Книгу з такою назвою було презентовано минулого четверга, у День вишиванки, у залі ОУНБ ім. Чижевського. Автор – громадський діяч, журналіст із Сум Віктор Рог, який приїхав до Кропивницького на запрошення заступника голови обласної ради Ігоря Степури.
Перший голова Молодіжного націоналістичного конгресу, член Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова, видавець і головний редактор тижневика ОУН(б) «Шлях Перемоги» Віктор Рог розповів, власне, про книгу ‒ «Ієрархія національних пріоритетів» складається з публіцистичних статей, спогадів, репортажів та інтерв’ю за період з 1991 по 2018 рік: «Про що ця книга і навіщо ця книга? Це тема україно-російських стосунків. Це тема боротьби з “п’ятою колоною”. Це тема молоді. Це питання національної безпеки. Що ми робимо, коли вселяємося у квартиру чи будинок? Дискутуємо з дружиною, де ставити холодильник, де телевізор? Чи хто буде брати мітлу і підмітати після ремонту? Чи, як мудрі люди, ми знаємо, що насамперед треба поставити двері й повісити міцний замок. Бо якщо немає безпеки, то до лампочки, де стоятиме холодильник. Сьогодні маємо не просто розчахнуті національні двері, ці двері вибиті брутальним чоботом московського окупанта, і він уже топчеться по нашій землі. Поки ми ці двері не замкнемо, не навішаємо надійний замок, до того часу безперспективно виглядають наші дискусії, якого кольору має бути стіна на нашому будинку.
Інший пріоритет – молодь. Є така приказка: “Той, хто думає на рік вперед, той сіє хліб. Хто думає на десять років вперед, садить сад. Хто думає на сто років вперед, виховує молодь”. Отже, робота з молоддю – це другий пріоритет нашої національної ієрархії.
Третя позиція книги – розвіювання міфів навколо українського націоналізму. Багато людей до цього часу мають хибну уяву, що це таке. Бо дуже тривалий час цю ідеологію, цей рух демонізували, шельмували, оббріхували, і сьогодні це треба очищувати.
З іншого боку, я бачу дуже тривожну тенденцію: люди, котрі називають себе націоналістами, мають дуже непевне уявлення, що це насправді таке. На мою думку, по-перше, це формулювання національного «вірую», тобто національної мети. По-друге, мобілізація національної волі. Бо якщо ти навіть знаєш мету, але не маєш волі її здійснити, вона залишається порожнім гаслом, папером, декларацією. По-третє, це організація національної сили. Бо якщо ти маєш і мету, і волю, а не маєш сили, то також нічого не досягнеш. Оце і є завдання українського націоналізму.
Інший аспект. Існує міф, що це явище локальне у просторі й у часі. Начебто десь там далеко на Галичині бандерівці в мазепинках воювали проти більшовиків. Але все це починалося навіть тут, на Кіровоградщині. Всеволод Голубович, а ще один з провідних ідеологів націоналізму, мій улюблений поет Євген Маланюк. Дмитро Донцов з Мелітополя, Юрій Липа з Одеси і багато-багато провідних діячів з великої України.
Ще раз, що таке націоналізм. На мою думку, існує кілька аспектів. Перший: служіння ‒ це люди, котрі свідомо йдуть служити своїй нації, тому що є таке покликання. Другий ‒ відповідальність за свої слова, за дії, за ідею. І Колодзінський, і Олег Ольжич, і Степан Бандера, і Роман Шухевич за свою ідею відповіли життям. Вони не шукали чинів, портфелів чи теплих крісел. Вони шукали, як здійснити свою мету. А вона полягає у формулі «Панування української нації на українській, Богом даній, землі».
Святослав БРУНЬКА
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
