В останній день квітня поетеса Наталя Бідненко відзначатиме свій ювілей. Авторка семи поетичних книг (2004-2018), співавтор багатьох пісень, які звучать і з професійних, і самодіяльних сцен нашого краю, член Національної спілки письменників України (2017), лауреат міської літературної премії імені Арсенія Тарковського (2018), громадський діяч Добровеличківщини, редактор поетичних книг, упорядник літературних антологій. Сьогодні вона гість «Народного слова».
– Наталю Іванівно, відаю про Ваші картання стосовно пізнього, як Ви говорите, причастя до літературної творчості. («Не цілуй мене, осене…» – один із багатьох прикладів не тільки жіночого кокетування, а й…). Поділіться конкретніше тим досвідом – може, іще комусь підсилите бажання не зважати на вік, коли Муза цілує в чоло.
– Та знаєте, мої картання стосуються тільки одного аспекту – що я так багато пропустила і можу не встигнути все написати, що хочеться… А на вік я не зважаю й іншим пораджу: якщо вам пишеться про любов у 70 років – то й слава Богу, пишіть, бо це пише ваша душа, а не паспортні дані.
– Що саме конкретно стало причиною навернення до літературної творчості? Можете назвати конкретні книги, конкретних людей, які вплинули на Вас, які відіграли позитивну роль у цьому наверненні?
– Пане Василю, Ви далеко не перша людина, яка ставить мені це питання… І так само далеко не вперше я не можу відповісти на нього…
Так, вірші я любила з пуп’янка (дякуючи моїй бабусі, яка знала їх силу-силенну!), і в школі, і в інституті, і після закінчення – мінялись тільки уподобання, і теж, як і бабуся, знала їх напам’ять силу-силенну…
Але повірте, ніколи не було навіть і гадки, що сама почну віршувати.
Зараз, аналізуючи минуле і згадуючи той вечір 3 березня 2004 року, коли до мене прийшов перший вірш, думаю, що це просто доля так розпорядилася. До цього дня все моє свідоме життя було як забіг на марафонську дистанцію: в школі треба було гарно вчитися, в інституті теж, а на четвертому курсі ми з чоловіком (ми навчалися в одній групі) стали батьками двох синів-близнюків. Але інститут закінчили без академвідпусток, потім робота, діти в ясла, потім в дитсадок. Не зогледілись – хлопці пішли до першого класу… Ось уже і випускний у школі. Минає ще п’ять років – діти закінчили інститут, поодружувалися… У нас з’явилися дві онучки…
А потім так трапилося, що я радикально змінила роботу – пішла на викладацьку діяльність в коледж імені М.П.Сая. Там, мабуть, все й почалося… В сім’ї все було устатковане, внучки підросли; мені моя нова робота страшенно подобалася, і не хочу хвалитися, але студенти мене дуже любили.
Отоді, мабуть, доля і вирішила: а нехай вона пише вірші! Отак і пишу 15 щасливих років!
– Перші книги у Вас вийшли російською мовою… А потім прийшло прозріння чи що? Як цю метаморфозу сприйняло Ваше літературне, переважно російськомовне середовище?
– Так склалося в моєму житті, що практично чверть віку я розмовляла російською. Тож і Муза спочатку прийшла російськомовна… Прозріння як такого не було – просто, читаючи вірші українською своїх колег, якась в мені зароджувалась образа чи що – на себе, звичайно. Я ж українка до сьомого коліна, але пишу російською… При цьому змушена признатися – мені не було соромно за свою російську мову, мені було боляче!
І от пішли перші спроби віршувати українською. Ніякого протистояння від своїх колег-«росіян» я не відчувала, були тільки сумніви і деяке співчуття: а от не вистачить тобі словникового запасу, і опустиш свою планку після російськомовних віршів… Особливо за мене переживали мої друзі ще з заводу «Сегмент». Звичайно, я досконало володіла українською мовою після 12 років викладання дисципліни «Безпека життєдіяльності» в коледжі, але ж читати предмет і писати вірші – це трохи різні речі…
А вже після початку війни на сході у мене в голові наче переклацнуло якесь реле, і я зовсім не можу писати російською. Особливо після того, як ми, 19 поетів Кіровоградщини, випустили збірочку «І плаче росами земля» (хроніки АТО).
Щодо словникового запасу… Не знаю, слова приходять до мене десь із підсвідомості – генна пам’ять чи що… Звичайно, допомагає Шевченко, якого я любила незмінною любов’ю. Знаєте, у випускному класі мене з мого села направили на конкурс читців аж у Кіровоград – дійство проходило в драмтеатрі, і я отримала диплом за перше місце. Я читала тоді «Лілею» Шевченка.
– Як до Вас приходять вірші? Як Ви сприймаєте цей процес: він приносить задоволення, радість – чи мучить Вас, болить? Мали коли розчарування в тому, що отаке на Вас наслано?
– Вірші до мене дійсно приходять, при цьому я маю терміново записати цей вірш, бо через деякий час він зовсім від мене «піде» і я навіть тему не зможу згадати. Конструювати вірші я не вмію – він повинен народитись зразу і весь. Так воно й буває, щоправда, інколи, перечитуючи написане, я бачу, що строфи стоять не в тому порядку, як було б потрібно, – то й переставляю їх місцями. Звичайно, редагую, замінюю якісь слова, але в цілому вірш лишається таким, яким прийшов.
Наше життя, на жаль, повне негараздів, і мене вони теж не минають… І якраз вірші і є тією рятівною соломинкою, яка тримає мене на поверхні життя. Тобто вірш, навіть якщо він невдалий (я його потім видаляю з комп’ютера), виконує свою функцію – дає мені сили, підтримує мене. А значить, віршування для мене – радість! І за всі 15 років моєї творчості жодного разу я не пошкодувала, що маю змогу писати вірші.
– Ви людина технічного складу мислення, все трудове життя провели на заводі серед інженерів та людей, що справу мають більше з цифрами, ніж зі словами. Врешті цифри – це теж слова. Отже, допомагає чи заважає в поетичній творчості оте технічне минуле?
– Знаєте, «технарі» відрізняються від гуманітаріїв чітким відчуттям логіки і розвиненим абстрактним мисленням. Я в жодному разі не хочу образити гуманітаріїв – просто нас цьому вчили в інститутах: і логіці, і абстрактному мисленню. Звичайно, це мені дуже допомагає. Скажу щодо логіки. Наприклад, мені треба написати технологічний процес виготовлення якоїсь деталі – то я будую такий собі логічний ланцюжок послідовності операцій обробки деталі. І якщо ми порушимо цю логічну послідовність – отримаємо брак. Так і з віршами. Якщо у вірші немає логіки, хай там будуть прекрасні образи і метафора на метафорі – то це теж буде брак! Проте це моя особиста думка, і я нікому її не нав’язую.
– Наталю Іванівно, кілька років Ви прожили в Добровеличківському районі, гуртували там місцевих літераторів, упорядкували й видали антологію поетичну… Живе, нуртує образне слово на периферії, в селі, у віддалені від літературно-культурних вогнищ? Колись, двадцять років тому, майже про це саме я запитував Тамару Журбу, і вона мені відповіла: «…поет, якому судилося жити й творити в… селі, навряд чи не обламає там своїх крил». І взагалі, народитись у місті, вчитись-працювати-приростати до асфальтів, а тоді враз: земля, трава, дерева, підсніжники на городі… Це вимушено чи душа потягнулась, як кажуть?
– Дуже обширне питання… Мабуть, я не погоджуся з Тамарою Журбою, бо можна жити в селі і творити прекрасні вірші і прозу. А Слово не вмира… Нехай життя тисне на нас, змушуючи опікуватись лише сьогоднішнім днем: як вижити, харчуватися, зігрітися взимку… Але людина, в якій спалахнула іскра Божа, зможе творити і в таких умовах; і повірте, в селах таких людей багато! Я переконалася в цьому на власному досвіді; могла би назвати багато прізвищ, які вже багатьом відомі: Людмила Юферова, Валентина Кондратенко-Процун, Наталія Природна і ще багато молодих, які тільки набирають силу… Так що не хочу бути песимістичною…
Переїхати в село мене змусили сімейні обставини, але любов до землі жила в мені від самого мого народження, і зараз я не шкодую, що залишила місто – мені здається, що мій переїзд, навпаки, зробив мою творчість більш інтенсивною і більш живою.
– Багато Ваших катренів сьогодні музично озвучено. Як Ви запізналися з композиторами, співаками, філармонійниками? Співтворчість триває? Вона не проста, це правда: в одному з торішніх листів Ви мені писали: «Що робити з римами в піснях (Дніпра-майбуття), не уявляю. Думаєте, я з композитором і «Козаками…» не лаялась?? Але їм треба тільки так! Ця пісня вже записана на телебаченні…»
– А тут зіграла свою роль пані Випадковість – в коледжі, де я працювала, працював і композитор Станіслав Тарадаєнко. Він зацікавився моїми віршами, він же й написав найпершу в моєму житті пісню на мої слова, і він же познайомив мене з філармонійниками… То так воно й пішло. Саша Калашник, лідер гурту «Петриківські козаки», працює в оркестрі «Зорян», теж зацікавився моїми віршами, то й маємо, що маємо: близько двадцяти пісень написано ним і для філармонії, і для «Петриківських козаків». Зв’язку ми не втрачаємо, свої нові вірші я надсилаю і йому, і солістці «Зорян» Тані Яковенко, в репертуарі якої чотири пісні на мої вірші… Життя продовжується, а музика, як відомо, вічна…
– Не можу не запитати Вас про лектуру, вибір книг для читання. Якого значення Ви надаєте стосункам із книгами друзів, з бібліотеками, громадськими і власною?
– Якщо я нікого не ображу дещо нестандартним визначенням мого ставлення до книг, то скажу, що я книжкова наркоманка. Я просто не мислю свого існування без читання. І що характерно, мої найближчі друзі, з якими ми підтримуємо тісні стосунки вже багато років, теж поділяють мою любов до друкованого слова і самі теж багато читають.
Нам є про що поговорити, обмінятись новинками. Щоправда, зараз дуже дорого купувати книги, та й у бібліотеках мало новинок з тієї ж самої причини, але є Інтернет… А щодо моїх уподобань в літературі – важко сказати. Мабуть, я не люблю історичні романи, бо завжди сумніваюсь, а чи так воно було насправді, а чи це політ фантазії автора. І ніколи не читаю так званих жіночих романів, тобто любовних: вистачить з мене й моїх любовних віршів (посміхаюсь)!
– Нині день у день трудитесь над майбутньою українсько-болгарською білінгвою «Подвійна райдуга» (умовна назва). Що Вам дає така праця?
– Мабуть, те, що я не втратила здатності засвоювати нове і маю постійне бажання це нове пізнавати, – для мене цікаво і радісно працювати над цією книгою: знайомство з новими людьми, з їхньою творчістю; нарешті перевірка самої себе на здатність перекладати твори з іншої мови. Важко, звичайно, але при цьому ця робота додає натхнення…
– Знаю, що як технар (перепрошую за русизм) Ви не цураєтесь цивілізаційних благ: Internet, Fasebook… Вам цікаво пірнати у цю провокативну павутину?
– Сказати, що я геть пірнаю у світову павутину, мабуть, не зовсім відповідатиме дійсності. Але й відкинути зовсім теж не можна. Мені, наприклад, дуже допомагає Інтернет при редагуванні власних віршів. Наприклад, прийде якесь слово з глибин пам’яті, я його у вірші використаю, але потім обов’язково перевірю через Вікіпедію, чи воно доречне саме в цьому контексті чи ні. Та й спілкування з друзями через Фейсбук теж приносить користь: я викладаю нові вірші на своїй сторінці і оперативно отримую від колег-поетів їхні зауваження, правки, пропозиції, бо, як кажуть, збоку видніше…
– Які плани? Взагалі плануєте життя чи віддаєтесь потокові?
– Не скажу, що я фаталістка, але і планів якихось особливих не вибудовую. Було, запланувала видати до свого ювілею нову книжку, але жорстокі пенсійні реалії сказали «ні». Боюсь, що мій творчий набуток так і обмежиться сімома виданими книжками, бо видання потребує значних коштів, а взяти їх ніде…
Але я нічим долі не докоряю, я лиш щоденно молитовно до неї звертаюсь не позбавляти мене натхнення і дарувати нові й нові вірші…
Запитував Василь Бондар
