Під час минулого «Весняного книговиру» популярна українська письменниця, перекладачка, журналістка, видавець Леся Воронина зустрілася у Кропивницькому зі своїми найвибагливішими читачами – школярами. Пропонуємо до вашої уваги деякі її відповіді на дитячі запитання щодо книг «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» і «Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда».
– А скільки всього буде книжок про Таємне Товариство?
– Ось поки що четверта. Вона називається «Таємне Товариство близнюків». І тут дія моєї повісті переноситься у Шотландію, бо у Шотландії, як і в Україні, існують такі загадкові споруди, які називають «мегаліти». У Шотландії найвідоміший з них зветься Стоунхендж. Це колосальні кам’яні брили, які невідомо як і невідомо для чого поставили у такому порядку. Є різні версії. Але за моєю, саме у цих місцях розташоване місце сили. Там будь-яка істота може у певний час набути неймовірної енергії і оволодіти дивовижними властивостями. Тут ви зустрінетеся з антигероєм, якого ми загубили ще у першій частині, – Кактусом. Як же обійтися без головного ворога? Треба, аби він увесь час спонукав героя до нових подвигів. Кактус з’являється, але у жахливому вигляді. Так буває з усіма зрадниками. Але він дуже хитрий і підступний, йому вдалося викликати у Клима співчуття. А що було далі, не скажу. Хочу, щоб ви уважно самі прочитали.
– Що ви робите, якщо не знаєте, як закінчити свою книжку?
– Я почала робити таку хитрість: у третій книжці я написала епілог, що закінчується словами «Далі буде». Епілог – це замість того, щоб не закінчувати книжку. А коли кажеш «Далі буде», то точно мусиш далі написати четверту частину.
– У ваших книжках чомусь діють тільки хлопці. А де ж дівчата?
– Так, у перших двох «Таємних Товариствах» нічого немає про дівчат. Але у третій частині з’являються три прекрасні героїні – зовсім різні, зовсім не схожі одна на одну. Вони потрапляють у Товариство ботанів і роблять такі неймовірні геройські вчинки, так уміють вийти з найскладнішої ситуації, що, коли ви прочитаєте про це, зрозумієте: від дівчат залежить дуже багато. Іноді навіть порятунок людства.
– Чи бувають у вас труднощі при створенні книги?
– Бувають. Наприклад, у видавництві мені кажуть: «Пані Лесю, напишіть книжку, щоб ми встигли видати її до форуму видавців у Львові». Я починаю її писати, і раптом хтось із моїх героїв уперто не хоче робити те, що я призначила для нього. Буває таке: ти вигадаєш героя, у нього є свій характер, своя вдача, свої звички, він уже став майже живим у твоїй голові. І ось ти придумав для нього те, що має бути далі, а він не хоче слухатись. Історія зупиняється або щось не те пишеться. Тоді я продовжую шукати, коли ж він почне знову бути схожим на цікавого героя і викликати цікавість у читача. А це іноді затримує процес писання. Отже, ми спізнюємося надрукувати книжку вчасно, до форуму. А для видавництва це дуже важливо. Тоді доводиться писати швидко і надсилати у видавництво кожні два дні черговий розділ. А Володимир Штанько одразу починає малювати ілюстрації і присилає їх мені пізно вночі. Ось такий у нас конвеєр. Я дописую черговий розділ, а він малює чергові ілюстрації. Ось такі труднощі у мене бувають.
– Як ви знайшли свій талант?
– Це було дуже важко. Ходила і думала: де мій талант? Я жартую. Просто я почала складати історії, коли ще була у дитячому садочку. Сталося це за дуже екстремальних умов. Я ніколи не спала вдень під час тихої години. А у нас була сувора вихователька Ольга Іванівна. Я і донині, коли дивлюся на наше спільне фото, боюся її. Так-от, влітку наш дитсадок відправляли на дачу. Батьки могли приїжджати до нас тільки раз на місяць. І ось Ольга Іванівна ходила між рядами ліжок і дивилася, чи ніхто не ворушить повіками, тобто не прикидається. Я придумала для себе такий «фокус»: вигадувала історії з продовженням. А коли ти сам собі розповідаєш історію, ти забуваєш, що на тебе дивляться. Знаєте, як важко не кліпати повіками, коли над тобою стоять і пильнують. А героєм цього оповідання була Ольга Іванівна. Потім я почала розповідати цю історію своїй подружці Маринці, і нас підслухала Лєнка Єгоричева. Вона на нас «настукала». Почалися репресії. Тоді я вперше дізналася, що письменникам буває дуже складно.
Ось так шукала свій талант. Пізніше почала записувати ті історії, що подобалися моїм друзям. А потім посилала їх у журнали, і деякі журнали їх друкували. Згодом надрукували книжку, а потім почали просити писати ще. І отак я його знайшла. Головне тепер його не загубити.
– Що вас надихнуло написати книгу «Таємне Товариство боягузів»?
– Мені хотілося показати, як людина може перемогти свій страх. Коли вона починає думати не про свою безпеку, а хоче врятувати дуже близьких і дорогих собі людей, а може, навіть ціле людство.
– Скільки приблизно часу у вас іде на написання однієї книжки?
– Буває по-різному. Одну книжку я написала за місяць, а з іншою “товклася” цілий рік. Але здебільшого майже одразу складаю в голові всю історію, і вона пишеться досить швидко.
– Чи багато у вас вільного часу?
– Як сказати… Іноді може здаватися, що це вільний час. Наприклад, я йду вулицями мого улюбленого міста Києва, і здається, що нічого не роблю. Але увесь цей час я щось вигадую. Не знаю, чи це я байдикую, чи це називається творчим процесом. Взагалі ж вільний час у мене буває. У мене є улюблена онука Марічка. Вона увесь час бігає або тікає від мене на велосипеді чи самокаті, а я її наздоганяю. Після цього «вільного часу» я приходжу додому і довго відпочиваю.
– Чому саме синьоморди?
– Це моя таємниця. Але дорослі люди це розуміють. Сьогодні, до речі, я вибирала назву для п’ятої частини, було дуже багато класних пропозицій як назвати книжку, але найбільше мені сподобалося ТТБ – Таємне Товариство Блазнів. До речі, є ще одна пропозиція: Таємне Товариство Бабусь.
– Ви добре вчилися?
– Вчилася я дивно. Мала «п’ятірки» з усіх гуманітарних предметів і «трійки» з усіх точних наук. Через це у мене середній бал був чотири з половиною. Тоді оцінки ставили від одиниці до п’яти. Я не любила і не розуміла математику, а може, не хотіла її розуміти.
– Ви любили малювати?
– Так, любила. І трохи згодом, аби пояснити вам, як я малюю, пропоную побитися об заклад, чи зможу я, даючи автограф, за 30 секунд намалювати свій автопортрет. (Насправді, після спілкування з дітьми пані Леся за 30 секунд намалювала кумедну ворону, відтворюючи так своє прізвище. – Р.Л.)
– Як приходить до вас натхнення?
– Воно буває так по-різному приходить, що я точно не можу сказати. Коли людина починає писати, це дуже страшна мить. Іноді пишеш і кожне слово витираєш. Іноді одразу з’являються правильні думки і правильні слова. Нагадаю вам давню притчу про стоніжку. Вона бігала і горя не знала. А коли її запитали, як тобі вдається так швидко переставляти ніжки, вона замислилась, заплуталася в ніжках і… впала. Тому, коли починаєш думати, звідки береться натхнення, можеш заплутатися у своїх ніжках-думках і перекинутися.
– Чи є мультяшки на ваші сюжети?
– Була одна тітонька, яка приїхала зі Сполучених Штатів Америки, знайшла мене і запропонувала зробити синопсис для анімаційного кіно за книжкою «Суперагент 000». Там увесь час екшн. Це дивовижні, парадоксальні, часом безглузді ситуації, де поєднуються бабуся-ніндзя з нунчаками, інтелектуальний тарган Едік тощо. Ми довго домовлялися. Вона навіть познайомила мене з Давидом Черкаським. Але за тиждень він помер. Мені здається, це дуже вплинуло на цю жінку. Вона перестала озиватися, і я більше з нею не зв’язувалася.
– А що ви ще вмієте, чим займаєтесь окрім написання книжок?
– Я умію мандрувати. Дуже люблю мандрувати і без мандрів мені сумно буває. Я поїздила і політала досить багато. Навіть була на березі водоспаду Ігуасу в Бразилії, була у Ріо-де-Жанейро на березі океану і піднімалася на гору Корковаду, де підноситься статуя Христа. Була в Канаді, навіть там працювала, і тому події моєї іронічної повісті-детективу «Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру» відбуваються у Скелястих горах.
Ще я вмію перекладати. Я переклала, наприклад, деякі твори Станіслава Лема, Славомира Мрожека, польських дитячих письменників. А ще я була журналісткою, працювала у журналі «Україна», потім п’ятнадцять років була головним редактором журналу «Соняшник». Там друкувалося багато прекрасних поетів, прозаїків, художників, які створювали цей неповторний дитячий журнал.
Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
