…Немає євреїв на Україні… Тиша. Тиша. Народ підступно вбитий… Всі вбиті, багато сотень тисяч – мільйон євреїв в Україні. Це не смерть на війні зі зброєю в руках… Це вбивство народу, вбивство будинку, сім’ї, книги, віри… Це вбивство дерева життя, це смерть коренів, не тільки гілок і листя. Це вбивство душі і тіла народу… Це вбивство народної моралі, традицій… Випадкові свідки цих масових вбивств ще до сих пір, два роки потому, не можуть прийти до тями від цього кошмару. Кров тече у них з очей, коли вони згадують ці картини жаху і божевілля…
Ці слова належать перу спецкора «Червоної зірки», журналіста, письменника Василя Гроссмана, написані ним в 1943 році в нарисі «Україна без євреїв». Це перше оповідання про знищення 73 відсотків євреїв, що жили в Україні напередодні Другої світової війни. Півтора мільйона були закатовані і вбиті.
Нобелівський лауреат миру, письменник Елі Візель на церемонії пам’яті жертв Катастрофи 2000 року сказав таке: «Якщо у людства ще немає ліків від раку; якщо воно поки не освоює Марс, якщо воно все ще не в силах перемогти голод і знайти нові джерела енергії, то це тільки тому, що ті єврейські генії, які повинні були зробити всі ці відкриття, згоріли в печах Освенцима».
Для повного фізичного знищення євреїв – «вирішення єврейського питання» – німці розробили план, який включав в себе створення гетто, сегрегацію, повне витіснення євреїв з усіх сфер суспільного життя, конфіскацію майна, розорення і доведення євреїв до стану, коли рабська фізична праця стане єдиною можливістю для виживання.
Практично цілий німецький народ брав участь у вбивстві іншого, єврейського, народу. Ці злочини зафіксовані в книзі історика, вченого, в’язня Шаргородського гетто Бориса Михайловича Забарка – двотомнику «Ми хотіли жити: Свідоцтва та документи».
Недавно голова Всеукраїнської асоціації колишніх в’язнів ґетто і нацистських концтаборів завітав до Кропивницького, аби презентувати свої книги та поспілкуватися з людьми, чиї сім’ї не обійшов Голокост.
Його останнє дослідження – документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, спогади колишніх в’язнів нацистських концтаборів і ґетто, розповіді про стосунки між євреями і неєвреями – байдужими спостерігачами, колаборантами і тими, кого назвуть «праведниками світу».
Вже більше вчерті століття Борис Забарко записує спогади тих, хто вижив під час Катастрофи, і розповідає про них нашим сучасникам. Він автор понад 240 книг і статей про знищення євреїв, які були опубліковані у Великій Британії, Австрії, Угорщині, Ізраїлі, Росії, Німеччині, США, Україні. Та, на його переконання, цього недостатньо. Хоча Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН, відзначають в усьому світі вже 13 років, 34 відсотки опитаних минулого року європейців не знають нічого про Голокост. Тобто можна припустити, що третина Старого Світу нічого не знає про те, чого треба боятися і уникати всіма силами: проявів агресивного націоналізму, неофашизму, ксенофобії, расизму, антисемітизму. Якщо на них закривати очі, людство не зможе собі гарантувати неповторення Катастрофи.
Ми звикаємо до смертей навколо нас. Новини про ДТП, вибухи, вбивства, насильство майже нікого не хвилюють, але ними продовжують наповнювати інформаційний простір довкола нас. Ми ридаємо над мильними серіалами і проходимо повз людини, що впала на узбіччі.
Антон Чехов назвав байдужість паралічем душі, передчасною смертю. Бо вона потурає несправедливості, яка переростає в нетерпимість. Збереження пам’яті про Голокост за допомогою книг Бориса Забарка, нашого земляка Василя Даценка, меморіалу «Хащуватська трагедія» у Гайворонському районі, який створила єврейська община, – це шанс для кожного з нас не перетворитися в звичайну біологічну істоту.
Історик і правозахисник говорить, що пропустити через серце, душу правду про Голокост дуже важко. Проте цього не можна не зробити. Обличчя шести мільйонів людей застилає туман безпам’ятства. Стирається пам’ять про поплічників вбивць і про рятівників.
«Щоб не повторилося – треба пам’ятати, треба писати, треба згадувати, треба розповідати. Якось Елі Візель казав, що зустріч з очевидцем робить того, хто зустрічався з ним, теж очевидцем. Я думаю, що той, хто прочитає наші книжки, зовсім інакше буде думати про євреїв, про моральність, про мораль, про життя, смерті. Це важко, але це треба робити», – впевнений Борис Забарко.
Лариса ГУРІНА
