ЛІКАРКИ СОЛДАТСЬКИХ ДУШ

0
347
views

Жінка в українській армії – вже справа звична. Багато хто з них пройшли шлях від волонтера до солдата і поводиться зі зброєю не гірше за чоловіків. Інша справа – жінка-капелан, ще й протестантської віри. Її поява у війську не одразу сприймається як належне. Про тих жінок, які зламали стереотипи і довели, що лікарями солдатських душ можуть бути й вони, наша подальша розповідь.

Капелани. Вони були завжди і в усіх країнах світу. Відрізнялися тільки національністю і віросповіданням. Навіть у Червоній армії в часи Другої світової війни теж служили священики, хоча ця інформація не мала права на розголос. У мирний час слово «капелан» забули, не бачили необхідності священику знаходитися у війську. Тим більше у радянські часи. Сьогодні ж, коли на сході України йде війна, у них знову виникла потреба. Тільки це вже не батюшки у довгих рясах, а люди у військовій формі, які нічим, крім хреста на шиї, не відрізняються від інших солдатів. Їхня діяльність вже не окреслюється суто професійними обов‘язками. Все, що доводиться виконувати військовим, від побутових клопотів до чергування в нарядах мають робити й священики, капелани і… капеланки.

«На війні боятися не соромно»

Діюча військова капеланка, учасниця бойових дій, медик за освітою, психологиня і просто чарівна жінка Олена  Жевець вже давно переступила той поріг, за яким назавжди залишилися гендерні забобони. Було складно, але вона зуміла довести, що посідає своє місце в цьому житті. Спокій і впевненість ззовні і глибокі внутрішні переживання за кожного, хто потребує її духовних ліків.

Шлях до Бога у кожного свій. Бува, затятий грішник, той, що гребує законами писаними і Божими, враз робить різкий віраж у своєму житті і стає на стезю праведника. Таке трапилося і з чоловіком Олени Геннадієм, кримінальним авторитетом з одеської, відомої на увесь світ, Молдаванки, який мав 20 років «стажу» за гратами. Але несподівана зустріч з людиною, яка, як виявилося, молилася за Геннадія, безповоротно змінила ставлення його до життя. Тепер він такий же капелан, який є частим гостем в одеських колоніях і несе до в‘язнів Боже слово.

На той момент, коли Геннадій вже став на праведний шлях, будучи членом протестантської церкви, у житті Олени відбувалися дуже драматичні події. Вона втратила свого першого чоловіка і залишилася одна з трьома дітьми. Здавалося, життя її покидає, вдова втратила до нього будь-який інтерес, незважаючи, що поряд діти, які потребують її уваги.  Несподіваний телефонний дзвінок наче пробудив її від сну. Телефонував незнайомець, який пропонував зустрітися. Не відразу, а лише згодом відбулася їхня зустріч. Бесіди з Геннадієм, а це був саме він, поступово повертали Олену до тями, а згодом вона зрозуміла, що перед нею відкривається нове життя. За деякий час друг освідчився їй, запропонувавши поєднати їхні долі. Сказав, що бере її дітей за своїх. Спочатку були заручини, як ведеться в протестантській общині, а потім – весілля. Про це Олена згадує із задоволенням. Принаймні її легка посмішка і вогники в очах свідчать, що то було дійсно прекрасно. Разом вони вже сім років.

Олена стала допомагати чоловікові, разом ходили по колоніях. 20-річний досвід реанімаційної сестри у хірургічному відділенні, якого набула, працюючи у Любашівській лікарні, застосовувала вже у своїй новій іпостасі. Вона не просто приходила до ув‘язнених, аби у бесіді направити на шлях Божий, а й цікавилася питаннями медицини у виправних закладах. А ще вивчала їхні особові справи, хто, як і чому потрапив за грати. Згадує, що якось зацікавилася хлопцем, який воював у АТО, а коли прийшов з армії, то скоїв тяжкий злочин.  Керівництво колонії дивувалося: мовляв, навіщо ним займатися, бо ця людина – непоправна.  А коли вийде на волю, скоїть ще щось страшне. «От щоб не скоїв,  треба з людиною працювати», – відповідала Олена. Вона вже добре знає завдяки досвіду роботи з атовцями, що кожен з них докорінно змінюється психологічно і вже ніколи не буде тим, ким був до війни. Але в жодному разі ця людина не втрачена для суспільства, головне – не кидати її наодинці з проблемами. Особливо це стосується рідних людей – батьків, дружин.

Коли капеланка Олена Жевець вперше потрапила до зони проведення АТО, її не сприйняли як священика. Жінка, та ще й протестантської віри. Що вона тут робить? Шукає пригод?  Як це її чоловік відпустив? Навіть робили непристойні натяки. Коли ж дізналися, ким був її чоловік, ким став і що сам благословив її на цю службу, ставлення до неї змінилося. До речі, так заведено у протестантів, що потрібно обов‘язково отримати благословення у пастиря і свого чоловіка або дружини, коли берешся за таку серйозну справу, як робота чи то в колонії, чи на війні. Згодом солдати зверталися до неї за порадами, бачили у ній сестру чи навіть матір, яка втішить і розрадить, зніме з душі камінь страху і невпевненості. На війні боятися – не соромно, адже навколо ходить смерть, а кому хочеться вмирати, та ще й молодим? Але ж така солдатська доля. Якщо прийшов захищати свою рідну землю, роби це з честю, навіть  умирай гідно. «Ми – господарі на нашій землі, а Бог завжди на боці захисників», – ці слова капеланки глибоко  запали в душі вояків. 

Багато з тих хлопців, каже Олена, з якими довелося спілкуватися, пишуть їй листи, в яких дякують чи навіть просять поради. При цих словах у жінки, яка побувала в гарячих точках, бачила людське горе, на очі навертаються сльози.

Не сприйняв її і лікар-мусульманин у медичній команді, мовляв, жінко, йди готуй їжу для медиків. «Я приїхала до дітей Божих, – відповіла Олена. – Але піду готувати тільки тоді, коли ви мене попросите».  І таки попросив! Тоді й готувала.

А чи змогла б вона узяти зброю і стріляти, як доведеться, адже віра не дозволяє вбивати?  «Тільки у крайньому разі, коли реально загрожує смерть»,  – зізналася Олена.

Іноді війна не тільки розділяє, а й зближує людей. Чимало сімейних пар створилося під час війни на Донбасі. Офіційна частина – закріплення факту шлюбу командиром, а от якщо молодята захочуть  вінчатися, чи зможе протестант-капелан здійснити цей обряд? Олена зробить це з великим задоволенням, аби тільки було бажання наречених.

Минулого року Жевець закінчила Київську духовну семінарію з пасторського направлення – капеланська робота.  Вона впевнена, що на цю дорогу її направив Господь, тож вона з гордістю несе високе звання – християнка.  

З декрету – у капелани!

У капеланки Жанни Латишевої з Кривого Рогу свій шлях до цього звання. Колишня співробітниця міліції у званні капітана, мати п‘ятьох доньок, а нині – член Асоціації професійних капеланів України. Свого часу сімейні обставини змусили її різко змінити своє життя.

Жанна працювала у відділі кримінальної міліції у справах дітей. Можливо, тому акцент у своїй діяльності і нині ставить на роботі з дітьми. Після народження третьої доньки стосунки з чоловіком погіршилися, сім‘я тріщала, і це приводило жінку у розпач. На той час у  відпустку до родини приїхав її брат – офіцер-артилерист. Як не дивно було почути Жанні, але виявилося,  що він – прихильник протестантської церкви. Його бесіди з сестрою повернули її до тями, вона по-іншому подивилася на ситуацію.

Врешті Жанна теж ступила на стезю, яку їй підказав Господь. Але потрібно було вже виходити на роботу після декрету. Жінка-міліціонер відверто боялася, бо не знала, як поводитися в колективі, де, приміром, відзначали корпоративні свята з алкоголем, що при її віросповіданні категорично заборонялося.

Спочатку Жанна уникала таких моментів, але врешті довелося зізнатися, що змінила свій спосіб життя. Хтось із колег скептично поставився до цього, хтось із розумінням, а дехто порадив перейти у відділ, де б вона була «не на виду». Так, перейшла, та довго працювати не довелося. Жанна знову вийшла заміж, але  вже за чоловіка, який повністю поділяв її погляди.  І не просто підтримував, а й сам є капеланом, двічі був у зоні проведення АТО.

І знову – декрет, потім – ще один, після чого щаслива мати вийшла на пенсію. Тоді вже повністю віддала себе капеланській роботі. Працювала в школі з учнями за програмою Міністерства освіти «Життя на роздоріжжі», організувала «Клуб для дівчаток». Жанна переконана, що сьогодні треба якнайбільше уваги приділяти молоді, яка схильна до згубних звичок: паління, наркотиків, алкоголю.

 Із малечею проводила заняття з використанням мультфільму «Суперкнига».  Не забуває і своїх колишніх колег, влаштувавши  для ветеранів міліції серію розслаблюючих масажів. Цей талант у неї теж є. Цікаво, коли розповідає їм, що вона – колишній міліціонер, ті відверто дивуються.

Жанна дуже позитивна жінка, її позитив і оптимізм передаються співрозмовнику, вона може зарядити ними будь-кого. У неї багато різних планів.  Один з них – поїхати у Красногорівку як військова капеланка.  А влітку організувати дитячий табір і провести там свято «Суперкниги».  

Світлана КОСТЕНКО

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here