Про діяльність похідних груп ОУН-УПА на території Кіровоградської області відомо досить давно. Про загрозу поширення українського інтегрального націоналізму НКДБ доповідало майже одразу після визволення області від нацистських окупантів. Хоча певний час тему не порушували, документи зберегли численні свідчення діяльності оунівського підпілля у нашому краї.
Історія формування мережі націоналістичного підпілля розпочалася з нападом Німеччини на СРСР. Похідні групи були створені у відповідь на те, що німецька влада не сприйняла Акт 30 червня 1941 року, незважаючи на обіцянку ОУН(б) будувати новий порядок в Європі під проводом «великого вождя Адольфа Гітлера». Безпосередньо через територію Кіровоградщини проходила ІІІ Південна похідна група бандерівців, яку спочатку очолював Тимофій Семчишин. Група нараховувала до 200 агентів, розподілених на 16 роїв.
Центром діяльності групи стало м. Дніпропетровськ. Безпосередньо у Кіровограді перебував референт групи Зенон Матла. Проте у 1942 році він повернувся на Західну Україну, а крайовий провід очолив підпільник з псевдонімом Юрко. Особливість діяльності ІІІ Похідної групи полягала у тому, що більшість її учасників мали при собі документи Українського допоміжного комітету – структури, створеної при німецькій адміністрації Польщі для підтримки емігрантів з України ще до війни. Таким чином їхня поява на території області виглядала цілком легальною.
Серед оунівців, що діяли на Кіровоградщині, Семчишин згадував Мар´яна Мартина, що очолював кіровоградську підгрупу, та його помічника Р.Левицького, які були заарештовані німцями у 1941-му, Василя Пасичняка, що очолював кіровоградський провід, ройового Ярослава Ференца, який організовував оунівську структуру на Олександрійщині. Інші документи ОУН згадують оунівців Олексу Кривого, котрий був при німцях начальником допоміжної поліції у Новоукраїнському районі, його заступника Льонгіна Шостака та Івана Дедея, який був інструктором райполіції. Усі троє були заарештовані німцями і розстріляні у 1943 році за «зраду Німеччині».
Серед інших районів мережа оунівських агентів охопила й Олександрівський. Серед дійсних членів ОУН свідки згадують агентів, що мали псевдоніми Тарас, Олесь, Микола, В´ячеслав. Олесь називав себе представником центрального проводу ОУН(б), Тарас вважався керівником районного проводу, посада Миколи невідома. При Олесеві був відносно молодий помічник на псевдо В´ячеслав. Йому було 22-23 роки, він був західняк, характерною особливістю були великі шрами на ногах, справжнє ім´я – Олексій.
Разом з ними діяли місцеві колабораціоністи. Насамперед це був Сидір Гребінник, який займав посаду заступника секретаря Олександрівської допоміжної управи, Іван Костенко-Нагірний, що був секретарем Української допоміжної комісії у районі. Також згадуються староста села Китайгород Піддубний та Іван Ірклієнко. Користуючись своїми посадами, колабораціоністи підтримували мережу ОУН матеріально. Так, Костенко-Нагірний видав районним провідникам грошей на загальну суму до 3000 карбованців (можливо, марок).
Загалом у цей період не згадуються якісь акції бандерівців проти окупантів. Керівництво ОУН(б) виправдовувалося тим, що дотримувалося тактики «накопичення сил». Метою оголошувалося антинімецьке повстання, для чого потрібно було втертися у довіру окупантів, отримати від них зброю і вже потім виступати за «самостійну соборну Україну».
Німці дотримувалися іншого погляду на ситуацію і, починаючи з кінця 1941 року, регулярно арештовували оунівців. З Олександрівського району вже у 1943 році Олесь поїхав на Західну Україну, а восени Тарас та Микола були заарештовані німцями (за іншими даними, також виїхали з району). Таким чином, В´ячеслав залишився головою окружного проводу. Головою районного проводу став Гребінник, а його заступником – агроном окружної земельної управи Добровольський. Костенко-Нагірний та Піддубний стали зв´язковими.
З наближенням лінії фронту відбулася активізація руху. Перша сутичка з червоними сталася ще до приходу радянських військ. Радянські активісти, що пересиджували війну в Олександрівському районі, помітили активність бандерівців і хотіли доповісти у партизанський загін Дубового. У відповідь бандерівська група напала на квартири активістів, пограбувала їх, стріляла у домівках, у колишнього голови сільради Григорія Леня, крім того, була зґвалтована 14-річна донька. У відповідь радянські партизани розгромили квартири Марка Коновала та Софії Ярещенко, яких підозрювали у пособництві націоналістам. Оунівці на два місяці залишили активістів у спокої, але за два-три тижні до визволення села з допомогою поліцейського Витріщака вистежили чотирьох комуністів та вбили їх.
Взимку 1943/44 року, під час визволення території району, група В´ячеслава активності не проявляла, але у квітні 1944-го залишки оунівського підпілля вирішили перейти до активних дій без попереднього «накопичення сил». На цей момент по району активно діяли лише три бойовики – В´ячеслав, Марко та Микола. Разом з В´ячеславом найчастіше перебував його безпосередній помічник Віктор з місцевих, якого насправді звали Купріян Кисіль.
Крім того, у районі залишалися ще близько 15-20 помічників, що надавали бандерівцям квартири, ховали для них продукти, одяг та зброю. Серед них були господарка конспіративної квартири Ксенія Мандзюк, брат Віктора Никифор (Нечипір) Кисіль, що переховував крадені речі та продукти; Лідія Кисіль, що була зв’язковою В’ячеслава; господарі конспіративних квартир Яків Коваленко, священик автокефальної церкви при німцях, Марко Коновал та Софія Коновал, Гапка Пшик, Гордій Жмур та Олексій Тютюник; зв’язкові Харитина Грива та Мотрона Поправко; лісник Фокій Каплаухий, що пік хліб для бандгрупи і давав їм прихисток; вербувальник групи Григорій Шмарко.
Проте В´ячеслав вирішив вербувати нових бойовиків. Так до групи потрапили Пилип Поправко та Антон Мойса. Перший був вивезений німцями з території району, проте в Умані утік з табору і повернувся до району. Там вештався без особливого прагнення до участі у польових роботах і був помічений оунівцями. Після короткої перевірки Поправко пристав до групи В´ячеслава. У травні 1944-го за порадою командира він пішов до райвійськкомату, був мобілізований, але втік по дорозі з частини, таким чином отримавши статус «зниклого безвісти».
Мойса був мобілізований у квітні 1944 року, потрапив до лав 210-го стрілецького полку, у боях за Молдавію був легко поранений у руку, але у шпиталі вирішив, що війни з нього досить, і втік назад до Олександрівського району. У районі був помічений агентурою ОУН і в червні пристав до В´ячеслава.
Група базувалася у Комсомольському лісі. Там, у Грушківському лісництві, лісник Каплаухий пік для них хліб, а його донька служила для групи за зв´язкову. У червні ж 1944 року група зазнала першої втрати. На стоянці у лісі Марко випадково застрелив Миколу з автомата. Тіло таємно поховали у лісі.
З червня 1944-го група перейшла до активних дій. Першою акцією стало пограбування голови сільради у с. Красносілка, у якого забрали два відра меду та кілька буханців хліба. Одне відро згодом Кисіль віддав своєму брату Нечипору. Іншим разом В´ячеслав з Віктором, Поправко та Мойса увійшли до клубу у тому ж селі, шукаючи якусь жінку. Поява озброєних людей спричинила паніку серед селян, і вони розбіглися хто куди. Переговоривши з жінкою, група пішла далі. Також був здійснений напад на співробітника райвідділу НКВС, що приїхав додому на відпочинок. Міліціонера побили, забрали зброю й обмундирування та пішли.
У липні у селі Красносілка бандити викрали автомат у квартирі голови сільради, а потім роззброїли місцевий винищувальний батальйон, забравши з сільради кілька гвинтівок. У селі Голикове бандити зустріли підводу, що їхала за пальним, і забрали її, залишивши поводиреві розписку, що підвода забрана на потреби УПА. На вкраденій підводі поїхали до с. Несваткове, де пограбували колгоспну комору. Звідти взяли мішок борошна, олію, сірники та відвезли на підводі це все до Каплаухого.
У серпні бандгрупа пограбувала квартиру голови сільради у с. Баландине, забравши одяг. Потім пограбувала колгоспне сховище у с. Кримки, «декомунізувавши» 8 мішків борошна, 2 ведра меду, 20 кг масла. Частину продуктів заховали у лісі, частину відвезли Гапці Пшик та Івану Коваленку, що тримали явочні квартири.
Наступною акцією стало пограбування крамниці у с. Янівка. Проте це спричинило конфлікт. Поправко і Мойса, що отримали лише пачку тютюну на двох, заявили, що ділити треба порівну. Також Поправко, за його словами, вимагав припинити агітацію по селах. На це Віктор з В´ячеславом відповіли дезертирам, що ті мають підкорятися наказам, а інакше їх ліквідують.
Після цього у с. Стара Осота В’ячеслав зупинив роботу молотарки, зібрав колгоспників і закликав їх не здавати хліб радянській владі, а обмолочене розібрати. Колгоспники радо забрали пшеницю, але наступного дня знову вийшли на роботу. Таку ж акцію група провела у Чигиринському районі Черкаської області.
Проте подібний розвиток подій не влаштовував Поправка і Мойсу. Можливо, вони боялися, що замість звичайної міліції, яка не могла фізично впоратися з хвилею післявоєнного бандитизму, ними займуться «вовкодави» з держбезпеки. Так чи інакше, дезертири вирішили розправитися з бандерівцями, не чекаючи, доки останні зроблять це з ними.
14 або 15 вересня 1944 року В´ячеслав намітив нову акцію з «декомунізації» колгоспної комори у Красносілці. Бандгрупа підійшла вдень до села, і командир наказав відпочивати, аби залізти до сараю вночі. Дочекавшись, коли В´ячеслав та Віктор заснуть, Поправко і Мойса мовчки перезирнулися і підвелися. Поправко з автомата вистрелив у голову В´ячеслава, а Мойса пристрелив Віктора.
Після цього дезертири втекли з місця розправи. Через хвилин 15-20 вони повернулися, впевнившись, що за ними ніхто не женеться. Знявши з трупів хорошу одежу і чоботи, бандити кинули тіла у густий чагарник і притрусили їх листям та травою. Вони не взяли ні автомати, ні пістолети загиблих, а також викинули свої ППШ.
Далі до грудня 1945 року вони переховувалися у районі. Жили або вдома, або по «явочних квартирах» ОУН. Коли їх питали, куди поділися Віктор з В´ячеславом, відповідали, що ті поїхали на Західну. В середині року Поправко і Мойса пішли до однієї зі схованок, де знайшли кілька метрів хорошої тканини, тютюн та борошно, і розділили їх між собою.
У грудні 1945 року Поправко вирішив легалізуватися. Він хотів здатися, визнавши лише свою провину у дезертирстві з лав Червоної армії. Проте про діяльність бандгрупи та участь Поправка у ній вже було відомо органам Народного комісаріату державної безпеки УРСР, і «гебешники» взяли дезертира «у оборот».
На другому допиті він вже зізнався в участі у бандгрупі УПА, а на третьому – у вбивстві її командира. Потім розповів про мережу УПА у районі, явках та схованках. І вже незабаром був заарештований Мойса, а загалом 15 осіб були засуджені на строки від 5 до 15 років у справі бандгрупи В´ячеслава. Таким чином завершилася історія боївки УПА місцевого походження.
За документами Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Державного архіву Кіровоградської області.
Вадим КОЛЄЧКІН, головний археограф відділу археографії та використання документів Державного архіву Кіровоградської області, кандидат історичних наук.
