ТЕАТР НЕ БУВ ВИПАДКОВИМ В ЇЇ ЖИТТІ

0
110
views

Гідній продовжувачці театральної справи М.Л.Кропивницького, заслуженій артистці УРСР Надії Ігнатьєвій присвячується. 

Кожному, хто знайомиться з нею, обов’язково хочеться зустрітися іще раз. Особливо тоді, коли це знайомство відбулося в театрі, коли побачив її на сцені, якій вона щедро віддавала тепло свого серця понад чотири десятиліття. Є в ній м’яка жіночність, елегантна чарівність, невимушеність і скромність, без яких багато втрачає найталановитіший актор. Внутрішнє світло, таке виразне і таке відчутне, випромінюють героїні, сценічне життя яким давала заслужена артистка УРСР Надія Ігнатьєва. Почесне звання їй присвоєно в 1971 році.

Артистка, усміхаючись, говорила: театр зародився в її душі, щойно народилася вона сама.

У фондах обласного державного архіву мені пощастило ознайомитись з її короткою автобіографією. У ній власноручно Надія Семенівна розповідає, що народилася 10 жовтня 1924 року в м. Зінов’євську в робочій сім’ї. Батько Семен Федорович Ігнатьєв 1888 року народження, працював слюсарем. Мати Єлизавета Іванівна була домогосподаркою.

У тяжкому для українського народу 1932 році маленька Надійка пішла в школу і паралельно займалася в балетній школі при Палаці піонерів. Десятирічку не закінчила, а лише дев’ять класів. Це був 1941 рік… Далі була Друга світова війна. Під час окупації майбутня актриса працювала на примусових роботах: на будівництві доріг, очищенні тротуарів від снігу і навіть у пральні.

За декілька місяців до звільнення міста від фашистів за сприяння працівника театру Федора Малюка Надія була прийнята на роботу в театр, де працювала в допоміжному складі. У цей час окупанти, відчуваючи свій відступ, вивозили громадян, особливо молодь, до Німеччини на примусові тяжкі роботи. Не минула цієї участі і частина працівників театру. Надія Семенівна до цього складу не попала. Тому, як свідчить вона в автобіографії, їй довелося переховуватися, щоб залишитися в Кіровограді.

Після звільнення Кіровограда від фашистів Надія Семенівна працювала секретарем обласного Будинку народної творчості. Але потім прийшло щасливе літо 1944 року, коли обласний музично-драматичний театр ім. М.Л.Кропивницького повернувся додому. Щасливим воно було не тільки для колективу театру, а й особисто для Ігнатьєвої. Цього ж літа 1944-го Надія Семенівна була зарахована артисткою в балетну групу театру ім. М.Л.Кропивницького. Та з часом режисери стали довіряти їй епізодичні невеликі ролі, а згодом Надія Ігнатьєва потрапила до акторського складу. Ось як говорила про цей період сама актриса: «Я прийшла в театр ім. Кропивницького дівчинкою… Тут пройшло моє життя, в якому були труднощі й радощі, болі і щастя. Починала з ролей хлопчиків і дівчаток у різних виставах. Перша велика роль була в 1949 році – Софія в «Безталанній» І.Карпенка-Карого. Пам’ятною і значною для мене стала роль Василуци в «Каса маре» І.Друце. І зараз у репертуарі театру є вистава, яка для мене особливо дорога. В ній я пройшла від молодої до себе сьогоднішньої, зігравши всі жіночі ролі (кожну в свій час). Швидко летить час. Зроблено ніби й багато, а все ж мало… Тому й далі – праця і праця. Хотілося б залишитися в пам’яті глядачів сповненої енергії, творчого горіння».

Яскраву позитивну оцінку гри Надії Семенівни в ролі Софії в «Безталанній» І.Карпенка-Карого висловлював М.Лопатін в газеті «Грозненский нефтяник» за 11 червня 1951 р.: «Привабливий образ чистої доброї Софійки створила артистка Ігнатьєва. Чарівною юною жінкою, яка переповнена своїм щастям, пишається любов’ю чоловіка, бачимо ми її в перших актах спектаклю. Артистка зуміла передати життєрадісність, легкий світлий характер, простодушність Софії. Зовсім іншою вона з’являється в четвертому і особливо в п’ятому актах. Не лишилося і сліду від веселої і щасливої дівчини».

Прихід у трупу став давноочікуваною подією. Сценічну посвяту Надія одержала в неповні 20 років. Спочатку танцювала, як уже було сказано, в балетній групі, та щоразу перед оголошенням наказу про розподіл ролей до нових вистав серце її завмирало, билося гучно і тривожно, ніби ось-ось мало статися у її житті щось особливе.

І ось, нарешті, перша крихітна роль, лише декілька фраз, але для юної тоді ще Надії то були почуття радості, захвату, трепетної муки, пережите в роботі над нею. І ці почуття будуть завжди жити теплою згадкою.

Як часто бракує цього трепету деяким молодим акторам навіть у великих, відповідальних роботах. Та повернімося до юної Надії. В юності актрисі подобалися ролі з яскравою комедійною основою, здебільшого енергійних, веселих дівчат. Дівчатка і хлопчики, підлітки, школярки, молоді робітниці, студентки – скільки їх випало на долю молодої артистки Надії Ігнатьєвої! Світлана Колесова («Студент третього курсу» А.Борозіна і А.Давидсона), Настя («Іван Рибаков» В.Гусєва), Славко («Лікар» Б.Нушича), Марта («Король Пузан та веселий кухар»), Валентина Довгер («Сильні духом» Д.Медведєва, А.Гребньова), Клотильда де Морель («Пан Дюруа» І. Пруша) та десятки інших.

В 1945 році вона вийшла заміж, пов’язавши тоді свою життєву долю з Георгієм Семеновим, артистом українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького, майбутнім народним артистом УРСР.

До 1952 року подружжя працювало в українському музично-драматичному театрі ім. М.Л.Кропивницького. У цьому ж році невідомо чому Надія і Георгій перевелися працювати в діючий на той час в Кіровограді російський театр, який проіснував у нашому місті до 1959-го. Того ж року російський театр був переведений на постійне місце свого функціонування у м. Жданов. У зв’язку з цим талановите подружжя повертається до своєї альма-матер – музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького, де вони “прописалися” до кінця свого життя.

На тривалий час, коли працювала в російському драматичному театрі і в українському музично-драматичному театрі, за Надією Ігнатьєвою міцно закріпилося амплуа «бідових дівчаток і хлопчиків». Немало переграла вона їх. «Далеко від Сталінграда», «Червоний галстук», «Загибель ескадри», «Мій хлопчик», «Плем’я нескорених», «Твоя особиста справа» – перелік вистав з такими її персонажами можна продовжити. Героїв своїх артистка зображала по-різному, та шлях до серця глядачів вони знаходили однаковий. Хіба можна було не полюбити Ваню Солнцева з вистави «Син полку» В.Катаєва чи французького хлопчика Жана Етьєна в її виконанні.

Природа наділила Надію привабливою зовнішністю і м’якою жіночністю, милозвучним голосом. Ще в молодших класах школи Надю називали артисткою. Вона дуже любила танцювати, співати, декламувати. Знаходила час для участі в кількох гуртках художньої самодіяльності. Мати ледве встигала шити доньці костюми для виступів.

Учитись Надії в спеціальному мистецькому закладі не довелося. Тож вона жадібно вчилася всього в театрі. Надія Семенівна так пояснює своє акторське завдання: «Кожна роль – частка життя. Я живу життям своїх героїнь. Приймаю на себе їхні переживання, помилки й радощі. Живучи їхніми пристрастями, болем, роздумами, я прагну зрозуміти кожну серцем. Мені завжди хочеться виконувати такі ролі, які б не тільки розчулювали чи розважали глядачів, а й по-справжньому вчили їх, служили прикладом активної позиції в житті».

Мою увагу привабило фото з архіву, на якому – дівчинка із сумними очима. Це – Софійка з «Безталанної» І.Карпенка-Карого. Цікаві епізоди про зустрічі із сім’єю Надії Ігнатьєвої повідомляє кореспондент Т.Кальчинська. «Надія Семенівна і Георгій Гнатович розказали, що прем’єра «Безталанної» у кропивничан відбулася під час гастролей. Глядачі Баку, Грозного, Орджонікідзе здебільшого не знали української мови, але трагедію української дівчини близько прийняли до серця».

Розповіли вони і про такий випадок. «Безталанну» показували і в російському місті Владимирі (тоді це було зазвичай). Вдруге туди приїхали через п’ятнадцять років. Одного разу до групи артистів підійшла жінка. Привітавшись, звернулась до Надії Семенівни: «А я вас упізнала. Мене дуже схвилювала ваша Софійка. І досі її пам’ятаю…»

А ось на фото – літня жінка в молдавському вбранні, Василуца. Серед усього розмаїття характерів у творчій долі заслуженої артистки УРСР Надії Ігнатьєвої є ролі, які западають у саме серце, зростаються з її власною долею, стають частиною її самої. Василуца… В житті кожного актора пізно чи рано настає час, коли він має прощатися з молодістю, зі вчорашніми героями і стрічати свою зрілу пору. Часто хворобливо проходить це в актрис, які багато грають молодих, запальних героїнь. З молодістю прощатися важко кожній жінці – вдвічі важче актрисі. У Надії Семенівни цей перехід відбувся на диво легко. Їй поталанило, бо зустрілася в цю мить з щедрим характером Василуци у виставі «Каса маре» за п’єсою І.Друце. То була перша роль дорослої жінки. Коли режисер і актор Костянтин Параконьєв запропонував зіграти Василуцу, вона розгубилася. І справді було чого хвилюватись. Адже Василуца – жінка далеко не юна, а Надія Семенівна на той час на сцені все ще залишалась дівчинкою. Параконьєв довго умовляв її дати згоду на репетиції. «Він так щиро, з такою вірою запевняв мене, що це моя роль, і я нарешті здалася, – згадувала Надія Семенівна. – Яке то чудо, коли в тебе вірять. Певно, це є те, що називають творчим щастям. Я закохалася у свою героїню з першої репетиції. Крок за кроком відкривала для себе такий великий, такий неповторний світ чудової молдавської жінки». Драма Василуци в трактовці Надії Ігнатьєвої виходила із життєвих обставин, які не завжди піддаються простому виміру. Актриса довго роздумувала над звичайною долею жінки. На п’єдестал шани вона підняла кохання і працю. В цьому актриса бачила високий зміст життя своєї героїні. В той час, коли йшла вистава, в «Кіровоградській правді» було вміщено замітку, присвячену цій роботі артистки, називалась вона «За Василуцу – п’ятірка». І в такій оцінці немає перебільшення. Відтоді в сценічній біографії артистки чимало образів уже старшого покоління. Серед них і дружина пана Шпака з вистави «Шельменко–денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка.  До речі, в цьому спектаклі Ігнатьєва грала у свій час і дочку Шпака, її подругу, служницю. А тепер вона разом з Георгієм Семеновим створила чудовий дует Шпаків.

Не можна не сказати про високу оцінку таланту Надії Ігнатьєвої, яку дав їй головний режисер театру заслужений діяч мистецтв УРСР Іван Казнадій: «Вона не вміє любити роль наполовину. Коли у неї щось не виходить, то в цьому винен передусім режисер, який не зумів закохати її в сценічний образ. Бо все актриса робить своєрідно, глибоко. І наскільки вона причеплива в роботі, настільки щедра й барвиста на сцені». Та було б неправильним робити висновок, що сценічне життя Надії Ігнатьєвої легке й усипане трояндами. Ось тримаємо в руках ще одну фото-світлину, де Надія Семенівна зображена в ролі Наталі з вистави «На дні» М.Горького. Як сама вона свого часу говорила: «Нагорювалася я при роботі над нею. Не виходило як треба. І лише тоді, коли вдруге відновили виставу, виносила цей образ. Подібне було і з роллю доброї, розумної дівчини в «Білій акації». І взагалі над кожною роллю можна працювати без кінця».

З роками Надії Семенівні стали ближче образи драматичні, повні глибокого психологічного початку. Як свідчить колега по театру Валентина Литвиненко: «Надія Семенівна завжди боялася бути на сцені фальшивою і завжди боляче переживала, коли в якій-небудь ролі чи фразі ловила себе на почутті, що не може до кінця передати природу героїні. Тоді починались муки творчості, безсонні ночі, роздуми, розчарування, і знову, і знову робота. Лінивим в театрі робити нічого – це глибоке переконання Надії Семенівни. Театр – це любов, помножена на працю. Тільки при таких умовах приходить справжнє творче задоволення і щастя».

Знімалась Надія Семенівна і в кіно. На жаль, фільм «Якщо ти любиш» режисера М.Мащенка (кіностудія ім. О.Довженка) виявився єдиним в її житті, але він дуже пам’ятний був як для неї, так і для шанувальників її таланту.

Більше 200 ролей – 200 жіночих характерів торкнулись власного життя актриси. І всі вони зіграні на сцені українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького, з якої несла вона глядачам свою радість і біль. Вона жила майбутнім, завтрашніми ролями, завтрашніми труднощами і радощами. Розповідаючи кореспонденту про свою акторську долю, Надія Семенівна стверджувала, що вона у неї склалась щасливою.

Та, на жаль, невблаганна смерть перервала цю щасливу долю. Десять років тому вона пішла від нас у потойбічний світ. Проте віддане служіння Мельпомені і світла пам’ять про заслужену артистку УРСР Надію Семенівну Ігнатьєву навічно збережеться в серцях щирих земляків і поціновувачів її високого таланту.

Микола Галицький, завідувач відділу – меморіального музею М.Л.Кропивницького

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here