АХТЕМ СЕЇТАБЛАЄВ ПРО «КІБОРГІВ», КРИМ ТА ПОЛІТИКУ

0
416
views
АХТЕМ СЕЇТАБЛАЄВ ПРО «КІБОРГІВ», КРИМ ТА ПОЛІТИКУ|Фото Ігоря Демчука|Народне слово

За кілька днів до виборів відомий український актор, телеведучий та режисер Ахтем Сеїтаблаєв відвідав Кіровоградщину. Встиг зустрітися з військовими, журналістами та студентством. Про кінострічку «Кіборги», про сучасну українську армію та чи має Томос наповнити холодильник – в ексклюзиві «Народного слова».

Про українську армію та фільм «Кіборги»

Приїхавши в Кропивницький, режисер знаменитих «Кіборгів» спершу відвідав 3-й окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго.

– Командир полку Олександр Сергійович Трепак, як відомо, є співавтором сценарію стрічки «Кіборги». Вадим Довгорук та його історія мене вразили ще до особистої зустрічі, – розповів кінорежисер.

Історія Вадима Довгорука відома всій країні: у боях під Дебальцевим бронетранспортер, в якому знаходився Вадим, було підбито. Бійцю відірвало руку. З пораненням він три доби пролежав у снігу на морозі. Вже в госпіталі Вадиму через обмороження ампутували обидві ступні. Вадим Довгорук є співзасновником та учасником Всеукраїнських змагань з кросфіту серед ветеранів АТО «Сила нації». У 2015 році лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук присвятив йому свою пісню «Мить».

– Коли я почув пісню «Мить», я вже знав історію Вадима. Тоді сценарій до «Кіборгів» вже був написаний. Та я зрозумів, що пісня на тлі історії Вадима передає приблизно тай самий посил, який я вкладав у фільм. Стрічку ми присвятили не тільки захисникам ДАПу, а й кожному воїнові-добровольцю, кадровому військовому, волонтерам, лікарям. Ми намагалися зняти фільм не про війну, а про мир, який народжується всередині цієї війни. 

У фільмі багато діалогів. Коли я спілкувався з нашими військовими, зрозумів, що про війну як про, власне, військове зіткнення їм розмовляти нецікаво. Натомість вони воліють обговорювати, яку державу захищають, яку країну хочуть залишити своїм дітям. Вони розмовляють не про те, хто який танк захопив чи скільки ворогів знищив, а про те, що в нього в городі росте, де навчаються його діти, про свої мрії і сподівання, – пояснив режисер Ахтем Сеїтаблаєв.

Також Ахтем не оминув закидів про стан сучасної української армії:

– Я не розумію, коли деякі заявляють, що нічого не змінилося, в тому числі й в українській армії. Коли я приїхав, то спершу завітав до спецпризначенців. Я їв разом з ними, бачив, яке в них обмундирування. Вони ж не готувалися до мого приїзду. Я спілкуюся з ними і саме від них чую, як багато змінилося. Командир полку мені розказав, що якби ще чотири роки тому він пояснював потреби армії тими ж термінами, якими зараз, то його ніхто з побратимів-офіцерів навіть не зрозумів би. А за чотири роки змінилося й озброєння, оснащення, й рівень підготовки.

ПРИТУЛА КРОПИВНИЧАНАМ 1 КВІТНЯ: “ШО, НАГОЛОСУВАЛИ ВЧОРА?”

 

Про вітчизняну молодь і цінності

– Мені 47 років, в мене четверо дітей. Найдорослішому 27 років, старшій дочці 24 роки. Я знаю, є така молодь, яка чітко розуміє, чого хоче, і працює над досягненням своєї мети. І не головне, хто ти за фахом, головне робити кожного дня, починати з себе.

Я народився в Радянському Союзі, та, мабуть, це ще радянська така традиція: чекати, поки хтось там за тебе все вирішить, зробить. Прибере в під’їзді, вкрутить лампочку. Від молодих людей я почув, що вони чітко усвідомлюють себе як частину цілого. Що вони чітко розуміють, що ту державу, про яку ми постійно говоримо як про умовне поняття, формує кожен із нас. Від того, як ми сформуємо сучасну ціннісну систему координат, на цьому буде базуватися майбутнє наших дітей. Не можна покладати відповідальність за майбутнє на когось, адже майбутнє формує кожен з нас.

Про смертний гріх

– Я зустрічаю людей, які кажуть, що вони втомилися від війни, від політики. Тоді я розумію, що бачу перед собою людину, яку жодним чином ця війна не зачепила. Ні її, ні рідних її, ні близьких. Я не можу уявити таку замкнутість, не-сприйняття того, що відбувається – мабуть, тому що цій людині байдуже.

Якщо я не помиляюся, то один зі смертних гріхів в християнській традиції це «униніє», тобто зневіра? Ось це для мене те ж саме, що сучасне «зрадофільство». Коли не помічають змін. Ми так швидко звикли до хорошого, що не сприймаємо його. Ми вже звикли, що за кордон можна виїхати без проблем, а не стояти в черзі за візою, витрачаючи і гроші, і час. Якось в Маріуполі одна жіночка в мене питає: «А нас взагалі питали, чи ми хочемо в те ЄС?». Я відповів: «Давайте зробимо так. Запитайте у своїх дітей, а краще онуків: хочуть вони лише з паспортом, без оформлення візи їздити в 150 країн світу?»

Про війну і «руський мір»

– Так сталося, що у нас під боком є країна, яка вчить всіх, як жити через вбивства. Тому нам потрібно бути в НАТО. Історія показує, що саме цей військовий союз може протистояти. Це ж не ми з вами почали цю війну! Я це добре знаю, адже ще п‘ять років тому якраз виїхав з Криму: 5 березня, якщо не помиляюся. Я на власні очі бачив, що таке окупація. І я цього не хочу. Це не «руський мір» Тургенєва, Пушкіна, Достоєвського. Це «руський мір» брудного черевика, абсолютно бандитської в найгіршому значенні слова влади Путіна, де немає ні честі, ні гідності. Мета – підкоряти інших та розширювати «руський мір», який ні з літературою, ні з мистецтвом не має нічого спільного.

Читати також: ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА: ЯКИМИ БУЛИ І ЯКИМИ БУДУТЬ

Про віру, мову та наповнений холодильник

– Я дивуюся, коли дорослі та начебто свідомі люди мені кажуть: «А що, Томос той мені холодильник наповнив?» Наприклад, в мечеті імам зазвичай звертається до людей з проповіддю. Таким чином через приклади з життя ти отримуєш настанову, пораду, що тобі робити. А коли в церквах в Україні людям розповідають, що Путін – друг, що війна на сході – громадянська і її розв’язали політики, а не Росія стосовно до України тощо? В нас іде інформаційна війна з багатьох фронтів, і помісна українська церква ‒ це важливий крок до перемоги України на одному з них. Томос – це питання іншого рівня, аніж холодильник, але не менш важливого. Навіть якщо ви не відвідуєте храми і вважаєте, що це вас не стосується, подумайте: поруч з вами ті, хто вірить священнослужителям. А є священнослужителі, які проповідують політичні погляди.

Так, Томос не наповнює холодильник. Але ми хочемо, щоб наших дітей в школах всебічно розвивали, щоб вони могли побачити світ, подорожувати, навчатися, жити в мирній країні. Як би пафосно не звучало «Мова, віра, армія» – але це справді так! Коли лунають вибухи, за кого молимося? За армію, щоб нас захистила. Я кримський татарин за національністю, але визначаю себе українцем татарського походження. Якщо ми не будемо самоідентифікуватись в Україні, тоді хто ми? І мова є важливим ідентифікатором у цьому. Чомусь в Росії немає жодної української школи – а скільки там мільйонів українців живе? Яке вони мають право вказувати нам, що робити під приводом «захисту російськомовних»? Я чудово володію російською – навіть краще, ніж українською. Українською я почав розмовляти близько двох років тому. Це не подвиг, це повага до країни, в якій живеш. Коли кажуть, що «щелепа не пристосована до української, її вивчити важко», я, кримський татарин, для якого всі слов’янські мови не є рідними, навчився і розмовляю. І мовні квоти дали потужний поштовх українській культурі.

Про Крим

– В Криму було більше 600 загальноосвітніх шкіл. З них приблизно 12 кримськотатарською мовою, і то лише до середньої школи, і десь шість – українською мовою. Вся решта – російською. Як же можна вести мову про те, що в Криму «притесняли руський язык»?

В мене питають, чи передбачав я окупацію Криму, коли знімав фільм «Хайтарма»? Ні, звичайно, ні. Якщо б я знав про окупацію, то займався б іншими справами, а не кіно знімав. За час незалежності України було зроблено катастрофічно мало, щоб культура як інструментарій стала стратегічним напрямком, в тому числі й у кіно. Щоб людина скрізь, а особливо в таких проблемних областях, як Крим, відчувала себе українцем. Натомість чимало було зроблено Російською Федерацією: російська культура, російський флот, російські прапори. В це вкладалося багато сил і грошей, і так мало опору ми тоді давали з української сторони. Росія постійно запевняла, що татари та українці були ворогами. Та це не так! Якщо подивитися на історію, то коли кримські татари та козаки брали участь у битвах на одній стороні, ми не програли жодного разу. В одній лише Конотопській битві загинуло шість тисяч кримськотатарських вояків. В нас так багато спільного навіть в мові: козак, штани, тютюн, майдан. Російська імперія намагалася знищити як українців, так і кримських татар. Радянський Союз також намагався знищити самоідентичність, зробити всіх «хомо советікус» – людей без облич, в одному строю та без історії.

Про політику

– Я проаналізував програми тих трьох основних кандидатів, яких нам дає соціологія в лідери. Рух в НАТО і ЄС, на мій погляд, здатний забезпечити тільки Порошенко. Щоб наша країна була захищена, тому що так сталося, що ми живемо поруч з сусідом, який всю свою історію намагається зробити так, щоб Україна була метрополією або частиною цієї імперії.  Я усвідомлюю, що багато чого не зробили за ці п’ять років, і ми всі ці больові точки знаємо: недореформована судова система тощо. Але, намагаючись об’єктивно подивитися на те, що вже зроблено, я реально бачу зміни. Я – мусульманин, але усвідомлюю, що таке Томос. Що таке децентралізація, я бачу, коли їжджу по країні: це інструментарій, який дозволив передати владу на місця. З держбюджету виділяються кошти на українське кіно. Українська культура розвивається, йдуть перемовини з ЄС та НАТО, Україна посіла вагоме місце на міжнародній арені – на нас зважають. Немає митця поза політикою. «Що тут такого, що в українця гастролі в Росії? Він промотує там українську культуру!». Чудово, але що саме він промотує там? Співає про що, на яких заходах? В день російської армії? Він або вона своєю появою лише підтверджує, що це начебто  «не наша війна». Тож якщо людина мистецтва не може підтримувати свою країну в такий час, то має хоча б не робити так, щоб весь світ через тебе думав, що в нас громадянська війна. Яка ж вона громадянська? Вже давно пора схаменутися і думати про наслідки і своїх вчинків, і свого мистецтва.

Якось ми розмовляли з одним військовим. Багато обговорювали: як жити, адже багато чого й досі не відбувається, – хоча так, стратегічно ми йдемо в правильному напрямку. І я запитав у нього: як ти тримаєшся, знаючи, що не відбуваються так швидко ці зміни в країні? І він сказав: «Так, я все це знаю, але щоранку прокидаюся і чищу свій автомат». Я потім зрозумів метафору цього виразу. Ми ‒ кожен на своєму місці ‒ зобов’язані робити все для того, щоб цей стратегічний напрямок відбувався. Можеш забити цвях – забивай, можеш знімати кіно і говорити про надважливі речі – знімай і говори, можеш співати і саме цим робити свою справу – співай і роби.

Ірина ТРЕБУНСЬКИХ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here