«ДЛЯ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ ЛІНОЩІ – ЦЕ НАЙБІЛЬША ХВОРОБА»

0
377
views

Кропивничанка Анастасія Петрова – позаштатний автор «НС». Вона студентка другого курсу факультету іноземних мов ЦДПУ ім. Винниченка. Попри серйозне навантаження в університеті, Анастасія не шкодує вільного часу для занять музикою. Адже, ще навчаючись у ЗОШ №6, закінчила дитячу музичну школу №1 ім. Нейгауза. До цього додається також захоплення журналістикою, фотомистецтвом, поезією. Поєднуючи у своїй творчості музику та вірші, Анастасія зробила вже кілька цікавих пісень і досягла такого рівня, який варто було б показати на серйозних конкурсах та фестивалях. Нещодавно на студії ZAKON OMA було записано її пісню «Раз, два, три…» в авторському виконанні. Гадаємо, її ім’я невдовзі стане відкриттям для всієї України.

«РАЗ, ДВА, ТРИ» І БІЛЬШЕ (ВІДЕО)

– Якщо ви заглибитесь у дитинство, з яким образом, з якою асоціацією воно пов’язано?

– Гарні плаття від мами… Вона обирала їх так, аби я почувалася принцесою. А ще, коли мені було чотири роки, у мене спитали, чим я хочу займатися, і я відповіла: «Музикою». Хоча мама пропонувала ще й танці. Тому я сказала: «Давай зараз, а то запізнимося».

– Тобто у чотири роки ви вже знали який треба робити вибір. А якою була перша серйозна мрія про майбутню професію?

– Я хотіла бути кінокритиком чи кінознавцем. На той час захопилася фільмами, які були не дуже популярними, але вплинули на мене, збентежили мою душу. Найпершим, що вразив, був фільм «Не здавайся» режисера Гас Ван Сента. Це психологічна драма. Вона про дівчину, яка невиліковно хвора, і про хлопця, який втратив в аварії своїх батьків. Про те, як вони позбавляються відчуття смерті, як починають по-іншому сприймати світ, намагаючись кинути виклик долі. Фільм цей не став касовим і прибутковим, але посів чільне місце у моєму серці. Щодо українських фільмів, то це «Такі красиві люди» Дмитра Моісеєва. У нього така меланхолійна мелодійна спрямованість, що мені дуже подобається. У нього можна занурюватися і спостерігати спокійно все, як і у фільмах Андрія Тарковського. Для мене це таке кіно, яке можна передивлятися тисячу разів.

– Ви пригадали Андрія Тарковського, він для вас…

– Еталон. Його фільми – це вершина образного кіно.

– Повернемось знову до вашого дитинства. Які ще спогади ви винесли з того періоду?

– Вони пов’язані з проблемою вибору. Перша пісня, яку я написала і представила у школі, називалася «Меланхолійний данс». У Ольги Кобилянської є твір «Меланхолійний вальс». Щоправда, я прочитала його потім. Це дуже насичена новела. Чому згадала, тому що у моїй пісні є фраза про когнітивний дисонанс. Гадаю, не лише мені буває складно щось обирати. Ти не завжди відчуваєш, чи робиш правильний вибір, бо є різні шляхи. І якщо мислиш раціонально, як на мене, ти ніколи не дійдеш правильного висновку. Тому я покладаюся на певні внутрішні відчуття.

А ось і спогад. Колись за традицією зібралися усі родичі й мені дали розв’язати «пуп’янок». Це означає: якщо легко розв’яжеться, так і в житті буде легко. Там було декілька ниток, я побачила першу, одразу ж захотіла за неї потягнути, і тут подумала: «Ні, не ця». Взялася за іншу, трохи смикнула, але відчула, що та затягується. Зразу ж, щоб ніхто не помітив, потягнула за першу – і все розв’язалося. Усі були раді й щасливі. Отже, треба довіряти відчуттям.

– Чим же захоплювалася така серйозна дівчинка?

– Звісно, я любила наряджати ляльок, знаєте, були такі картонні… й усіх називала Богданою. Але мама ображалася, я ж не знала, що вона хотіла назвати мене Богданою. І перший псевдонім, який собі придумала, був Богдан Рудченко.  А саме через те, що батьки моєї бабусі мали однакове прізвище до одруження.

– А тепер саме час розказати про ваш родовід.

– У моїй сім’ї усі пов’язані або з літаками, або з вчителюванням. Бабуся була вчителькою молодших класів, а мама й нині викладає математику у НВО №6. Саме бабуся навчила мене всьому. І коли я пішла у школу, мене запропонували віддати одразу у другий клас. А мама сказала: «Ні, у неї повинно бути дитинство». Мій дідусь, якого я, на жаль, не бачила, був льотчиком-випробувачем і загинув при випробовуванні нової моделі реактивного літака. У той час мама була ще маленькою, а бабуся носила під серцем маминого братика. Але бабуся була сильною жінкою і гідно перенесла цю втрату. Тато народився  в РРФСР, і коли він закінчив навчання у Харківському авіаційному інституті, його за розподілом направили у Кропивницький, на той час Кіровоград. Тепер він головний інженер льотної академії.

– Так хто ж більше вплинув на вибір вашої майбутньої професії?

– Колись, ще у п’ятому класі, здається, я запитала у батьків: «Ким ви хочете, щоб я стала?». Вони відповіли: «Обирай сама. Нам все одно». Хоча опосередковано все ж формували мій вибір у бік іноземних мов. Проте у мене виникали різні плани. Окрім кінознавця, мені подобалася професія еколога. Я часто вигравала олімпіади з біології.

– Чим іще вам запам’яталися шкільні роки – друзі, змагання, подорожі?

– Запам’яталася поїздка до Франції. Місто Булонь-сюр-Мер розташоване біля протоки Ла-Манш, за 40 кілометрів від Лондона. Це була цікава подорож. Ми проїхали майже через усю Францію. Є навіть відео, де я співала у мерії «Місяць на небі, зіроньки сяють». Там видно, як мінявся вираз обличчя якогось депутата чи чиновника, що стояв позад мене. Співала не лише я одна. Потім до нас підійшов француз, який вивчав російську мову і викладав її, з такими словами: «Я нічого, на жаль, не зрозумів, але така гарна мова!». Мене попросили заспівати ще, і я виконала акапельно пісню про матір.

З шкільних років запам’яталося також, як ми з друзями каталися на велосипедах. А друзі з’явилися у десятому класі. Ними стали навіть дівчата, які раніше були майже ворогами через те, що ми, певно, не дуже добре знали один одного і формували думку про іншого не самостійно, а навіюванням. Я дуже вдячна, що вони у мене є, і з деякими ми продовжуємо спілкуватися і безмежно радіємо, коли зустрічаємося.

– А що найголовніше для вас у таких стосунках, що підтримує дружбу, що необхідно, аби у людини були справжні товариші?

– Щирість у всьому. Ти не повинен брехати. Важливо казати саме те, що ти хочеш сказати. Не зупиняти себе, не приховувати правдиву думку. Адже дуже часто етикет чи певні моральні судження зупиняють щирість, яка дуже важлива, щоб ці стосунки залишалися справжніми. Такими, якими вони склалися у шкільні роки.

– У травні ви закінчуєте другий курс університету. Якого досвіду набули за цей час?

– Дуже цікавого. У мене дуже соціально насичене життя. Ти сам обираєш, що тобі потрібно і цікаво. А почалася ця активна діяльність з конкурсу патріотичної пісні у медичному коледжі. Коли ти виходиш на сцену до людей, котрі тебе зовсім не знають, але емоційно підтримують, це так надихає. Під час навчання у музичній школі я теж брала участь у конкурсах, але вони були академічного професійного спрямування. Енергетично мені подобається інший варіант, тому ти можеш виразити все так, як хочеш, як відчуваєш. Тобто тут є певна свобода.

Щодо стосунків з людьми. Студенти це взагалі такі неординарні особи. Самоврядувальні, якщо можна так сказати. На першому курсі мені здалося, що я не вписуюся у це середовище, тому що тут групувалися за ознакою «гарний – негарний», а я такого не визнаю. А на другому я навчилася співіснувати з ними. І навіть де з ким подружилася. Це корисний досвід. Коли у тебе щось не виходить з людьми, ти маєш знайти іншу модель спілкування і не зважати на те, що тобі заважає. Забути про це, обходити гострі кути і продовжувати бути собою.

– Ваша власна творчість починалася з музики чи поезії?

– З поезії. Колись у школі попросили написати віршика на тему з біології. Хоча ще з шести років я почала писати катренами. А у дев’ятому насмілилася піти на «Битву поетів». Сиділа, гортала зошит з віршами, мені було так лячно. Вийшла і розказала не найкращий. Але мене вразив дуже теплий і насичений відчуттями вірш іншої дівчинки про дідуся, який закінчувався словами «Як жаль, що у мене немає дідуся». Я полюбляю гротеск, парадокс, поєднання не поєднуваного. Я зрозуміла, що найкраще не те, що перемагає, а те, що запам’ятовується.

– З чого почалося ваше знайомство та співпраця зі студією ZAKON OMA?

– Фейсбук – дуже цікава річ. Там мене знайшли і скрипаль Ігор Жуков, з яким нині працюю, і Валентин Поворозник, який запропонував обрати пісню та надав право на умовах взаємного піару записати версію пісні «Раз, два, три» наживо. Це була цікава співпраця, сподіваюся, вона продовжиться, тому що там мені зігріли душу і музикою, і чаєм.

– Кого з поетів ви берете за взірець?

– З шістдесятників це, безумовно, Ліна Костенко. А ще люблю таке, щоб можна було відкрити щось нове для себе. Коли у мене, наприклад, питають про улюблену музику, я навіть не знаю, що сказати, адже люди думають, буцімто я відповім якимось знайомим ім’ям. Але я кажу про Бруно Мейджора, і всі перепитують: «Може, Бруно Марс?». Вже не пам’ятаю, як на нього натрапила, але це така медитативна музика, яку хочеться прослуховувати раз за разом. Тоді твої думки стають в ряд. Та, повертаючись до поезії, скажу, що мені подобався Сергій Єсєнін у виконанні Безрукова. Взагалі читати вірші корисно, тому що відчуваєш ритм і за ритмом підтягуються думки. Поезія породжує поезію.

– А як ставитеся до шановного метра Уільяма Шекспіра?

– В університеті є змагання щодо правильного читання його поезій. Вони гарні, але не до моєї душі. Мені подобається дещо більш чуттєве.

– Що найважливіше у сучасному світі для молодої людини, аби рухатися вперед, удосконалюватися? Яким ви бачите своє майбутнє?

– Ніколи не відмовлятися від того, що тобі підкидає доля. Ми ніколи не можемо пройти цей шлях за допомогою знань. А у тому, що вона підкидає, ми можемо знайти якісь підказки: що треба робити і що не потрібно. Тобто я більше зорієнтована на відчуття. А ще вважаю, що для сучасної людини лінощі – це найбільша хвороба. Не можна лінуватися. І до того, що ти любиш чи маєш робити, можна ставитися як до розваги. Ні, не несерйозно, а легко. Тоді твоя робота не стане тягарем. Треба цінувати те, що маєш, і користуватися цим.

– Що для вас європейські цінності?

– Передусім це моральні дії, які вмотивовані правильним ставленням до життя і до людей навколо. Це тактовність, гуманність, толерантність. Я б не зазначала, що це суто європейські цінності. Вони, певно, загальнолюдські. Нам не просто потрібно їх прагнути – треба будувати самого себе так, щоб побудувати гарне суспільство, щоб побудувати гарну країну.

Роман Любарський

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here