Як відомо, Кропивницький – колиска професійного українського театру, місто архітектурних пам’яток, мала батьківщина талановитих художників, письменників та музикантів. Але водночас лише здобуває слави як культурний центр. Тож ми ведемо розмову з людиною, яка долучилася до розвитку фестивального напряму в місті, завдяки якій мешканці Кропивницького зустрілися з багатьма цікавими музикантами та письменниками, – Олександром Ратушняком. Окрім організаторської діяльності, Олександр Ратушняк викладає українську літературу в педагогічному університеті ім. В.Винниченка, є головою обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», за діяльність в якому нещодавно отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Як знаходити спільну мову зі студентами, мотивувати мешканців міста та «розхитувати» культурне середовище навколо себе – у цьому інтерв’ю з Олександром Ратушняком.
– Зараз важко уявити той вакуум у культурній ніші нашого обласного центру без організованих вами літературних та музичних заходів. А з чого все починалося?
– Ще під час навчання в педагогічному університеті мене вабив рух української культури, фестивалі. Тоді, в дев’яностих, загорівся фестиваль «Червона рута», з’явилася «Територія А», яка гуртувала навколо себе самобутніх музикантів. Це був своєрідний вибух української музичної культури. У двохтисячних україномовну естраду витіснили, але після революційних подій в неї відкрилося друге дихання. Велику роль відіграли й квоти на україномовний продукт. Це дало і мотивацію, і простір для сучасної української культури. І я включився в процес вже не як тільки слухач, а й як організатор. Я відчуваю, яка в цьому потреба і для нашого міста, щоб ми не залишалися осторонь цих процесів, щоб позбутися провінційності в культурному плані. Наприклад, коли відбуваються всеукраїнські тури різними областями, а центр оминають – це треба змінювати. Зрозуміло, що є виступи музикантів і в Театрі корифеїв, і в обласній філармонії. Але є виконавці, які скоріш відносяться до нішової сучасної культури, яким потрібне інше місце, інша платформа для зустрічі з містянами.
– І таке місце є в Кропивницькому?
– На жаль, немає. Я організовував виступи гуртів «Жадан і собаки», «Лінія Маннергейма» – це проект Сергія Жадана та харківських музикантів, «Карбідо» з Польщі, «Один в каное» зі Львова, «Фіолет» з Луцька, постійним гостем у нас став Антін Мухарський (або Орест Лютий – його авторське альтер-его). Це ті формати, які не підходять для філармонії або обласного театру, це клубний формат. Іноді подібні зустрічі ми організовували в «Провокаторі», де є фан-зона, але там є незручні нюанси щодо проведення заходів. Проводили і в кінотеатрі «Зоряний», в будинку вчителя – та ці місця позакривалися. Замість атмосферного анти-кафе «Берлога» вже облаштована чергова кальянна. Будинок культури імені Компанійця давно перестав бути культурним осередком. Тобто в місті немає такого концерт-холу, арт-платформи, клубу, що знаходився б у центральній частині та облаштований для таких неформальних зустрічей. Тож ми разом з Едуардом Гевою проводимо заходи в ресторані «Парадіз». Але ресторан знаходиться в спальному районі міста, що доволі незручно. Я та деякі активісти готові запрошувати цікавих виконавців, залучати туристів, та для цього потрібні інфраструктурні умови. І в центрі міста є пусті будівлі, які просто занепадають. Якби місцева влада пішла назустріч та виділила приміщення під створення такого клубу – повірте, я б і інвестора знайшов. Нам у місті це справді потрібно.
– Та окрім музичного культурного поштовху в нашому обласному центрі завдяки вам відбуваються й цікаві літературні зустрічі…
– Моя організаторська робота і почалася саме з літературних зустрічей. Чомусь в освітній програмі сучасній українській літературі приділяється замало уваги, як на мене. І саме особиста зустріч з автором чи авторкою зацікавлює студентів якнайкраще. Ще на хвилі підйому Помаранчевої революції було створено «Український клуб», де ми щотижня зустрічалися, переглядали українські фільми, обговорювали сучасні твори, відкривали для себе історичні події, – це був певний культурологічний простір. Я організовував перші зустрічі письменників з нашими студентами. Тоді й зрозумів, що в Кропивницькому є попит на подібні культурні заходи, клубні зустрічі. З часом це прижилося, вийшло на ширший формат, зайняло певну нішу. Тепер я проводжу літературні вечори в нашому театрі або філармонії. Наприклад, кропивницька аудиторія вже познайомилася особисто з Оксаною Забужко, Юрієм Андруховичем, Сергієм Жаданом, Ірен Роздобудько, Ростиславом Держипільським, В’ячеславом Брюховецьким, ось навесні очікуємо приїзду Марії Матіос. Літературну зустріч організувати легше: тут не обов’язкова сцена, не потрібні фан-зона, апаратура.
– Але як ви знаходите контакти тих же музикантів та письменників, чим заохочуєте приїжджати до Кіровоградщини?
– Я постійно відвідую різні музичні та музично-літературні українські фестивалі. Цього літа, наприклад, побував на восьми фестивалях, включаючи наш «Кропфест». Там спілкуюся з музикантами, і тих, чиє звучання мені подобається, запрошую до нашого міста. Та й з популярністю соціальних мереж навіть відома людина може бути від тебе на відстані одного повідомлення. А головним заохоченням для виконавців є обіцянка зібрати аудиторію. Наприклад, Юрій Андрухович, коли на першій зустрічі в нас побачив повну залу, відчув теплий прийом, зацікавленість аудиторії, то сам включив наше місто в перелік територій, де пройде тур його музичного проекту. Головне для виконавців – це почути сигнал, що на них тут чекають. І я передаю ці сигнали протягом вже більше десятка років.
– Організація музичних та літературних зустрічей у Кропивницькому, участь у фестивалях, культурно-фольклорних проектах, як-то «Баба Єлька», «Рідні гості», викладання в університеті – як все встигаєте? Де знаходите мотивацію, сили та час на все?
– Я хочу, аби Кропивницький мав свою культурну «родзинку», долучався до сучасних культурних тенденцій. Хочу, щоб люди подолали в собі провінціальність. Для мене провінціальність – це філістерство, невігластво та, вибачте на слові, жлобство. Коли люди не виходять з свого маленького простору і не цікавляться нічим навколо. Коли не просто не знають, а й не хочуть знати нічого нового, нічого не прагнуть відкрити для себе. Ну і жлобство – це коли людина готова віддати гроші за якийсь смаколик, але не за квиток на концерт, виставку чи виставу. Якщо не заплатити за класне кіно, чудовий концерт чи цікаву книжку, а чекати, поки це з’явиться в піратській версії, у вільному доступі, – то з часом не буде ані кінофільмів, ані книжок, ані якісної музики. Жлобство – це коли людина вкладає кошти в свій шлунок, а не в свій розум, в культурний розвиток. Через півроку ви вже не згадаєте про смачну піцу чи шашлик, а ось враження від концерту, від класного заходу, до якого долучилися, – про це розповідатимете і через десять років. Адже життя складається з ось таких яскравих вражень. Таким і є мій головний мотиватор: коли я долучаюся до яскравих подій, переживаю позитивні емоції – відчуваю, що живу, а не просто існую. Я люблю гарні літературні твори та музику, цікавлюся сучасним українським культурним рухом. Та хочу не просто долучатися – хочу формувати культурний простір навколо себе, долучати до нього інших. Це як позитивний культурний маятник: ти віддаєш свій час, сили, іноді навіть кошти – а отримуєш такий відгук! Знаходиш однодумців, розумієш, що завдяки тобі хтось відкрив для себе щось нове і цікаве. Наприклад, колись одна моя студентка потрапила на презентацію книги Сергія Жадана, про якого раніше нічого не знала. І зустріч перевернула її світогляд: тепер пише магістерську роботу за його творами. Тож не можна пропускати цей культурний рух повз себе. Тим паче зараз, коли в Україні вже можна вільно дихати та творити, не оглядаючись через плече. І тому й час знаходиться – адже це захоплююче, це цікаво, це нові враження!
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ
Фото Ігоря Демчука
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
