ЖИТТЄЛЮБ, РОМАНТИК І ПРОСТО ЧУДОВА ЛЮДИНА

0
277
views

Другого  травня  громадському діячу, чорнобильцю, письменнику  Сергію Колесникову  виповнилося б 70 років.

Є люди, про яких кажуть: «Знаю все життя». Сергій Колесников належав саме до таких, хоча добре пам’ятаю, як ми  познайомилися.

Було це  наприкінці  70-х. Я тоді працював у заводській  багатотиражці «Червона зірка» –  газеті,  яка виходила тиражем  майже  три тисячі примірників, раз на тиждень розповідала про життя  12-тисячного, відомого  на увесь СРСР  підприємства.

Того дня  я залишився у редакції «на господарстві»:  редактор – Віктор Васильович Голубицький – пішов у ливарний цех до суб’єкта майбутньої публікації обрубника литва  Н.,  кожен удар молотка  по зубилу якого  наближав  усю нашу країну  до світлого майбуття.  Мав би бути ще один кореспондент, але напередодні його звільнили за власним бажанням, а точніше за появу на робочому місці у нетверезому стані. 

Двері закіптявленого  сигаретним димом кабінету рвучко  розчинилися  ‒ і на порозі з’явилася  височезна фігура.

–  Привіт! А де  Вітя?

– На території.

– Тоді передай йому ось це.

Відвідувач  простягнув  кілька  аркушів. Вірші. Ще один  поет… З усього видно, що не заводський.

–  А як  Вас звати? – запитав я, помітивши, що підпис на листках нерозбірливий.

– Сергій. Сергій Колесников. І перестань «викать».

Прізвище  було знайоме по «Молодому комунару».

– Що, з’їли? – запитав Колесников, кивнувши на  стіл звільненого кореспондента. – Жаль. Чудовий поет і журналіст. Та він не пропаде.

І вже на порозі запитав:

– Тебе як звати?

–  Володя.

– Ну, будь! Віті привіт!

Варто зазначити, що  редактор «Червоної зірки» був на десять років старшим від Сергія, а я – на десять років молодшим. Але  Колесников ніколи не звертав уваги ані на вік, ані на посаду співрозмовника. І зовсім не переймався тим, що йому «віддячують» тим самим. 

***

Після цього ми зустрічалися кілька разів. І щораз мене вражала його прямота,  щира, від вуха до вуха, посмішка.

Але одного разу я не впізнав Сергія – землянисте, аж чорне обличчя, запалі  очі…

– Із Чорнобиля повернувся, –  мовив  глухим голосом, – хапонув чималеньку дозу… Ось так, Володю. Але нічого, будемо жити!

Відтоді  я помітив у Сергія рису, яка російською мовою зветься  «бесшабашность». Як лікар він розумів, що з тією дозою радіації, яку «хапонув» біля реактора, довго не живуть, тож, напевне, прагнув, аби кожен дарований  йому Богом день не був змарнованим. Можливо,  це звучить дещо  пишномовно, але у мене склалася  саме така думка. Після Чорнобиля  Сергій  розпочав бурхливу  громадську діяльність. Створив і очолив обласну організацію  чорнобильців, був довіреною особою у кандидата в депутати Верховної Ради тоді ще УРСР Віктора Шишкіна, сам балотувався (і пройшов) у депутати Кіровоградської міськради,  його прізвище було серед тих  шістнадцяти комуністів міста, які виступили із зверненням про недовіру членам бюро обкому партії.  Саме те звернення дало  поштовх першому  велелюдному мітингу на стадіоні АРЗ у лютому 1990-го.

Через кілька днів після того мітингу зустрічаю Сергія. Як завжди після короткого «Привіт!» він без вступу почав:

– Ти знаєш, Миколу хочуть звільнити з роботи і виключити з партії?

– Якого Миколу?

– Волока Миколу Микитовича, власкора  «Радянської України». Він написав, що в мітингу взяло участь майже десять тисяч кіровоградців…

-Та, мабуть,  більше…

– І я кажу, що більше. А в редакції  вимагають спростування. Не може, кажуть, щоб у Кіровограді  вийшло на мітинг десять тисяч! Дві,  нехай три тисячі, але не більше.  Та нічого, я їм доведу, я їм спростую!

Сергій  пішов до директора  стадіону АРЗ і взяв у нього довідку (на бланку, завіреному печаткою)  про те, що стадіон вміщує  15 тисяч  глядачів.  До цієї довідки додав безліч  фотографій,  на яких було видно,  що не тільки трибуни, а й  поле стадіону  були вщерть заповнені мітингувальниками. Ці матеріали Сергій  передав Волоку.

Чи  вибачилося  керівництво  компартійної газети перед своїм власкором,  чи накривав Волок Сергієві «поляну», не знаю. І спитати немає в кого – обидва  вже у кращому світі.                       

        ***

Про ті роки дехто каже «лихі дев’яності». На мою думку, влучніше було б назвати той період хвацькими роками. Хоча жилося нелегко,  все ж  ми не втрачали оптимізму і почуття гумору.  Пригадується анекдот:

– Чуєш, братан,  ти  навіщо мені  «Мерседеса»  подарував?

– А ти ж мене минулого тижня кавою пригощав…

Або такий:

Зустрічаються  два приятелі.

– Бензин потрібен?

– Потрібен.

– Скільки?

– Цистерна.

– Мільйон «дерев’яних». По руках?

– По руках.

І приятелі розійшлися. Один – шукати  бензин, другий – мільйон.

Ці анекдоти я  навів для того, аби читач  відчув дух тієї епохи.

У ті роки я працював директором першого в області книжкового видавництва. Розпочинати довелося практично з нуля. Шалена  інфляція,  дефіцит паперу, обман партнерів (а можливо, їхня  неспроможність  виконати обіцянку) – все це було звичним явищем.

Центрально-Українському видавництву  засновники – обласна влада  –  виділили кімнатку  на восьмому  поверсі  будівлі на Набережній, де нині  міститься податкова  адміністрація. Сюди часто  заходив  Сергій:  розповідав найновіші  новини, про події, які  ще мали  статися, цікавився планами  видавництва і новими авторами.

Того дня до мене завітав дивний  відвідувач.

– Валєрій Борісович, – відрекомендувався він, – прєдставітель російской інвестіционной  компанії.

– Якої саме  компанії?

– Ето нє важно, –  швидко відповів «прєдставітель», оглядаючи  кімнату.

– Хорошо, хорошо, – повторював він,  – здесь  у нас будєт  перепльотний цех,  на пєрвом етаже  поставим печатную машину…

– Гдє деньги, Зин? – перебив я відвідувача  словами Висоцького.

– Да нє волнуйтесь ви за дєньгі. Всьо будєт. Главноє, что у вас  издатєльство уже єсть…

Моїх слів про те, що видавництво лише  орендує кімнату, що воно тільки-но створилося  і у нього є засновники, Валерій Борисович ніби й не чув. Він продовжував розмірковуючи вголос оглядати кімнату. Раптом його погляд зупинився на детальній карті області.

– Почєму нєт желєзной дорогі мєжду Новоархангєльском  і Кіровоградом? – запитав строго «прєдставітель». –  Здєсь должна бить  желєзная дорога.  Обязатєльно должна бить!  Сначала свяжем Умань с Новоархангєльском,  а потом…

 У цю мить на порозі  з’явився Сергій.

– Володю, – почав він з порога, – ти не знаєш, де можна купити літака?

Я не встиг навіть рота  відкрити, як Валерій Борисович вже розпитував  Сергія, яка  марка літака йому потрібна, куди доставити «товар» тощо. Між  ними розпочалася  жвава і досить тривала бесіда. Я ж занурився у чийсь рукопис і навіть не почув, коли потенційний інвестор  видавництва розпрощався з потенційним покупцем літаків.

– Як ти вважаєш, – запитав Сергій про  мого дивакуватого відвідувача, –  він серйозна людина?

– Та як тобі сказати? Поміркуй сам:  розповідав  мені, яким  повинне бути видавництво, де  мають стояти  друкарські машини,  де розміщуватиметься палітурний цех, аж раптом розгледів  на карті, що  між Новоархангельськом і Кіровоградом  немає залізниці. Все! Переключився на  будівництво залізниці.

Сергій  підійшов до карти.

– Йолкі-палкі! –  Колесников ляснув себе  по лобі. –  Та він має рацію! Потрібна залізниця! Спочатку від Умані до Новоархангельська…

…Валерія Борисовича я більше не зустрічав, а Сергій розповів про необхідність  нового залізничного сполучення тодішньому кандидату в Президенти України Володимиру Лановому.  І відомий економіст та політик нібито зацікавився цією ідеєю, під час одного із своїх виступів навіть згадав про можливість такого будівництва.

***                                                         

Колись у Кіровограді на вулиці Шевченка був погрібець. Спочатку – винний  і називався  «Перлина степу», потім,  у часи чергової  рішучої боротьби з будь-якими проявами пияцтва,  влада розмістила там кав’ярню  «Кава – соки» (дотепники  перехрестили назву на японський манер «Кавасакі»). Коли ж із боротьбою з пияцтвом та алкоголізмом нарешті було покінчено, погрібець  кілька разів перейменовувався: «Лідія», «Богема»… Та все одно більшість відвідувачів називали   кав’ярню «Перлиною». Торгувати тут вже  дозволялося не лише кавою,  а й міцнішими напоями. Це було одне з небагатьох  у Кіровограді місць, де можна було майже на дурняка  зарядитися  черговою порцією кофеїну, і єдине місце для невимушеного спілкування з однодумцями.  Тут збиралися художники, журналісти, місцеві панки, словом – богема міста. Певна річ, завсідником там був і Сергій Колесников, який  пам’ятав  часи,  коли у «Перлині»  стояла дубова діжка,  на яку забирався якийсь захмелілий  поет прочитати свого вірша, а під діжкою вже  відпочивав  попередній  промовець.

Саме у «Перлині» після  коньяку з кавою Сергій прочитав  свою першу  пародію на когось із наших авторів. Вірш викликав  шквал  оплесків у підбадьорених кавою відвідувачів. Сергій прочитав ще. Знову оплески, сміх.

Коли  ми вже прямували  додому, Сергій зізнався:

– Знаєш, у мене цих пародій до гибелі.

– То в чому річ – видавай збірку! 

– Збірка пародій? А це можливо?

– Сергію, як директор  книжкового видавництва (я теж був під впливом чималої дози  кави) кажу тобі – можливо! Дерзай!

Прийшов додому. Не встиг зняти одяг – телефонний дзвінок.

– Слухай: « І у провулку трамвайча  джмелів дощу  обтрусить».  Знаєш хто написав? Оксана Забужко! А я їй відповідаю:

В курей курча, а у вовків –
                                 вовча.

Напевне, й Атланчатко
                              у Атланта.

А ось у мене, бачте, –

                        трамвайча.

Як  вам словесні вибрики
                                 таланту? 

– Геніально, – кажу в трубку,  знімаючи черевики.

За мить знову дзвінок:

– Ти знаєш, що таке  сапетон?

– Ні.

–  Дмитро Шульга пише: «У решетині мати із городу  несе  духмяний  спілий сапетон»…

–  Щось схоже на патисон?

– Ха! Борис Грінченко у своєму словнику каже, що сапетон – це кисіль із бузини! З цього приводу я  написав ось таке…

Що саме  написав  Сергій, я слухав неуважно. Коли ж закінчив, запитав:

– То як тобі?

‒ Сергію, – стомлено  відповідаю, – я ж казав, що ти  – геній!

–  Та ні, я не геній, я ще тільки… О! Як тобі подобається назва збірки  пародій – «Шлях у генії»?

– Класна назва! Неси рукопис.  

За  два тижні  збірку пародій вже вичитував редактор  Василь Бондар,  художник  Василь Остапенко  малював обкладинку. Я ж взяв на себе місію не зовсім  вдячну – шукав друкарню, яка б погодилася  недорого віддрукувати книжечку кишенькового формату, на 32 сторінки.

Варто  сказати, що на той час друкарні, позбувшись  компартійних  замовлень на  пропагандистські буклети і плакати, ладні були  братися за будь-яку, навіть незнайому  їм роботу. Видати збірку Колесникова  зголосилася одна із районних друкарень.

– І папір у нас є,  і зробимо швидко, і дорого не візьмемо, –  виспівувала директриса.

І дійсно, через  два тижні  увесь  шалений як на сьогодні тираж збірки  –  чотири тисячі примірників – був  виготовлений.

Забирати книгу прийшли удвох із  Сергієм. Коли я взяв до рук примірник – ледь не знепритомнів: фарба на  обкладинці лягла нерівномірно, обрізка  виконана неохайно.

– Сергію, –  кажу, – у такому  вигляді  книгу брати не будемо! Нехай переробляють.

А він розчулено, немов дитина, дивиться на збірку:

– Володю, це не головне. Вийшла моя перша книга!

За  цією збіркою були «Поет на груші», «Весни обірване суцвіття»,  і ще, і ще…

Він радів кожній  своїй книзі, але  я ніколи не забуду оту його дитинну  радість від збірки, з якої  починався його шлях у письменники. До речі,  рекомендацію в Спілку письменників йому дали Валерій Гончаренко і Володимир Яворівський.

Спогадами ділився Володимир БАБИЧ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here