З НАГОДИ ПРИЙНЯТТЯ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ ЗАКОНУ ПРО ДЕРЖАВНУ МОВУ
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», ‒ ці геніальні слова Ліни Костенко дехто переінакшив на «… їм відбирають мову». Хтось. Так, ніби нас там і не було. Були, та ще й як! Спочатку наші верхи подалися в «бояре», потім у «дворяне», а далі у совпартпрацівники і на догоду Москві не тільки самі перейшли на «общепонятный», а й потягнули на налигачі за собою народ. Як тільки не дискредитували нашу мову протягом століть: називали її «хохляцким наречием», «сельской», «колхозной», «жлобской»… Як тільки не гнобили впродовж століть указами, законами, таємними розпорядженнями. А вона жила. Завдяки отому самому селу і «поетам й героям», котрі, не зважаючи ні на що, не переводилися на наших теренах.
Важко торує вона собі дорогу до позицій, які їй належать історично, і в незалежній Україні. Нерішучість державної еліти, невизначеність інтелігенції, частина якої заклякла на позиціях «новой общности советских людей», звичайна байдужість до своєї ідентичності частини суспільства з одного боку і активний спротив антиукраїнських сил гальмують її утвердження ще й наприкінці третього десятка літ нашої незалежності. Мене не дивує ставлення до української мови тих етнічних росіян, для яких Україна – територія, де вони живуть, а не Вітчизна, котрі вважають, що «граница России нигде не заканчивается». Не дивують ті українці, котрі через обставини, а нерідко й свідомо відмовилися від материнського слова. Про таких Іван Франко писав: «Все, що йде поза рамками нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Мене дивують інші – ті представники національних меншин, котрих Росія так само упосліджувала як за царату, так і в радянські часи та фактично позбавила їх власної мови, які сьогодні солідаризуються не з тими, хто переживає відродження, а зі знавіснілими русифікаторами. Ніби закон їх чогось позбавляє. То, може, прислів’ я «Якщо у мене здохла корова, то нехай у сусіда згорить хата» стосується не тільки українців? Хоча «представниками» їх називати навряд чи годиться. Справжні представники національних меншин в Україні стояли на Майдані і сьогодні разом з усіма захищають її східні кордони.
Закон про державну мову не спрямований ні проти кого. Він покликаний захистити права українських громадян на отримання інформації та послуг державною мовою, наповнити державний статус української мови реальним змістом та підтримати українську мову як один з найважливіших чинників української ідентичності, національної безпеки і державної єдності. Так, саме єдності – мова не розділяє, вона об’єднує, розділяють політики. Нікого і нічого закон не позбавляє, хіба що декого зайвих претензій, а декого – нездорових амбіцій. І на цьому, як сказано в заголовку, КРАПКА.
А тепер – висновки.
- Оскільки державна мова є атрибутом держави, то її дискредитація повинна каратися нарівні з покаранням за наругу над державними символами. Так-так, саме каратися. Досить умовляти. Від часу прийняття Закону про мови в СРСР, яким українську визначено як державну, тобто протягом тридцяти років, усе переконуємо, що до державної мови слід ставитися з повагою, а «Васька слушает да ест» і ніяк не подавиться. Та постійно повторює нісенітниці московських мудрагелів, ніби української мови ніколи не було, це, мовляв, російська, зіпсована поляками. Повторює свідомо, навмисно, тому я так нешанобливо і відгукуюсь про нього – цього «собирательного Ваську».
Принагідно про поляків. Польський учений – людина з колосальним знанням орієнтальних та європейських мов, до речі, русофіл, прихильник царського режиму і, самі розумієте, поляк Михайло Красуський у передмові до своєї праці «Древность малороссийского языка» (Одеса, 1879) писав: «Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи й так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські)». Не виключаю, що про якісь положення його праці можна дискутувати. Але тільки не про давність української мови. Науковці засвідчують, що наші предки співали щедрівки українською ще тоді, коли не було не тільки московської держави, а й давньоукраїнської – княжої Русі.
І досить розповідати, що «у нас одна вера, одна история, практически один язык». Віру й історію поки що залишимо в спокої. А стосовно «общего языка» зупинюсь на фактах. За даними науковців, українська мова у фонетиці й граматиці має більше спільного з білоруською (29 спільних рис), чеською та словацькою (23), сербською та македонською (20), ніж із російською – одинадцять. А лексично українська і білоруська мають розбіжностей 16 відсотків, тоді як українська й російська – 38. Між іншим, французька й італійська розбігаються на 30 відсотків, але ні французи, ні італійці не стверджують, що у них – une langue commune.Так що, як казав Яшка-артилерист із «Весілля в Малинівці» – «Бац, бац – и мимо».
І наостанок – сказане ще 1841 року Григорієм Квіткою-Основ’яненком: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови». У часи Квітки-Основ’яненка це було очевидним. До сьогодні російська значно збагатилася, стала однією з найрозвинутіших, але нічим не кращою за українську. Я вже не кажу про те, що для кожного народу рідною є саме його мова. Бо вона – його, а не позичена чи нав’язана кимось.
- Досить вибачатися. Ми ще й досі, на двадцять восьмому році української незалежності, коли щось робимо для утвердження власної ідентичності, виправдовуємося: «Та ми ж ніколи нікому нічого». Не треба. Ми утверджуємося не за рахунок когось, а коштом своєї історії, традицій, однієї з найбагатших мов світу, власної культури. На своїй землі.
І коли вже говорити про вибачення, то просити пробачення мають саме у нас – усі ті, хто впродовж століть намагався стерти український народ як етнос із карти світу. В першу чергу імперська Росія і радянська Москва. Німці вибачилися перед євреями за голокост. Росіяни ж перед українцями вибачатися за лінгвоцид не збираються, більше того, активно продовжують вести проти української мови гібридну війну. Правий був вождь жовтневого перевороту, коли писав, що «истинно русский человек, великоросс-шовинист, в сущности подлец и насильник». Думаю, не потрібно уточнювати, кого він мав за «истинного русского человека». Зрозуміло, що не просто етнічного росіянина. Як ми не приймаємо за чужого росіянина, котрий живе в Україні, усвідомлює себе росіянином, але за Вітчизну вже має її і відчуває себе українським громадянином.
- В утвердженні своєї мови як державної, а далі й в усіх сферах життя маємо бути толерантними, послідовними, наполегливими. І це стосується не тільки держави з її величезним, може, й більшим, ніж треба, чиновницьким апаратом. То правда, що там ще сидять «російські воші» поруч з «українськими гнидами» і як можуть заважають. Нахабно, нікого не соромлячись і нічого не боячись – усе через те ж «та ми ніколи нікому…». Українська влада у питаннях відстоювання суто національних речей поводиться аж надто делікатно, оглядаючись – донедавна на те, «что станет говорить княгиня Марья Алексевна», а тепер, що скаже фрау Меркель. Чи варто? Вони там, на Заході, мають недоторканні держави, усталену національну свідомість, їхнім мовам нічого не загрожує, тож їм важко зрозуміти багато чого, що переживає сьогодні Україна і через що їй ще доведеться пройти, перш ніж вона стане повноцінною українською європейською державою. З ними, як говорять політики, треба працювати, щоб вони все це зрозуміли.
Гаразд, скаже мій можливий опонент, а як бути з тими українцями, які не хочуть повертатися до материнської мови? Відповідь проста: далеко не всі наркомани хочуть лікуватися від залежності, тому на певній стадії їх змушують до цього. І опонент на таку відповідь образиться: мовляв, порівняння не коректне, адже завдяки знанню російської мови українці мають змогу читати Пушкіна, Толстого, «Майстра і Маргариту» в оригіналі (на всяк випадок прізвище автора він не назве, бо у того є ще й «Белая гвардия»), філософські праці Бердяєва тощо. І на це моя відповідь знову ж таки проста. Російська мова, зрозуміла для українців і без перекладу, могла б відігравати в житті українців позитивну роль. Але не захотіла. Вона захотіла іншого – замінити собою українську мову, причому у всіх сферах. Я не вважаю, що російська має щезнути на наших теренах. З цивілізаційних міркувань хотів би, щоб українці нею володіли й надалі, а разом із тим такою ж мірою польською, теж історично пов’язаною з Україною. Але українська в Україні у цьому трикутнику має бути не просто головною, а рідною.
Розумію, що це робота на кілька поколінь. Тож маємо починати втілювати в життя щойно прийнятий Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» уже сьогодні. Не нами сказано: «Чия мова, того й влада», в істинності цих слів людство переконувалося протягом чи не всієї своєї історії. Слід мати на увазі, що на заваді, принаймні певний час, можуть стояти два фактори: проросійська «п’ята колона» і «корисні ідіоти» (вже усталений політичний термін) із числа занадто нетерплячих чи не зовсім розумних патріотів. Перші прагнутимуть якомога загальмувати цей процес, що їм удавалося успішно робити до цього часу. Другі, навпаки, намагатимуться вирішувати всі питання з точки зору «революційної доцільності», чим можуть налаштувати проти закону й цілком лояльних громадян. Тому втілювати закон у життя потрібно так, щоб суспільство сприйняло його як необхідну реформу для побудови цивілізованої держави. І це – не менш важливе завдання й не менша, а швидше набагато складніша робота, ніж було його прийняття. Попутного вітру!
Броніслав КУМАНСЬКИЙ, учасник Установчої конференції Товариства української мови ім.Тараса Шевченка (Київ, 11-12 лютого 1989 року).
