ТУРИЗМ БУВ ЙОГО ЖИТТЯМ…

0
1276
views

Попри тяжку хворобу він планував нові туристичні походи, готувався до нових змагань, мав надію на появу сучасного тренувального містечка. І боровся за життя до останнього, хоча хвороба стрімко буквально жерла його зсередини… Він пішов від нас напередодні Дня соборності, на 55-му році свого життя.

Андрій Валентинович Чаловський. У туристичних колах Кіровоградщини не знати Чаловського, або, як його зазвичай називали, Валентиновича, вважалося непристойно. Він був усюди – серед пішохідників, велотуристів, скелелазів, орієнтувальників. До нього звертались і спецпризначенці, й колишні беркутівці (нині КОРДівці), інші силовики. І раптом він пішов… назавжди. Ким же він був для багатьох із нас?

– Інструктор, який одним з перших долучився у 2014 році до підготовки ЗСУ в розділі «Гірсько-штурмова підготовка» в складі Українського загону інструкторів. Завдяки його активності й професіоналізму бійці 3-го окремого полку спецназу готувалися до ведення бою в умовах міста. Інструктор обласного проекту «Захисник Кіровоградщини»,  – керівник проекту «Захисник Кіровоградщини» та інструктор  Олег Вєтров.

– Вчителем, який навчив багатьом речам, дав зрозуміти, хто я та на що в житті здатна … – колишня вихованка його гуртка Дар’я Зарудня.

‒ Людина, яка для мене справді була прикладом професіонала своєї справи та товаришем. Він був брендом обласного центру туризму, його впізнавали, запрошували, його наслідували. Для мене він став свого роду вчителем, котрий навчив азам спортивного туризму для того, щоб мені не червоніти перед дітьми. Скільки разом було відряджень, пригод, мандрів… Веселий, з «фірмовими» фразами, але разом з тим надійний і щирий, – завідувач відділу національно-патріотичного виховання обласного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Анатолій Кумпан.

При цьому слід відзначити, що дипломованим педагогом Андрій Чаловський ніколи не був. Кадровий офіцер в минулому, після шести років служби звільнившись у запас у званні капітана, він почав шукати шляхи реалізації набутих на службі знань у цивільному житті. У  1993-97 роках працював викладачем дисциплін «Безпека здоров’я» та «Захист Вітчизни» у школi 17, згодом два роки (1997-99) – викладачем допризовної підготовки юнацтва у школі №27. За цей час майже щорічно отримував грамоти та премії за успіхи у педагогічній діяльності. У 2013 році  керівництво обласного центру туризму запропонувало йому гурткові години, а у 2016-му він остаточно перейшов на роботу до центру туризму як керівник гуртка та інструктор з туризму.

Як згадує директор центру Андрій Лісота, його підлеглий був людиною непростою. Він часто вперто відстоював свою думку, свої методики тренувань, які іноді не вписувались в загальнопедагогічні норми. Але вони спрацьовували. Водночас Валентинович був наднадійною людиною, для якої, здавалось, не існувало нездійсненних справ.

– Він дуже болісно сприймав кожну поразку своїх вихованців на тих чи інших змаганнях, –- розповідали його рідні, – до наших порад відноситись до цього спокійніше він не дослухався. Бувало, повернеться додому, замкнеться у себе і знову починає щось писати, креслити, планувати. Або знову їде на роботу. Оця його невгамовність певною мірою і призвела до того, що сталося…

З початком бойових дій на сході, значна частина яких проходила у населених пунктах, Андрій Чаловський почав тренувати військових-спецпризначенців.

– Він був дуже жорсткий у тренуваннях, – пригадували бійці, – але справедливий. Задарма не карав, зайвий раз не хвалив. Крім того, він готував з нас майбутніх інструкторів для інших підрозділів. І цими вишколами він зберіг не одне наше життя…

Про свою хворобу він знав, але колегам і друзям про це не розповідав, вважаючи її суто своєю проблемою та сподіваючись, що все  минеться. Коли вже стало зле і його шпиталізували до онкодиспансеру, медики одразу сказали рідним: три-чотири місяці він ще проживе. Але оперативне втручання й наступні курси хіміотерапії трохи його підбадьорили. Проте в глибині душі все одно відчував, що цей оптимізм є тимчасовим. Про туристичні плани розмов вже майже не було, але все одно Андрій Валентинович намагався їздити на роботу, аби хоч чимось бути корисним. Проте, як виявилось, навіть оперативне втручання стало запізним – четверта стадія раку є невиліковною…

Я був серед тих небагатьох, хто востаннє бачив його живим. Надто скромна людина, він категорично забороняв будь-кому, крім рідних, його відвідувати. Не хотів, щоб його, вічного оптиміста й гумориста, бачили в такому стані. Востаннє ми бачились у вівторок, 15 січня, а в ніч з 20 на 21 січня його не стало.

До останньої миті, навіть в день похорону, здавалось, що зараз він розплющить очі, посміхнеться й вимовить своє традиційне: «Ну, що, Максе, пішли, бахнемо по чайковському!» (для невтаємничених – вип’ємо чаю). Наступного дня після поховання почався шалений снігопад. Ніби природа плакала за ним, вкриваючи сніжною ковдрою його останній туристичний намет.

P.S. Як стало відомо, цьогорічні змагання з пішохідного туризму, які відбудуться у березні в с.Тарасівка Новгородківського району, будуть присвячені Андрієві Валентиновичу Чаловському.

Максим ГУЦАЛЮК

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here