Навчатися карате-до у власника чорного пояса п’ятого дану можливо лише у приватній спортивній школі десь у мегаполісі – це хибне твердження. І спростовує його власним прикладом Франциско Кабрера Парес, який викладає бойове мистецтво для дітей Добровеличківського району Кіровоградської області.
Ще 30 років тому кубинець приїхав навчатися в Україну, тут закохався, одружився та й залишився жити й займатися улюбленою справою. Франциско вивчив українську та російську, а ось під час тренувань вчить дітей розмовляти японською. На одне з показових виступів вихованців пана Франциска завітали й журналісти «Народного слова». Після виступу одну з каратисток – школярку Тетяну Тільну – розпитали про її захоплення бойовими мистецтвами:
– Приблизно рік тому я випадково потрапила на показовий виступ з карате-до. Мене захопила ідея, мама підтримала моє прагнення – і ось я вже почала тренуватися у сенсея. З досягнень: вже маю два других місця на змаганнях, синій пояс. Щоб здобути його, вивчала різні техніки, здавала іспити. Батьки можуть приходити на показові виступи, а ось на екзаменах присутні лише учні та сенсей. Мені тут дуже подобається. Я не планую займатися карате-до професійно, скоріше займаюся цим для саморозвитку, здоров’я та задля самооборони.
І хоч під час виступу каратистів різного віку відчувається чітка дисципліна, а команди японською звучать доволі різко, та діти з повагою та довірою ставляться до Франциско Кабрера Пареса. Про незвичайну історію життя ми розпитали особисто у пана Франциска.
– Ви родом з Куби. Як потрапили до України, Добровеличківського району, і чому залишилися тут?
– Мені часто ставлять це запитання. Я приїхав сюди навчатися. Після 9-го класу вступив до технікуму в Одесі, де отримав диплом з відзнакою. Була піврічна перерва, коли я повернувся на Кубу працювати по інженерній спеціальності. Та мене захоплювали бойові мистецтва, я хотів викладати. Тож вирішив вчитися в педагогічному інституті. Другу вищу отримав вже у педагогічному університеті імені В. Винниченка на Кіровоградщині. Навчався на факультеті фізичного виховання.
Тут, на Кіровоградщині, я зустрів своє кохання – Тетяну. Вона сама з Помічної, тож я переїхав сюди. Тут відкрили спортивну школу, де працюю тренером-викладачем вже 14 років. Тут же виховали двох донечок. Зараз менша донька Анжела навчається в Центральноукраїнському педуніверситеті на факультеті історії та права, а старша Юля там же закінчила факультет іноземних мов, друга вища в неї – юрист міжнародного права.
– Доньок теж навчали бойовому мистецтву?
– Звісно, мої доньки займалися карате-до, поки не закінчили школу. Та потім знайшли інше захоплення, свій шлях. Я ніколи не був домашнім диктатором і не наказував, чим мають займатися доньки. В них своє життя і свій вибір. Ось старша захопилася вивченням мов, володіє англійською та іспанською. Молодша теж вирішила в педагогічному університеті навчатися.
– Якого віку дітей ви тренуєте?
– У нас багато дітей різного віку, від 4 рочків. Сьогодні, наприклад, було тренування для малюків 4-5 років з дитсадка. Тут діти вчаться дисципліни, базових знань про історію бойового мистецтва, вивчають слова японською, які потрібні для розуміння команд сенсея. Коли дорослішають, йдуть до школи, але після занять поспішають до мене на тренування. Під час тренувань вони відточують отримані навички, опановують нові.
– Які саме бойові мистецтва викладаєте?
– Я викладаю карате-до, що в дослівному перекладі з японської означає «дорога з пустими руками». Ієрогліф «карате» складається з двох слів: «кара» (порожній) і «те» (рука). Ідеться про техніку рукопашного бою голіруч. У ньому використовуються різні блокуючі прийоми, удари руками і ногами, кидки. Сенс «до», тобто шлях, в Дзен-буддизмі полягає в тому, щоб перевести увагу всередину себе і на довгому шляху тренувань, медитації і самопізнання створити себе новою особою в гармонійній єдності з навколишнім світом. Завдяки заняттям діти стають впевненішими у собі і власних силах. Адже для дітей важливо чути похвалу за досягнення, і підтримка батьків тут грає вирішальну роль.
Карате-до – це японське бойове мистецтво, тому всі команди під час тренувань промовляю японською мовою. І учні також японською мені відповідають. Перед кожною вправою рухом я запитую японською «Ви готові?». Діти мають розуміти, що вони роблять, усвідомлювати свої дії. Без усвідомлення того, що ти робиш і навіщо це робиш, тренування перетвориться у вивчення рухів. Тому мені важлива відповідь кожного. Учні звертаються до мене «сенсей», тобто «вчитель», «той, хто навчає». Справа в тому, що в японців така традиція: звертатися до тренера не за ім’ям та по батькові, а сенсей. Це традиційне шанобливе звернення, тож я також шанобливо ставлюся до своїх вихованців незалежно від віку і кольору пояса.
– Як багато дітей загалом наразі займаються у вас? Скільки учнів у сенсея?
– Загалом в мене більше 50 учнів ходять на тренування. Розподілено це так, що я треную учнів з Піщаного Броду, Олексіївки та Добровеличківки. Раніше ще був філіал районної спортшколи в Помічній, та після створення об’єднаної територіальної громади він там не діє. Шкода, звичайно, адже я там мешкаю і багато місцевих дітей хотіли б навчатися в мене, а приміщення немає зручного. Але я їжджу в сусідні селище та села. Приїжджаю двічі на тиждень в Добровеличківку: у вівторок та четвер. В інші дні викладаю бойове мистецтво в Піщаному Броді та Олексіївці – це за два кілометри від Помічної.
– Чому для себе обрали саме карате-до?
– Це в нас сімейна традиція. Ще коли я був маленьким, мій батько, який займався боксом, привів спочатку у свою спортивну секцію. Там мені двічі зламали носа, і я зрозумів: бокс ‒ то не моє. Але бойові мистецтва мене зацікавили, тож перейшов в секцію рукопашного бою, зацікавився карате-до. Тим паче, що тоді батько сказав мені, що я піду працювати в правоохоронні органи, а там фізична підготовка на вміння самооборони важливі. В мене брат, сестри займалися бойовими видами мистецтва. Тож і я пішов цим шляхом.
– У карате рівень майстерності відзначається кольором пояса. Яким чином можна отримати пояс вищого рівня та який рівень особисто у вас?
– В мене чорний пояс п‘ятого дану в стилі дзенсімон-серінрю. Існує багато федерацій карате, та кожен різновид карате має свою кваліфікацію поясів. У нас йде така послідовність: білий, жовтий, помаранчевий, синій, зелений, коричневий і чорний. Вихованці здають екзамен для отримання наступного дану – пояса наступного рівня. Екзамен включає і теоретичну, і практичну частину. Учень або учениця мають знати історію стилю, його засновника, а також ті японські слова, які використовуються під час тренувань. А практично це володіння певним рівнем техніки. Якщо вони доводять, що володіють тим матеріалом, якому я вчив, – то я їм присвоюю пояс відповідного кольору. Якщо недостатньо освоїли матеріал для наступного пояса – то залишаються з тим, що в них є, та покращують техніку і знання до наступного екзамену. Та в мене такого не буває. Я враховую, як дитина навчалася за цей час, як брала участь у змаганнях. Адже під час екзамену дитина може хвилюватися, розгубитися, знітитися. Виховання має бути позитивним, а досягнення слід заохочувати. Важливе позитивне русло розвитку, завдяки якому діти прагнуть розвиватися, а я відчуваю віддачу своїй роботі. І хоч на тренуваннях чітка дисципліна, та я обов’язково похвалю дитину, якщо бачу, як вона старається, підбадьорюю, коли це треба. Щиро радію, коли вихованці стають впевненішими, йдуть на змагання. А коли вони ще й займають призові місця на змаганнях – то це для мене велике щастя!
– І багато змагань з карате відвідують вихованці?
– Так, звичайно. В нас є Українська федерація карате, яка активно діє. Тож багато регіональних змагань, в міжнародних Україна часто виступає. До того ж у 2020 році карате офіційно стане олімпійським видом спорту. Участь у змаганнях потребує й фінансових витрат, але батьки готові допомагати. Адже вони зацікавлені, щоб їхні діти виходили на новий рівень, пробували свої сили. За це розуміння і участь я дуже вдячний батькам вихованців. А діти відчувають віру в себе, підтримку – і досягають нових вершин. Ось на чемпіонаті України з карате брали участь сім наших вихованців. Загалом за мою роботу тут вже 45 вихованців отримали звання кандидата у майстри спорту.
– Плануєте повертатися на Кубу?
– Це болюче питання. Повертатися на Кубу не планую: в мене тут дружина, доньки, вихованці, улюблена справа. Але на Кубі в мене залишилися мама, брат та сестри. Я сумую за ними. Намагаюся частіше літати додому, але квиток дорого коштує, а зарплата викладача-тренера невелика. Тож виходить літати на Кубу раз у два роки. В цьому мені допомагають мешканці району. Чесно, люди збирають гроші мені на квиток, щоб я побачився з рідними. Уявляєте? Перераховувати всіх не буду, тому що справді багато добрих та чуйних людей. Це зворушливо і важливо для мене. Такий відгук місцевих мешканців я розцінюю як ще один показник, що моя справа вірна, що я роблю все правильно. Адже викладати карате – це і моя робота, і хобі, це те, чим я живу.
Ірина Требунських
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
