СЕРГІЙ ПАНТЮК: «Я НЕ Є МОДНИЙ ПИСЬМЕННИК, АЛЕ У МЕНЕ Є СВІЙ ЧИТАЧ»

0
2066
views

Під час п’ятого Всеукраїнського книжкового фестивалю-ярмарку «Весняний книговир» наш кореспондент узяв інтерв’ю у відомого українського письменника, перекладача, журналіста, видавця і громадського діяча Сергія Пантюка.

– Ви вперше на «Весняному книговирі», але не вперше у нашому місті…

– Так. У місті вашому бував багато, з різними проектами. І своїми, і приїздив на ваші проекти. Але на фестивалі насправді вперше. Поки що задоволений, вже мав багато зустрічей. Сьогодні, наприклад, були зустрічі з дітьми у бібліотеках і школах. А учора – дві зустрічі в Олександрії.

– Які книжки ви представляєте цього разу?

– Для дітей на сьогодні у мене є три книжки. Це поезія для дітей «Неслухняники», це науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон», які є у шкільній програмі, та найсвіжіша повість з казковим забарвленням «Тимко і ґелґотунчик Шкода». Остання – це повість про міського хлопчика, який уперше опиняється в селі. А для дорослих я представляю свою нову збірку «Про100 вірші. Емоції, стани» та антологію – це наш спільний проект з поеткою, фронтовичкою і волонтеркою Оленою Задорожною – «Рядки з передової». Цей проект представляє поезію обпалених війною, тобто тих, хто воював або волонтерив на фронті.

П’ЯТИЙ БЛАГОДІЙНИЙ КНИЖКОВИЙ АУКЦІОН – ВШАНУЙМО ПАМ’ЯТЬ ПРО ВИДАТНОГО ІСТОРИКА ТА КРАЄЗНАВЦЯ

 

– Отже, це колективна збірка. Скільки ж авторів до неї увійшло?

– У неї увійшли вірші десяти авторів. Серед них уперше у такому обсязі надруковані рядки Романа Семисала, бійця 24-ї бригади, а у мирному житті – актора. А взагалі уперше – тексти фронтового медика, героїні документального фільму «Невидимий батальйон» Дар’ї Зубенко. На жаль, трохи запізнився наклад, але я привіз один примірник, який сьогодні розіграю, наче на аукціоні.

– А коли ви почали писати саме для дітей? Чи це було паралельно з дорослою літературою?

– Ні, не було. Я вже був «дорослим» письменником і чимало на той час книжок видав. Підростав середній мій син Яромир. Він трішки геній, бо з раннього віку був занадто розвинений, нестандартний. Нині він навчається у США у школі для дітей індиго. Він просто вимагав: «Коли ти будеш писати для мене?». Власне, з цього все і почалося. Я написав один віршик. Йому сподобалося. Бачу, він ходить, повторює і навіть у дитсадку розказує. Так вийшла книжка «Неслухняники». Потім – знову ж таки завдяки йому – повість «Вінчі й Едісон», бо він страшенний динозавролюб, у чотири роки знав майже усі різновиди динозаврів, казав, що хоче бути палеонтологом. Колись придумав такий сюжет, що, коли виросте, створить часоліт, полетить у ті часи і відновить динозаврів. Так за його ідеєю я написав цю повість. Вона вже витримала друге видання.

– А чим іще захоплюється ваш Яромир?

– Нині у школі більше займається математикою. А тут, окрім палеонтології, цікавився ще астрономією, вивчав усі планети і сузір’я. Іноді дивував, розповідаючи, де яка планета, у якій системі розташована. Я слухав і думав, що ти, дитино, ліпиш. Потім почав записувати, перевіряти… Питаю: «Звідки ти це знаєш?». Відповідає: «Я там був!». Слава Богу, вчиться, так сталося, потрапив у міжнародну програму. Нехай розвивається…

– Якщо повернутися до вашого першого візиту, що ви до того знали про наше місто, про його, скажімо, літературну історію?

– Перший мій приїзд, здається, був пов’язаний з вашим фестивалем «Вересневі самоцвіти». І це було пов’язано з іменами корифеїв театру. На Хуторі Надія на запрошення Сашка Косенка я долучився до літературних читань. Потім з низкою презентацій мене запрошував Сашко Ратушняк. Тоді ми приїздили з братами Капрановими, Юрком Позаяком та Євгеном Манженком.

Що я знав? Знав, що це Ексампей. Тому що дуже давно знайомий з піснями вашого етногурту «Ексампей». Тоді там співали сестри Тамара та Ірина Бутко. Я з ними познайомився ще на семінарі творчої молоді «Смолоскип», і вони мені розповіли історію, пов’язану зі Скіфією. Також я знав про кумедний пам’ятник Кірову з якимось пальчиком загадковим. Ось такі речі… Але місто мені сподобалося.

– Проте я хотів почути у цій відповіді імена Яновського, Козаченка, Тарковського та інших наших відомих земляків…

– Як письменнику можуть бути не знайомі інші письменники?! Просто у мене було багато зустрічей. Так що я не можу все скласти одразу… Я виступав у школі імені Арсенія Тарковського, був у його музеї… Яновського я в принципі люблю, одного з небагатьох радянських письменників. Хоча він відносно радянський. Він був далеко за межами цього. Це один з тих, хто старався зберегти ауру отого так званого «Розстріляного Відродження». Ну, і Маланюк же з вашого краю. І Яр Славутич…

– А чи ви брали участь у літературному фестивалі української новели на Компаніївщині?

– Не брав. Взагалі я така людина, що не дуже охоче беру участь у конкурсах чи фестивалях. Хоча буває, без мого відома мене женять. Але є люди, які колекціонують ці премії, всюди тичуться. Я ніколи цього не роблю. Не придаю цьому значення, бо не це вирішує якість твоїх творів. Попри те, що є лауреатом кількох премій.

– Назвіть, будь ласка, найважливіші для вас.

– Всеукраїнські премії імені Василя Симоненка, імені Тодося Осьмачки, імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Остання одна з дуже дорогих для мене премій, тому що Яків Гальчевський мій земляк з Поділля, який єдиний серед отаманів протримався до 1923 року, воюючи з цією наволоччю. Більше того, він не загинув, а вивів своє військо, майже 700 людей, за кордон.

– Які художні принципи ви сповідуєте?

– Для мене існує єдиний принцип: твір має бути талановитий, якісний і глибокий.

– До якого напрямку відносять вашу творчість?

– Критики куди мене тільки не відносили: від футуризму до маланюківства. Вони всюди прагнуть мене долучити, але я ні в які рамки не влажу. У мене є свій стиль, він давно випрацьовувався. Стиль, який не модний. Я не є модний письменник, але у мене є свій читач. І цей читач дуже різноманітний.

– Як ви самі визначаєте цей стиль?

– Не знаю. Мабуть, якийсь енергетичний реалізм. Я б так його назвав. Тому що вважаю: вірш починається не з слова, вірш починається зі звуку. Тобто я страшенно люблю різні звукописи, внутрішні, додаткові. У віршах має бути і сенс, і образ, і якась думка. Має бути гармонійне поєднання усього цього. Має бути та енергетика, яка притаманна тільки тобі. Тому що не можна бути одним у житті, а іншим в поезії. Але є такі люди. І це завжди кидається в очі.

– То ви ж себе як поціновуєте?

– Я однаковий. Якщо я нехлюй, то нехлюй скрізь. Якщо я їду на війну, то пишу про війну, точніше пишу війною. Якщо я у мирі, пишу миром. Мені важко пояснювати це самому. Нехай критики це роблять.

– Щодо війни… Ви як з нею пов’язані?

– Це довга історія… У мене є роман «Війна і ми», який вийшов 2011 року. Моя доля склалася так, що я служив у спецпідрозділі у Нагірному Карабасі під час військового конфлікту. В романі я все це описав. Потім, коли працював журналістом у Чернівцях, почався конфлікт у Придністров’ї. Я поїхав туди суто як журналіст, але і там довелося взяти у руки зброю. Чотирнадцятий, перша половина п’ятнадцятого року – був добровольцем батальйону ОУН, а коли добробати були розформовані, просто їздив до наших хлопців, які увійшли до складу ЗСУ. Потім двічі писав заяву, але у мене контузії, тому її не підписали. Тоді я кинувся у волонтерство, почав робити проект «Рядки з передової». Ми видали низку книжок наших фронтовиків.

– Окрім літературного волонтерства ви напряму волонтерством займалися?

– Це і є волонтерство. Тому що ми збирали кошти, за ці кошти видавали книжки, книжки віддавали авторам, а вони їх продавали. І це їм підтримка, тому що кожен фронтовик з різних причин проходить важку соціалізацію. Плюс ми їм усім робили презентації, комусь допомагали з турами. Я вважаю, це дуже важливе волонтерство. Звичайно, ми збирали й возили продукти, речі, поранених возили, це все було, це вже історія. Нині ми їздимо виступати. Нещодавно були у наших «борсуків»-морпіхів, кілька разів зустрічалися з тероборонівцями.

– Ваше ставлення до російської мови, російської культури, літератури?

– Різко негативне. Тому що вони, на жаль, використовують це як реальну зброю. Тобто нав’язують нам все це. А їхня мова нічим не відрізняється від їхніх «градів». Це те, чим нас бомбардують. Тому я є прихильником дерусифікації. Прагну, щоб на теренах України не було топонімів, пов’язаних з російськими діячами. Особливо тими, що уособлюють імперські ідеї. Скажімо, у Києві Гелій Снєгірьов має бути, так само Пушкін в Одесі, бо він там жив. Але, якщо у якомусь там Задрипанську, його вулиці не має бути, бо він про нього й не знав. Я вже не кажу про усіх цих Суворових, Кутузових, яких взагалі має слід прохолоти. Ось у вас Арсеній Тарковський, ніби російський поет, але він не помічений у тому, що казав щось на кшталт «хохлы паршивые», він представник своєї культури. Проте у більшості випадків це псевдокультура, у результаті чого ми маємо війну і спробу розколоти Україну.

– На яких же літературних джерелах ви виховувалися?

– У моїй родині не було жодного замилування чимось російським. Мене прабабуся вчила читати по «Кобзарю», вона його майже увесь знала напам’ять. У нас на покуті висів портрет Шевченка. Я пам’ятаю, що це було практично у кожній хаті. Це було ще в 1970-ті роки. Російська мова лунала або з телевізора, або у великих містах. Звичайно, я читав і російську літературу, і світову літературу, яка у більшості була у російських перекладах. Але при тому батько завжди виписував журнал «Всесвіт», тому багато світових взірців літератури я читав українською. Так само українською була серія «Вершини світового письменництва». Єдине, що було з російської культури для мене знаковим, ‒ це Висоцький. Я непогано знаю його творчість, багато перекладав його просто для себе. А ще, коли був студентом, на спір переклав «Зимнюю ночь» Пастернака. Причому дехто казав, що він кращий за оригінал, тому що я розширив діапазон його внутрішньої образної системи.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here