У житті кожної людини велику роль відіграє мрія. Вона окрилює людину, надає їй наснаги та нестримної енергії рухатися до омріяної мети. Саме з таким невтомним мрійником, який вже реалізував усі свої найзаповітніші мрії та продовжує невпинно йти вперед, ми нещодавно поспілкувалися. Це Валерій Ланецький – актор Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького.
– Валерію, розкажіть про ваше дитинство.
– Я був дуже активним хлопчиком. Навчаючись у школі №7 ім. О.С. Пушкіна, брав участь в усіх творчих заходах.Тоді я шукав своє місце у світі. Був екскурсоводом у шкільному музеї, декілька місяців вчився грати на піаніно, не довше займався й фехтуванням, хокеєм на траві, спортивним орієнтуванням. А от у спортивно-бальних танцях затримався приблизно на сім років. Починав займатися в Тетяни Вікторівни Мутнової, але у великий спорт (сміється) мене привів Володимир Володимирович Мухін. Вважаю, що саме ці заняття породили в мені велику любов до сцени.
– Про що ви тоді мріяли?
– Пам’ятаю, хотів стати масажистом, психологом та актором. Саме тому й вступив на навчання до медичного коледжу ім. Є.Й.Мухіна. Отримав спеціальність «Фельдшер» і паралельно закінчив курси з лікувального масажу, через деякий час почав працювати в фізіотерапевтичному відділенні Кіровоградської обласної лікарні. Пізніше збулася моя друга мрія – стати психологом. Я здобув вищу освіту з фаху в КІРУЕ. Можна сказати, на цьому наполягла завідувач фізіотерапевтичного відділення Мирослава Володимирівна Брикульська, за що їй вдячний.
– Валерію, як починалося ваше знайомство з театром?
– Навчаючись на останньому курсі медичного коледжу, я побачив оголошення про набір акторів, звукорежисерів, монтувальників до молодіжного театру «Резонанс», який діє в приміщенні ЦДПУ ім. В.Винниченка. Отож прийшов дізнатися про умови набору, однак виявилося, що це був останній день прослуховування. Я скористався шансом – розповів вірш і показав невеличкий етюд (міні-сценку). Після прослуховування мені сказали: «Добре. Приходьте з понеділка на заняття». І з того часу я почав вивчати акторську справу.
– Що найбільше запам’яталося в молодіжному театрі?
– Молодіжний театр – це окремий світ. Він запам’ятовується не тільки ролями. Театр має свою історію, в нього багато традицій, правил та обов’язків, які передаються від «старожилів» до молодого покоління. «Резонанс» – хороша школа, яка відкриває таланти різного напрямку. Випускники театру працюють в різних сферах, це актори, ведучі, викладачі, журналісти, бізнесмени…
– Розкажіть про традиції цього театру, які вам запам’яталися.
– Їх дуже багато. Наприклад, спільне відзначення новорічних свят. Ні для кого не секрет, що на Новий рік дарують подарунки. В нас це відбувалося так: спочатку кожен обирає жеребок з ім’ям того, кому даруватиме подарунок. Але хто кому дістався, має бути таємницею (сміється). Подарунок можна купити, зробити власними руками – це не принципово. В день святкування під ялинку кладуть всі подарунки з оригінальними підписами «шифрами», наприклад: «Степану від Галі». І тут починалася забава… Хто така Галя? Що за Степан? Зрозуміло, що подарунок для Ігоря, бо він грав роль Степана, а приготувала його Аня, яка грала роль Галі. Якось так. Загалом, якби не «Резонанс», то не був би створений молодіжний театр «Палата №6», я б не зустрів свою дружину, не потрапив би до професійного театру.
– І як же ви туди потрапили?
– Коли я ще був «резонансівцем», то мій керівник заслужена артистка України Ірина Іллівна Дейнекіна розповіла мені, що в театр корифеїв набирають акторів. На той момент я ще працював масажистом в обласній лікарні, але прийшов на прослуховування і мене прийняли. Так я перейшов працювати до професійного театру.
– Чому вирішили вступати до Харківської державної академії культури?
– На моє глибоке переконання, якщо працюєш в тій чи іншій сфері, то в тебе має бути відповідна освіта. Тому я почав шукати заклад, в якому можна навчатися заочно, адже не міг покинути театр, родину. І ось цього року закінчую четвертий курс за спеціальністю «Актор драматичного театру та кіно» Харківської державної академії культури.
– До речі, про кіно. Минулого року в нашому місті знімався фільм «У минулого в боргу» на замовлення телеканалу «Україна». Це ж не перші ваші проби у кіно?
– Так, вони не перші. До того я ще грав епізодичні ролі у фільмах «За законами військового часу», «Синдром Дракона», «Лялечка» та головну роль у фільмі «Великі авантюристи. Олександр Козачинський». До речі, режисером фільмів «Лялечка» і «Великі авантюристи. Олександр Козачинський» була Катерина Мурована, з якою ми познайомилися в «Резонансі».
– А чи проводите власні майстер-класи з акторської майстерності?
– Дуже рідко. На це потрібен вільний час, якого в мене фактично немає. Майже кожного дня репетиції, вистави. До речі, не всі театри можуть похвалитися такою кількістю виїздів з виставами в райони області та гастролями в різні міста України. До того ж два місяці на рік я перебуваю на навчанні в іншому місті. Також маю досвід викладання акторської майстерності в танцювальному колективі східних танців «Маріца» та у танцювальному колективі «Форсайт».
– Ваша дружина теж актриса?
– Всі жінки хороші актриси, коли їм щось потрібно. Жартую (сміється). Ми познайомилися в театрі. Маша також вивчала акторську майстерність, хоч навчалася на бухгалтера. Зараз же займається вихованням нашої маленької донечки Саші. Коли дружина була вагітна, ми постійно відвідували різноманітні вистави, концерти, виставки, фотосесії – всі заходи, пов’язані з мистецтвом. Тож донька ще в лоні матері отримала певну творчу енергію.
– А чи «дружить» Олександра з театром?
– О, так! У нас дуже артистична дівчинка. Певною мірою я їй навіть заздрю. Їй подобається ляльковий театр, вона знає всі казки театру корифеїв. Найулюбленіші – «Попелюшка», «Кіт у чоботях» і «Пригоди Короля Дроздоборода». Спати не лягає, поки ми не розповімо їй ці казки. Була вона й на дорослих виставах. Наприклад, дуже переймалася, що у виставі «Сватання на Гончарівці» на тата кричали і ображали (сміється). Саша сцени зовсім не боїться. В ляльковому театрі після казочок проводять невелику розважальну програму для дітей біля сцени, так Саша – єдина, хто в цей момент знаходиться на сцені. В неї дуже хороша пам’ять, тому коли в садочку дають вчити вірші, їй дістається найбільший. Також донька відвідує школу сучасного спортивного танцю «Форсаж», а вдома створює свою «школу» і вчить танцювати нас з дружиною.
– Мабуть, буде великою танцівницею?
– Не знаю. Час покаже…
Тож бажаємо Валерію зіграти ще не одну чудову роль в театрі та у кіно та досягти омріяних вершин. Мрійте, і ваші мрії обов’язково здійсняться!
Світлана НІКОЛАЄВСЬКА
