ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ХЛІБ – ВАЖКИЙ, АЛЕ ЗАВЖДИ СВІЖИЙ

0
318
views

Як спочатку було Слово, так і для кожної публікації є свій інформаційний привід. Ним стало те, що сьогодні, в День журналіста України, виповнюється рівно 50 років, як заслужений журналіст України, автор книг публіцистики «Повертаючись до надрукованого», «Думки вроздріб», «Terra incognita», художньо-публіцистичної повісті «Той і отой» (поки що в рукопису) Броніслав Куманський прийшов у професійну журналістику.

Саме цього дня 1969 року у його трудовій книжці з’явився запис: “Зарахований на посаду власкора редакції газети «Молодий комунар» за підписом редактора кіровоградської молодіжки Віктора Погрібного. Чим не нагода дати слово людині, котра стільки життя віддала нашій професії і продовжує друкуватися й досі. Отже, Броніслав Куманський – пряма мова.

І БУВ ДЕНЬ…

Коли мене зарахували на посаду власного кореспондента газети «Молодий комунар», Валерій Юр’єв – поет і журналіст, піднявши чарку, сказав, натискаючи на тверде «Ч»:

– Чоловіче, ти йдеш на важкий хліб, але завжди свіжий.

У цьому я переконався, пройшовши школу у «Молодому комунарі», редагуючи районну газету «Зоря комунізму», очолюючи відділ у «Кіровоградській правді» і працюючи заступником головного редактора «Народного слова». Публікуватися, власне, почав під час служби в армії, в газеті Київського військового округу «Ленинское знамя». Почав з… карикатури. Якось на очі одного з пілотів нашого полку потрапив альбом з моїми гумористичними малюнками. Він порадив послати кілька з них у газету. Що я й зробив і був дуже здивований, що їх почали друкувати. Більше того, присилати гонорар, не бозна які гроші, але під час звільнення в місто вони були не зайвими. Потім час від часу друкувався із замітками у районці.

НАШЕ НЕ ОСТАННЄ «СЛОВО»

 

Про роботу в газеті мріяв зі школи. Але до професійної журналістики довелося попрацювати виконробом, вчителем виробничого навчання, завідуючим картинною галереєю. І був день 6 червня… Прийшовши в газету, думав, що позаду лежав втрачений час. Виявилося навпаки: попередній досвід став підґрунтям, на якому я формувався як журналіст. Згадую про це для «початківців», котрі не з університетської лави: найкращим університетом є саме життя.

МІЖ ДНІПРОМ І БУГОМ

Був випадок. Якось колега з «Кіровоградської правди» перевіряла скаргу літньої селянки на те, що директор сільгосппідприємства відібрав у неї частину городу до берега, щоб звести там собі будинок. За результатами перевірки надрукувала статтю. Директор підняв галас про наклеп, побіг із скаргою до секретаря обкому партії, з яким був у добрих стосунках, і не просто зі скаргою, а нібито генеральним планом забудови селища. Виходило так, що фундамент його майбутнього будинку закладено цілком законно. Зрозуміло, з обкому надійшла вимога про спростування. Тоді редактор послав на повторну перевірку мене.

– А якщо мої висновки не співпадуть з обкомівським бажанням? – запитав я його.

– Головне, щоб вони співпали з позицією газети, – відповів він.

Багато чого «цікавого» я дізнався тоді про директора, про що й розповів йому під час прощальної зустрічі. У відповідь він виклав свій козир, той самий «генеральний план», і заявив, що судитиметься з авторкою, а може, й зі мною.

– Який же це генеральний план? – кажу йому. – Це викопіювання з місцевості, яке робиться постфактум. Ви могли обманути секретаря обкому, але я маю будівельну освіту.

«И тут Остапа понесло» – директору здали нерви. Він почав кричати, що це «сталінські репресії», ми його «переслідуємо», він дійде аж… Такий маленький на зріст чоловічок, а стільки галасу! Наскільки пам’ятаю, у нього потім були серйозні неприємності.

Чи багато можу згадати подібних випадків? Знаєте, мені довелося їздити по всій області, ареал, як кажуть – від Дніпра до Бугу. Було всякого. Коротко ще про один. Жінка, технічна працівниця райвиконкому, поскаржилася в редакцію, що квартиру, на яку підійшла її черга, голова райвиконкому хоче віддати своєму племіннику. Я полетів туди – в області до віддалених районів ще курсували літаки цивільної авіації. Зайшов до голови виконкому. Він мене люб’язно зустрів, уважно вислухав і пообіцяв виправити це «непорозуміння». Ми попрощалися як добрі приятелі. Та не встиг я долетіти до Кіровограда, як жінка зателефонувала в редакцію і повідомила, що він її викликав, сказав, що ніякої квартири вона не отримає, а якщо продовжуватиме скаржитися, то ще й полетить з роботи.

Наступного дня я знову подався за адресою. Цього разу керівник району зустрів мене зовсім по-іншому. Монументально усадовившись у кріслі, покликав секретаря виконкому, жваву чорняву жіночку, і сказав:

– Розберіться з журналістом. Там усе правильно.

Жінка завела мене в кабінет юриста виконкому (була така посада), той поклав переді мною купу документів, мовляв, читайте.

Юрист виявився відставним чи то майором чи підполковником, до юриспруденції мав таке ж відношення, як я до космосу, що стало зрозумілим відразу. Такого ж рівня були і квартирні документи. Навіть побіжний їх огляд засвідчив: ідеться про грубе порушення законодавства. Але про це я йому не сказав, натомість знову зайшов до голови.

– Переконалися? – запитав голова.

– Так, – відповів я, вирішивши прикинутися дурником. – Але знаєте, у нас редактор – така зануда, почне мені дорікати, що я даром гроші на відрядження витратив, не розібрався як слід. Ви не могли б розпорядитися, щоб для мене скопіювали ті документи, які я переглянув. Привезу для виправдання.

Обличчя голови подобрішало, він посміхнувся і знову викликав секретаря:

– Підготуйте товаришу кореспонденту, що йому потрібно.

За якусь годину я сидів уже в салоні літака. Коли він піднявся над аеродромом і почав робити розворот, на злітне поле виїхав райкомівський «УАЗик», з нього вискочила та сама чорнява жіночка і почала махати руками в бік неба, ніби силкуючись посадити літак. «Дійшло, – посміхнувся я сам до себе. – Пізно, матінко».

Після виходу моєї статті про порушення головою виконкому квартирного законодавства в обком партії подалася «група товаришів» – працівників райвиконкому з протоколом виробничих зборів, які засуджували статтю і прохали суворо покарати автора за наклеп. Їх прийняв сам перший секретар, після чого викликав до себе редактора. Коли редактор розповів мені про розмову «на килимку» і дав прочитати того протокола, я запитав:

– Ви завтра надрукуєте мою наступну статтю?

– Залежно від того, що там буде написано.

Увечері я її написав і вранці поклав на редакторський стіл. Редактор прочитав, легенько зітхнув і коротко сказав:

– У номер.

А справа полягала в тому, що, передбачаючи дії голови райвиконкому, я у попередній статті не послався на жоден взятий мною документ, що зробив тепер, ілюструючи ними кожен абзац протоколу, привезеного в обком виконкомівськими холуями. У цього голови, наскільки пам’ятаю, теж були серйозні неприємності.

ВІД ЦЕНЗУРИ ДО ГЛАСНОСТІ

Чи все ми могли тоді друкувати? За радянських часів я пропрацював у журналістиці від Леоніда Брежнєва до кінця перебудови. До неї існувало багато табу. Можна було критикувати голову колгоспу, але дуже обережно підходити до критики секретаря парткому, писати про провину будь-якого керівника, але якщо це не член бюро райкому, обкому, виконкому. Були й інші негласні заборони, в тому числі чисто суб’єктивного характеру. За цим слідкував особисто редактор, за що відповідав посадою. Авторське перо пильно відслідковувала цензура, що ховалася за бюрократичною назвою «Управління охорони державних таємниць у пресі». Але тематика журналістських публікацій чимдалі розширювалася. В останній період існування СРСР почали прислухатися до виступів преси навіть високі партійні посадовці. Люди старшого віку пам’ятають у нашому місті магазин «Турист», що прилягав до багатоповерхівки навпроти готелю «Київ». Це була вціліла частина вишуканої споруди, зведеної у стилі модерн, якій дісталося чи то «від Сталіна, чи то від Гітлера» – вона була зруйнована під час війни. На одній із нарад в обкомі партії перший секретар заявив, що його треба знести. Заступник редактора «КП», прийшовши з наради, зайшов до мне в кабінет (тоді завідуючого відділом культури газети) і сказав про це. Я негайно встановив рівень охорони будинку як пам’ятки. Виявилося, що його можна знести лише з дозволу Ради Міністрів республіки. Написав невеличку інформацію, і заступник передав її у друкарню, де вже верстався номер газети. Кажуть, наступного дня «перший» скрипів зубами, але своє розпорядження відмінив. Раніше таке було б неможливим.

З перебудовою настала гласність. Пригадую першу публікацію (здається, в «Литературной газете»), яка проламала кремлівські мури. Це була стаття, написана майже в езопівському стилі, про збитки, яких завдала кримським виноградникам антиалкогольна кампанія, ініційована секретарем ЦК КПРС Єгором Лігачовим. А потім пішло. Зрештою цензуру відмінили. З цього приводу Леонід Кравчук якось на зустрічі з журналістами сказав: «Ви знали, що таке цензура, а тепер узнаєте, що таке залежність». Настала пора вільної підневільної преси.

Я згадав окремі випадки зі свого журналістського життя. Таке траплялося з багатьма моїми колегами. Дехто думає, ніби журналісти того часу тільки те й робили, що цитували «дорогого Леоніда Ілліча Брежнєва». Це не так. За радянської доби «приводні паси партії» умовно поділялися на три категорії: перші – ті, що зранку бігали в партійні комітети за інструкціями, другі – ті, що не любили перших і намагалися залишатися самими собою, і треті – ці сиділи як миші, робили те, що їм кажуть, і прагнули якомога обходити гострі кути. Цитували Брежнєва і документи ЦК автори передовиць. Інші ж у курилці чи кав’ярні сміялися над «сіські-міськімі (систематическими) усіліямі партії», розповідали політичні анекдоти, в більшості писали про те, що їм близьке. І не забуваймо, що саме журналісти були серед перших, хто виходив на мітинги 1989-90 років, не ховалися від кінокамер і писали статті на утвердження демократії і свободи слова. А були й такі, що в переддень референдуму 1991-го лякали читача «бандерівськими зарізяками». Що було, те було…

У ЖИТТІ, ЯК НА ШИРОКІЙ НИВІ

Чи багато мені траплялося на журналістській дорозі цікавих людей? Багато. Тривалий час я висвітлював культурницьке й мистецьке життя. Дружив з місцевими художниками та літераторами, приятелював з артистами обласної філармонії і акторами театру імені Кропивницького. Робота у відділі культури «КП» подарувала зустрічі з видатними митцями. Мені випало вітати Лідію Забілясту, щойно вона повернулася з Москви переможницею Всесвітнього музичного конкурсу імені Чайковського, зустрічатися з Євгенієм Євстигнєєвим, актором, котрий не повторився в жодній з ролей («Броневой навсегда останется Мюлером, а я – Евстигнеевым»), Миколою Гриньком, справді чеховським персонажем – не тому, що він зіграв роль Антона Павловича, а що був людиною чеховського складу, Іваном Гаврилюком, Сергієм Івановим, котрий завдяки ролі Кузнєчика у фільмі «В бій ідуть лише старики» став улюбленцем всієї країни, гумористами Євгеном Дударем і Олегом Чорногузом, з останнім ми потоваришували, якось навіть підготували спільний матеріал для «Перця», першою скрипкою України Мирославом Которовичем, археологом і поетом Борисом Мозолевським, тим, що знайшов знамениту пектораль; російським художником-академіком, нашим земляком Петром Оссовським (стукає пальцем по столу)… Бачите, скільки я крапок ставлю на продовження. Про політиків уже й не кажу. Завдяки місцевим літераторам мені випало першому в місті надрукувати статтю про стан української мови в Україні. Здається, вона називалася «Чого ми соромимося». Її в обкомі партії «пробивали» Володимир Панченко і Григорій Клочек. Потім були публікації інших авторів, були збори інтелігенції в обласній філармонії, де ми аплодували Дмитру Павличку, котрий заявив про необхідність надання українській мові статусу державної, була поїздка на Установчу конференцію Товариства української мови імені Тараса Шевченка…

ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА

Про вчорашній день вітчизняної журналістики я вже розповів на власному прикладі. Про сьогоднішній говорити ще рано – в ній переплуталися журналістика і прихована реклама, пропаганда і підкилимна боротьба кланів різного штибу. Сталося те, про що говорив Кравчук: ми відчули, що таке залежність, засоби масової інформації у переважній більшості не є самостійними. Щоб видання були справді незалежними, вони мають стати не тільки самоокупними, а й бізнесово привабливими. Це проблема не ЗМІ, а рівня життя: споживач не може сьогодні утримувати видання. Вже очевидно, що журналістика входить у бізнес. У неї з’явився серйозний конкурент – соціальні мережі. До цього колегам треба готуватися: в недалекому майбутньому зникне джинса, зникнуть ЗМІ, котрі працюють на ту чи іншу політичну силу, зникнуть утримувачі і багаті замовники. Доведеться всерйоз завойовувати симпатиків. Що багато чого міняє. Попереду – жорстка боротьба за місце на екрані чи на газетних шпальтах. Та це не трагедія, це – природний відбір. Трансформація не відбуватиметься швидко, вистачить часу на те, щоб комусь стати класним спеціалістом, а комусь змінити професію…

А сьогодні – з професійним святом, колеги! Успіхів вам і вдячного читача.

А тим часом…

Указ Президента України Петра Порошенка від 17 травня 2019 року №250/2019: призначити державну стипендію видатному діячу інформаційної сфери заслуженому журналісту УРСР Куманському Броніславу Петровичу.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here