ТУРЕЧЧИНА – ЕКЗОТИЧНА, РОЗВИНЕНА, ДИНАМІЧНА

0
1493
views

Минулого разу розмова «НС» з відомим кропивницьким мандрівником і журналістом з вадами зору Сергієм Філіпповим стосувалася специфіки його подорожей автостопом. Зараз приводом для інтерв’ю стала його поїздка до Туреччини.

А оскільки Сергій не просто пересувається з пункту А у пункт Б, а сам розробляє маршрути і є вельми уважним мандрівником, то бесіда виходить далеко за рамки формату «питання­-відповідь» і перетворюється на цікаву розмову про особливості відвіданої країни та відкриття, які обов’язково трапляються у дорозі.

– Якою була логістика твоєї подорожі? Що ти планував і що з цього вдалося втілити?

– У мене плани були дуже умовні. Я знав маршрут, знав точки і цілеспрямовано їхав у Каппадокію – це така частина Туреччини. Зупинитися у когось на ночівлю, крім Анкари, через каучсерфінг можливості не було, тому добирався з тою швидкістю, з якою міг, у «розслабленому» режимі. Я виїхав з Одеси 22 березня, їхав два дні по Одеській області (а вона довга), у перший день дістався до Ізмаїла. Потім один кілометр Молдовою – саме цю відстань треба пройти на кордоні, де село Джурджулешти, – і в Румунію, далі Болгарія. Маршрут коригував у дорозі, тому що не знав конкретно, як їхати Болгарією – через Варну чи Ямбол. Один водій завіз мене не туди – в якесь село за десять кілометрів від траси. Я думав, він щось наплутав, тому повернувся з двома хлопцями на трасу. І тут з’ясувалося, що трасою – як показувала Гугл-карта – їхати неможливо, тому що там чи то ремонт, чи щось таке, і машини їдуть якраз тою дорогою, куди мене повіз водій.

– Інші форс-мажори у тебе траплялися?

– Були форс-мажори з ночівлею. Наприклад, у Туреччину я заїхав з якимсь дуже неприємним водієм. Мені не сподобалося в його машині, відчувалося напруження, і я вийшов на паркінгу на під’їзді до Стамбула, до якого лишалося кілометрів 80. Я зрозумів, що мені краще вийти, аніж буде якась небезпечна ситуація, і ночував на трасі «посеред нічого», поставивши намет за паркінгом. Доводилося ночувати у міському парку в невеличкому місті Котел у Болгарії. Хоча я заховався і нікому не заважав, але коли ти не на природі, а в межах міста, то все одно трошечки напружуєшся.

– Яким був настрій цієї подорожі?

– З одного боку, це була одна з найважчих моїх подорожей – за логістикою, комфортом, тому що я зарано виїхав – у середині березня. Сподівався, що на півдні тепліше, а погода була або така сама, або псувалася. Некомфортно було через те, що постійно доводилося ночувати в наметі, спальнику, не кожного дня була можливість помитися, я міг днів чотири-п’ять бути далеко від цивілізації. Перше місто, де зупинився у недорогому готелі, – Шумен у Болгарії. Це був, здається, шостий день подорожі. Була десь третя година дня, погода псувалася, насувався дощ, і я не був впевнений, що доїду. Лишалася невелика відстань – кілометрів 60, але ніхто не зупинявся. Отака специфіка автостопу: ти не знаєш, де заночуєш – у готелі чи в полі, де немає навіть можливості нормально поставити палатку. Але я доїхав. А ще в Шумені скуштував дуже смачне пиво, я такого, мабуть, ніколи не пробував. Воно таке легке, м’яке. І коли я говорив з болгарами, вони відзначили, що це дійсно найкраще місцеве пиво.

– Скільки днів тривала твоя подорож?

– Загалом вона тривала 28 днів. У Каппадокії я був десь днів десять. Я приїхав у містечко Гюріме – центр національного парку Каппадокії, там на чотири ночі оселився у хостелі і радіально ходив – дивився місцевість, різні локації: Голубина долина, Біла, Червона, Рожева, Долина кохання. А потім поставив намет прямо в печері і провів там три дні.

– На твоїй фб-сторінці є фото, як ти поприбирав в одній з печер. Схоже на Trashtag Challenge (екологічний флешмоб, що набрав популярності у соціальних мережах).

– Я їхав автостопом з Анкари, доїхав до міста Невшехір. Можна було ще стопити, йти, але я вирішив переночувати десь на природі. Мене довезли фактично на територію цього національного парку, і я пішов бічною стежкою подивитися, який там ґрунт, чи можна поставити намет, і знайшов печеру. Це рукотворна печера, вона була як кімната, я у ній переночував. Так, було насмічено, я поприбирав, навіть лишив пам’ятний напис. Там була дощечка, а в мене якраз був маркер, яким я підписував таблички для автостопу.

– Ти їхав на фестиваль повітряних куль у Каппадокії?

– Це не фестиваль. Повітряні кулі літають щодня, якщо хороша погода, навіть узимку. Мені пощастило потрапити на хорошу погоду. А, наприклад, вже наступного дня росіяни, які жили зі мною у хостелі, не побачили нічого, тому що була погана погода і кулі не літали. Кулі злітають щодня – це такий атракціон для туристів. Їх близько сотні піднімається у небо перед світанком: сонце сходить, вони літають фактично над містом Гюріме.

– А в тебе політати бажання не виникало?

– Бажання було, але політ коштує близько 170 євро. Я зрозумів, що на кулі можна буде політати десь дешевше, а краєвиди і так видно з будь-якої точки. Навіть не всі туристи, які туди приїжджають, витрачаються на це – хіба що хтось цілеспрямовано хоче політати.

– Які у тебе взагалі враження про Туреччину? Адже ти вперше туди потрапив.

– Туреччина для мене перша екзотична країна, адже до того я подорожував пострадянськими країнами, був у Польщі, але Польща нам близька ментально і територіально, наше суспільство дуже інтегроване, люди багато туди їздять. Болгарія та Румунія – це також пострадянські країни. А от Туреччина суттєво відрізняється, по-перше, рівнем життя – не всюди в Європі є такі дороги, транспорт, інфраструктура, сервіс. Там все на дуже високому рівні – Туреччина вельми успішна країна, динамічна.

– Мовного бар’єра не було?

– Звичайно, був. Тому що турецьку мову можна було б підучити місяці за два, щоб говорити хоча б основні фрази, але я цього не зробив. Однак, незважаючи на це, навіть з людьми, які не говорять англійською (а я спілкувався саме нею), ми знаходили порозуміння. Людина з людиною завжди домовиться. У турків зовсім інший менталітет: по-перше, з тобою всі контактують. Коли потрапив до Стамбула, то думав, це через те, що я турист. З нашою ментальністю ми міркуємо: якщо в місті до тебе хтось підходить, йому щось від тебе треба – або гроші, або це взагалі якась небезпечна ситуація. У турків – а може, це взагалі східна ментальність – навіть коли я перебував десь у нетуристичному місці, до мене підходили і питали: «Can I help you?». Люди намагалися допомогти і реально допомагали. Наприклад, знайти потрібний автобус, часто навіть платили за мене, тому що у них проїзд здебільшого за картками і не можна розплатитися готівкою – то частенько бувало, що люди платили своєю карткою.

– В яких турецьких містах ти побував?

– Перше місто, куди я приїхав, ‒ це Стамбул. Там дві ночі переночував у хостелі і день присвятив екскурсії, бо як це – приїхати до Туреччини і не побачити Стамбул? Я бачив Блакитну мечеть, заходив усередину. Собор Святої Софії бачив лише ззовні, бо там був великий натовп, а мені хотілося більше погуляти вуличками Стамбула. Водій привіз мене, можна сказати, на окраїну, звідти я добирався до центру дві з половиною години. І це я чітко прорахував логістику, тобто цілеспрямовано їхав чотирма видами транспорту з околиці до центру. Навіть не по самому центру, а тільки через європейську частину до центральної площі Султанахмет. Це сорок кілометрів! Дуже велике місто, багаторівневе, численні розв’язки – з незвички це навіть трохи тисне на тебе.

– Стамбул – туристичне місто?

– Центр туристичний, але якщо взяти азіатську частину, то там вже такого немає. Це великий промисловий центр. Анкара – столиця Туреччини, але вона менша, бо якщо в Стамбулі близько 15 мільйонів мешканців, то в Анкарі – близько п’яти, як у Києві. З транспорту мені найбільше сподобався метробус – це такий швидкий рейковий автобус, який іде по окремо виділеній колії і набирає велику швидкість – удвічі швидше, ніж метро. Вони ходять один за одним. З транспортом там взагалі дуже добре. З міста Кьорфез я їхав до Анкари автобусом (на автобані поганий стоп, а відстані між містами великі). Усі автобуси комфортабельні, з розетками, з невеличкими сенсорними панелями перед кожним пасажиром. У нас теж таке є, але, як правило, у великих перевізників, а там це в усіх. Стюард приносить чай, каву, печиво – і це все безплатно, бо входить у сервіс.

 Вікторія ШКАБОЙ.

Фото з фейсбук-сторінки Сергія Філіппова.

 (Закінчення в наступному номері)

Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!», ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here