полицях. Тому іншого виходу у мене не було, як стати письменницею. Батьки дуже багато читали мені вечорами. Потім почала сама читати все, що знаходила. Згодом – писати. Правою рукою я писала, а лівою завжди малювала.

– Водночас?

– На жаль, ні. Цього у мене не виходило. Але донині збереглися мої зошити у косу лінію, де послідовно йдуть текст – малюнок, текст – малюнок. Тексти були різножанрові: проза, поезія – все, що мені підкидала фантазія. Звичайно, все те було досить наївним, і тато регулярно виносив ці твори на горище.

– Саме з цього почалося ваше красне письменство?

– Певно, так. Одного разу, вже за часів української незалежності, тато приніс звідти ці зошити. Я перечитала їх і бачу: одна казочка досить-таки притомна. Вирішила її переробити, і вона стала основою першої книжки «Мандрівниця мимоволі». Це була казка про казку. Наступні вже чіплялися до неї самі. Ось так воно вийшло: казка, яка була написана у третьому класі, дала поштовх для розвитку мого письменства.

– Що ви чули, знали про наше місто до того, як сюди приїхали?

– Дуже багато чого чула. По-перше, у вашому університеті працює літературознавець Григорій Клочек. Згадую Леоніда Куценка, який багато писав про Маланюка, Володимира Панченка, який багато мандрував літературними стежками. Письменників тут дуже багато. Називати їх не буду, це дуже ризиковано, якщо когось забуду. Знаю, що тут багатий родючий літературний ґрунт. Тут багато письменників було, є і буде.

По-друге, завжди хотіла потрапити на Хутір Надію, але мрія ця ще не збулася. Років десять чи п’ятнадцять тому я приїздила сюди як член журі працювати на всеукраїнській студентській олімпіаді. Місто мені сподобалося – була весна, все зелене, красиве. Якась атмосфера домашня, дуже рідна. І тоді я його порівнювала з Уманню. А це великий комплімент для кожного міста, якщо я порівнюю його з рідним містом, тому що Умань дуже люблю. Єдине, про що шкодую, ‒  більшість часу ми мусили сидіти в аудиторіях на олімпіаді, а потім перевіряти студентські роботи, коли інші їздили на екскурсії. Ось чому я не побачила ваше місто в усій красі.

– Нині ви приїхали за запрошенням нашої письменниці й журналістки Олени Горобець. Як вона на вас вийшла?

– Через вінницьке видавництво «Теза». До речі, у Вінниці навіть не залишилося школи, де б я не виступала. Як письменниця я ніколи сюди не приїздила. Важко було сюди добиратися, маршрут незручний. Але це було приємне знайомство, чудове спілкування.

– Якою буде ваша наступна книжка?

– Одна з них ось-ось має вийти у видавництві «Ранок». Це нібито третя частина «Домовичка» – «Домовичок і купа проблем». Але там порушуються вже зовсім інші проблеми, проблеми сьогодення. Я не буду їх зараз озвучувати. Якоюсь мірою ця книжка навіть скандальна. Тому що в одному з видавництв, куди я її спочатку запропонувала, злякалися: «Там у дітей заводяться воші. Приберіть це, і ми будемо видавати цю книжку». Але якщо таке насправді буває в українських дітей, чому я мала їх прибрати? Це дуже додатковий сюжет, не головна лінія. До того ж я про це культурно розповіла і розгорнула певну художню лінію. Цей аспект у нашій класичній літературі часто згадується. Це було навіть свого роду дослідження. Й інше видавництво цього не злякалося.

– Ви трохи заінтригували. Тому прошу хоча б кілька слів про головних персонажів…

– Головна персонажка там дівчина-підліток, яка називає себе феміністкою. Вона дуже уважно слідкує за тим, щоби вживалися фемінітиви, щоб ніхто не був дискримінований у цьому світі. І це не якась штучно придумана дівчинка – це випадок з життя. Вона навіть контролює Домовичка, який є майстром прислів’я. Але наші прислів’я часто дуже не політкоректні. Наприклад, про турка, цигана чи татарина. Чи – «У жінки волос довгий, ум короткий». Що це за прислів’я? Домовичок у шоці. Але починає виправлятися. Тут також розвінчується думка про те, що фемінізм – це щось страшне. Тут є багато нових поглядів на якісь традиційні речі.

– Зрозуміло, ви теж феміністка. Як ви розумієте фемінізм?

– Як казала спеціалістка з цього питання, наша колишня студентка Юлія Гончар, якщо ви маєте свою власну касу і можете поїхати кудись, не чекаючи дозволу чоловіка, то ви вже феміністка. Це найпростіший варіант пояснення. Я б сказала ще простіше: жінка теж людина, а не просто “друг человека”. У нас є багато дискримінаційних моментів. Наприклад, що ви від жінки хочете, вона гарна мати і добре готує. Або: «Чого від письменниці чекати? Головне, щоб вона була гарненька. Боже, що вона може ще написати?» До речі, чоловіків теж часто дискримінують за статтю. Наприклад, втомлений після робочої зміни хлопець їде в трамваї ледь живий, а дівчина на височенних підборах намагається його присоромити. Звичайно, їй треба звільнити місце, бо вона на них не може стояти після тривалого побачення чи танців. Такі питання теж порушуються у цій книжці. Ми маємо ламати подібні стереотипи.

– Як ви розумієте заклик «Дій активно! Живи позитивно!»? Чи ви йому відповідаєте?

– Дуже хороший заклик. Я трохи ледачкувата як для такого заклику. Але я його собі постійно проголошую. «Дій! Дій!» – кажу собі. А слово «активно» вже додається. Живи позитивно – я абсолютно з цим згодна. Тому що коли створюєш щось світле у цьому світі, воно тобі якось віддячується добром. Можна бачити в кожній людині щось позитивне і можна в кожній людині знайти, до чого причепитися, і від цього страждати, казати, що світ руйнується і котиться у прірву.

– А куди, на вашу думку, котиться наша література?

– Це питання я спеціально не досліджувала, але вважаю, що вона нормально рухається. У мене немає до неї претензій. Чи якогось переляку: «Ой, вжито матюк у книзі Андруховича! Як можна? Це ж святе!» – як кажуть старші письменники. Варто позбутися тієї зашореності. І проти сленгу теж. Вважаю, що сленг теж частина нашої мови. Інша річ, що не завжди його варто вживати. Не в кожній ситуації це доречно. Але це цікава грань нашої мови. Я над кожним словом Вадима Кулаківського у всіх п’яти книжках так важко працювала, щоб сленг не повторювався. І всіх студентів та учнів для цього обпитала. Мова наша не лише «калинова і солов’їна». Згадаймо «Кайдашеву сім’ю». Нашою мовою можна так послати, що твій суперник і не скоро назад повернеться. Мова багатогранна. В цьому її суть.

– Мова кого із старших письменників є для вас взірцем? Мені, наприклад, подобається Євген Гуцало…

– Мені вона трохи закрасива. Я люблю щось більш простіше, фактаж. Але батьки мої його любили. Мені більше подобається Григір Тютюнник. У нього дуже сконденсована проза. Леся Українка – в драматургії, це просто недосяжний ідеал. В прозі – також Ірина Вільде.

– Повторіть, будь ласка, отой каламбур чи словесний покруч, яким ви ілюстрували сьогодні дітям багатство і гнучкість української мови…

– Це народна творчість, приповідка. Мама ввела її в розробку уроку, коли вивчається основа слова: «Чи не теляти ви нашого бачили? Телячили, чом не телячили. Хатувало у нас під ночівлею. А я як грудонув кидькою, а воно як городине дременами, задерло лози, та й побігло у хвіст».

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here