«НАШ УНІВЕРСИТЕТ – НЕ КОРОТКОСТРОКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ!»

0
164
views

На Кіровоградщині вже майже два роки діє ГО «Університет третього віку “Натхнення”». Цей проект, що пропонує пенсіонерам з користю проводити вільний час, здобувати нові знання і ділитися своїми, розширювати коло спілкування та інтересів, реалізовано завдяки ініціативі та організаційним здібностям Фаїни Познякової.  Детальніше про неї та її дітище ‒ в інтерв’ю.

– Фаїно Іллівно, щоб краще зрозуміти витоки вашого активного й оптимістичного ставлення до життя, почнемо з біографії. Де ви народилися, в якій сімї росли, яким було ваше дитинство?

– Народилася у селищі міського типу Олександрівці Кіровоградської області. Виросла у дуже інтелігентній родині. Мені пощастило: я знаю, що таке дитяче, жіноче і материнське щастя. І тепер вже знаю, що таке професійне щастя. А росла я на вулиці з такою оригінальною назвою, якої, певно, немає у цілому світі, – «Територія цукрового заводу». На жаль, він пішов з життя – «Другий імені Петровського цукровий завод». Хоча, коли ми були дітьми, не знали, хто це Петровський і чому завод – другий. Але ми виросли на цій вулиці. Тому що наші батьки працювали на цьому заводі. Нині мене дуже цікавить питання: чи залишать вулиці цю назву. Це ж моє дитинство, яке зберігається у пам’яті, світлі спогади.

Батько мій, повернувшись з війни, до 1953 року був військовим. А працював до повних 86 років. Він родом з Могильова, мама – з Олександрівки. Там вони і познайомилися. Тато працював спочатку начальником охорони заводу, далі начальником рафінадного цеху, потім – головним інженером. Згодом він очолив комбікормовий завод, де і трудився практично до самої смерті.

Дитинство мені запам’яталося ще й великим столом, за яким збиралася уся родина.

– Дещо про шкільні роки можете пригадати?

– Ходила я в російську школу. Але там вивчали українську мову, здається, з п’ятого класу. Хочу зазначити, що лише нещодавно деякі твори української класики стали мені зрозумілими. Тоді я їх не сприймала не тому, що не розуміла мови, просто не давалася суть твору. Тепер, з віком усе сприймається інакше.

– У такому разі, які книжки ви полюбляєте читати?

– Я так багато прочитала у своєму житті, що гублюся з відповіддю. Не можу виділити якісь окремі твори. Але, оскільки я дуже романтична людина, то найбільше люблю мелодрами з романтичними героями. У нашій сім’ї була дуже велика бібліотека. Потім я передала її доньці.

– Хто ви за освітою? Де працювали свого часу?

– Економіст. Закінчила Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування. Більшу частину життя пропрацювала на заводі «Друкмаш» та у банківській системі. А з 2011 року – в освіті. Тоді Олександр Барно, на той час ректор відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», запросив мене на роботу. Там я створила лабораторію фінансів, якої раніше не було. Там  вперше побачила, що дорослі люди сидять за партами. Тоді їх було приблизно близько тридцяти, і це була Вища народна школа. Це був російський проект під егідою ЮНЕСКО. Я стала старостою цього колективу. І це мене так захопило, що я почала розвивати цей колектив і цю форму навчання. А коли я пішла з цього університету 2014 року, там було 257 осіб.

– Ви маєте диплом «Народний просвітитель». Що за цим стоїть?

– Праця. Наполеглива, відповідальна і важка. Донині лише на волонтерських засадах. З боку, можливо, здається, що ми граємось. Та ні! Працювати з людьми поважного віку насправді важче, ніж з дітьми. Адже це люди, які у своєму житті вже багато чого пізнали і багато чого зробили. Вони й донині вважають, що те, чим вони займалися, було дуже важливим, цінним. Воно їм дороге. Для того, щоб з такими людьми працювати і користуватися у них авторитетом, мені доводиться повсякчас вчитися, аби моя «планка» була хоч трохи вищою. До речі, нині в університеті третього віку ‒ вже понад 380 осіб. Серед слухачів університету є колишні та ще працюючі юристи, економісти, вчителі, інженери, лікарі. Всі вони мають купу повсякденних турбот, але їхній життєвий запал та небажання зупинятись є яскравим прикладом для наслідування для сучасної молоді.

Скажу відверто: з такою кількістю людей такого віку іноді буває важко впоратись. Але головне, що від такої роботи я отримую задоволення й велику віддачу. На сьогодні я навіть вже не можу точно сказати, я роблю це для них чи для себе. Швидше, для себе. У нас виник високий ступінь довіри: до мене приходять порадитися після якихось життєвих трагедій чи просто поспілкуватися. Далеко не всі можуть спокійно пережити той момент, коли після багатьох десятиліть роботи тобі кажуть: «ти вже не потрібна чи не потрібний». Або коли у людини була велика родина, а потім вона залишається на самоті. Дуже складно багатьом пройти цей період адаптації. Бо, як кажуть, найкращі ліки – це зайнятість. А по-друге, у матеріальному плані у нас такий рівень пенсій, що людині важко на такі кошти прожити достойно. Однак я із задоволенням дивлюся на те, як мої підопічні змінюються на очах. Як вони захоплюються навчанням, як вони танцюють…

– А тепер, будь ласка, поговоримо більш детально про цей незвичайний навчальний заклад. Що при цьому ставиться на меті?

– Якщо говорити протокольною мовою, на меті ‒ адаптація людей старшого віку до сучасного суспільного життя, підтримка їх фізичного та інтелектуального здоров’я, сприяння зайнятості та об’єднанню, розширення світогляду, підвищення якості життя. Я із задоволенням займаюся організацією такої діяльності, що створює умови для їхнього спілкування, самореалізації та активної участі в житті. Це активне дозвілля, це переорієнтування людей зі зневіри й самотності на взаємодопомогу та самопізнання.

Взагалі ж, створення мережі університетів третього віку ініціювало Міністерство соціальної політики. Слово «університет» вже передбачає, що це вищий навчальний заклад. Тобто я розуміла так, що університет повинен бути в університеті. Тому спочатку зареєструвала наш університет як громадську організацію. Потім написала і захистила цей проект і отримала під нього кошти з громадського бюджету міста. Сама ходила і стукала в усі двері. Завдяки розумінню ректора Центральноукраїнського державного педагогічного університету Олега Семенюка ми тепер із задоволенням займаємося у стінах цього вишу. Тепер у мене вже є помічники – ми організували старостат. Але цей проект треба захищати щороку. В квітні маю подати наступний. Хоча так не повинно бути. Адже наш університет – це не одноразова і не короткострокова організація!

– Тож як вибудовується процес навчання? Як правило, звичайні студенти в університеті навчаються п’ять років. А ваші?

– А мої будуть 25, дай Бог їм тільки здоров’я. Впевнена, ми не можемо обмежити їх навчання терміном в один рік. Вони хочуть досконало знати, наприклад, українську чи англійську мову. Або опанувати сучасний комп’ютер. Чи можна це зробити за один рік? До того ж, зараз у нас 13 дисциплін. Ми вивчаємо три мови, три історії, краєзнавство, психологію, хореографію, вокал, фізкультуру тощо.

Що примітно, робота з нашим контингентом дуже зацікавила викладачів ЦДПУ. Вони працюють з великим задоволенням. Хоча й на волонтерських засадах. Деякі кажуть, що готуються ґрунтовніше до цих лекцій, ніж до лекцій на основних заняттях. До цієї роботи також залучені магістранти. А наші студенти як їх полюбили!.. Це ‒ синтез поколінь.

– Окрім цієї роботи, є у вас ще якісь захоплення?

– У мене було багато захоплень. Я вишивала, в’язала… Нині працюю 24 години на добу. Це не велике перебільшення. Бо є дні, коли я сплю не більше трьох годин. Адже, окрім навчальної програми, ми пропонуємо своїм студентам дуже багато заходів – фестивалі, екскурсії, концерти, вистави, літературні зустрічі, художні виставки, презентації, марафони. Наприклад, коли приїздив Івано-Франківський театр, ми за тиждень передивилися усі вистави. У цьому нам дуже допомагає народний депутат Олександр Горбунов. До речі, минулоріч у Бобринці, на базі соціального центру, теж відкрився університет третього віку. Там навчається близько 80 осіб.

– То чи ви збираєтеся поширювати цю мережу в області?

– Так. У мене була спроба, ні, я майже все зробила для того, щоб подібний університет відкрився в Олександрії. Але одна особа мене підвела. Тому я хочу, щоб мене почули в облдержадміністрації та облраді. І коли до нас приїздила пані Лілія Гриневич, я просила, щоб держава виділяла хоч якісь кошти на такі університети. Нехай я працюю без зарплати, але хто зараз схоче виконувати таку роботу без оплати? Хоча б ті ж викладачі… Міністр відповіла, що це треба робити за рахунок місцевих бюджетів. Отже, якщо ми будемо розширювати цю мережу, то такі кошти мають бути передбачені в обласному бюджеті. Поки що в наш університет люди приїздять із Соколівки, Степового, Созонівки, Мар’ївки, Димитрового та Компаніївки. Але маю на меті так організувати цю роботу, щоб люди навчалися за місцем проживання, а не їздили у Кропивницький, витрачаючи час і кошти.

– Звідки ж ви берете енергію, цей оптимізм, які допомагають вам у роботі?

– Генетика… Я пішла у свого батька. А він працював майже до останнього дня…

Мій оптимізм ‒ від позитивного ставлення до життя. Взагалі ж, я вважаю: нам усім слід жити позитивно. Не можна впускати у себе негатив. Кожна людина, котра комусь віддає свою позитивну частку, від цього може отримати потім вдвічі більше. Наприклад, я отримую величезне задоволення від того, коли люди, які приходять у наш університет, оживають. У цьому сенс життя. Якщо я навіть одній людині допоможу продовжити жити повноцінно, то це вже велика справа.

– Фаїно Іллівно, ви вірите в Бога?

– Я більше вірю в долю. Те, що я пережила у своєму житті, підказує мені так. Я думаю, що Бог один, однак поважаю усі релігії. Кожен народ трактує релігійні догми по-своєму. Але якщо задуматись, то Творець один. Та коли людина вивчає певні релігійні питання та дотримується якихось канонів, вона більш вихована, налаштована робити більше добра у житті.

– Щодо духовного розвитку: які для цього існують компоненти чи предмети в системі університету третього віку?

– Думаю, що психологія налаштовує на духовний розвиток, історія, література. До того ж, наші слухачі, як я вже казала, часті гості у театрі, філармонії, на художніх виставках та книжкових презентаціях. Вони такі активні, що іноді їх важко стримати. Наприклад, на початку навчання я зазначила, щоб вони ходили на заняття лише на два факультети. Але потім поза моєю спиною вони почали відвідувати аж п’ять.

– До речі, як до цього, та й взагалі до присутності ваших студентів, ставиться керівництво ЦДПУ ім. Винниченка?

– Ми дуже вдячні за розуміння й гостинність ректору Олегу Семенюку. Хоча спочатку він з подивом дивився на мене. Я не знаю, що про мене подумав Олег Анатолійович, але я про нього думаю тільки з добром, із вдячністю. Якби він нас не прийняв тут, не звалив на свої плечі додатковий вантаж, то, можливо, й у мене нічого б не вийшло. Я вдячна усім викладачам, які працюють з нами безкоштовно. Вдячна усім молодим студентам, які стали іншими – чемними, ввічливими. До речі, на семінарських заняттях, що проводяться у поєднаних вікових групах, ніколи не буває конфліктів. Молоді студенти радо запрошують наших на усі свої заходи. Від цього і вони, і ми отримуємо задоволення.

– Яке найгостріше питання стоїть нині на порядку денному?

– Фінансування. Я стукаю в усі двері, але бачу, що чують швидше чомусь тих, хто робить менше, ніж я. Щоб фінансування було достатнім, потрібно приблизно триста тисяч гривень на рік. Це сума не дуже обтяжлива для міського бюджету, а для обласного ‒ й поготів.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here