У Кропивницькому 21 квітня відбудеться одна маленька, але дуже визначна подія. Це буде останній день гастролей заїжджого цирку «Олімп».
Все, після 21-го ми вже не побачимо носорога, повітряних гімнастів, робота Бамблби і ляльку Лол, а ще від нас поїде веселий клоун разом з балетом і більше не покажуть колесо смерті. Бідабідося… Діти і дорослі, які так і не встигли побачити веселого клоуна, глибоко сумують.
Куда уехал цирк? Он был еще вчера,
И ветер не успел со стен
сорвать афиши,
Но больше не горят его
прожектора,
Под куполом оркестр его
не слышен.
Останні кілька місяців не полишало відчуття, що всі ми, вся країна, не з власної волі мимохіть в один момент опинилася в цирку.
І сказати не можна, що «на манеже все те же». Але відчуття, що все це ми колись вже бачили, присутнє. Бачили чи в фільмах Чарлі Чапліна, чи то в КВН, то чи в книгах Ільфа і Петрова…
Попередні вибори викликали зовсім інші асоціації. У 1999-му, коли на другий термін обрали Леоніда Кучму, навколишня дійсність нагадувала слова Гоголя з «Мертвих душ»: «…життя одразу глянуло на людину, що з’явилася на світ, кисло-неприємно, через якесь каламутне, занесене снігом віконце…». У 2004-му, перед першим Майданом, у більшості було відчуття, що всі ми – персонажі якоїсь книги чи то Стівена Кінга, чи то Варлама Шаламова. Пейзаж навколо нагадував картини Едварда Мунка. У 2014-му здавалося, що ми живемо в словах пісні «Вставай, страна огромная». І ось після всього цього ми опинилися в якомусь шапіто. І тут немає талантів на кшталт Олега Попова, Карандаша або Юрія Куклачова, а так, якісь блазні.
Дискредитується все, що можна і не можна. Уже й страшне кровопролиття на Донбасі виглядає так, як ніби десь на околиці двору пацани грають у «войнушку» з дерев’яними автоматами і пістолетиками, де є «наші» і «фашисти», але все це не всерйоз, і вже через годину «наші» з «фашистами» ганяють м’яча разом.
І головне, що абсолютно незрозуміло, що буде далі, навіть поки «вітер не встиг зі стін зірвати афіші».
Ніхто не проти того, щоб до нашого життя ставитися з гумором. Але не з презирством ж! На наших очах просто принижується, нівелюється статус найважливіших державних інститутів. Якщо можна так по-хамськи ставитись до чинного Президента, то чому не можна так само ставитись і до всіх наступних? Який після цього він Володимир Олександрович?! Хіба що Вовочка, Вовочка з анекдотів. «Це якась ганьба…» – говорив Швондер з «Собачого серця». А що говорити нам, коли на наших очах до влади приходять швондери і шарикови? Вони навіть до рівня Остапа Бендера чи Енді Такера і Джеффа Пітерса, шахраїв з розповідей О’Генрі, не дотягують. Соромно, друзі. Але що ж, мабуть, Україні треба пройти і через це випробування. Головне, правильні висновки зробити з цього уроку.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
