ТУРЕЧЧИНА – ЕКЗОТИЧНА, РОЗВИНЕНА, ДИНАМІЧНА

0
201
views

Минулого разу розмова «НС» з відомим кропивницьким мандрівником і журналістом з вадами зору Сергієм Філіпповим стосувалася специфіки його подорожей автостопом. Зараз приводом для інтерв’ю стала його поїздка до Туреччини.

А оскільки Сергій не просто пересувається з пункту А у пункт Б, а сам розробляє маршрути і є вельми уважним мандрівником, то бесіда виходить далеко за рамки формату «питання-­відповідь» і перетворюється на цікаву розмову про особливості відвіданої країни та відкриття, які обов’язково трапляються у дорозі.

ТУРЕЧЧИНА – ЕКЗОТИЧНА, РОЗВИНЕНА, ДИНАМІЧНА (початок інтерв’ю) 

– Ти ночував у місцевих мешканців?

– Я пів дня безуспішно стопив, тому що це була траса Стамбул-Анкара, точніше автобан. Там взагалі не можна стояти, а машини не мають можливості зупинитися, тому що немає узбіч. Дуже довго стояв на з’їзді, ніхто не зупинявся… Поруч було невеличке місто Кьорфез, я вирішив заночувати там. На карті побачив невеликий парк, але виявилося, що фактично це дуже яскраво освітлений дитячий майданчик, де ночувати неможливо. Я йшов вулицею, місцеві хлопці почали мене пригощати чаєм, розпитувати, але через мовний бар’єр вони тільки зрозуміли, що я з України. Потім з’явився хлопець, що знає англійську, він став їм перекладати, ми почали спілкуватися, зібралися люди, яким було цікаво поговорити. Мені налили десь чашок п’ять чаю за цей час. Потім я таки пішов у цей парк, вже було темно. До мене підійшов дядько, почав говорити щось по-турецьки, я так зрозумів, що він з поліції і просить показати паспорт. Я показав, хоча він і не був у формі. Він сказав, що палатку тут поставити можна. Але я ставити її тут не хотів, тому сидів на лавочці і шукав по карті, куди б піти. Він повернувся і запросив мене у гості до своєї племінниці. Ми пили чай, вона приготувала пиріг. Спілкувалися через Гугл-перекладач. Зібралася вся сім’я. У них ще є такий «прикол», що вони телефонують усім своїм друзям, вмикають відео і показують мене наче якусь дивовижу. У кінці розмови він запропонував, аби я переночував у нього. Зранку він відвозив дітей до школи, заодно підвіз мене до траси. Мій досвід говорить про те, що, коли щось пропонують, не слід відмовлятися, але не треба і зловживати. Люди дуже гостинні, комунікабельні і «хелпні» (від англійського слова help) – завжди готові допомогти. Там треба прилаштовуватися, тому що у нас суспільство більш автономізоване: ти сам за себе, нікого не чіпаєш – і тебе ніхто не чіпає. Такий негласний суспільний договір. А там навпаки: нормально до когось звернутися, допомогти. Спочатку це мене трохи дратувало, тому що незвично було, що до мене всі звертаються. А потім уже важко перелаштовуватися назад. Наприклад, коли затим потрапив до Болгарії, зайшов у якесь кафе, а там дуже дрібно надруковане меню – і ти вже дивуєшся, чому до тебе ніхто не підходить. У Туреччині взагалі неприпустимо, щоб ти кудись прийшов – і до тебе одразу не підійшов хтось. Причому неважливо, який у тебе вигляд: ти гість, отже тебе треба обслужити. Сервіс там на вищому рівні, причому це не вишколене, а десь на ментальному рівні. Можливо, вони розуміють, що завдяки хорошому сервісу до них ще приїдуть. До речі, турки, незважаючи на оцю східну ментальність – мовляв, вони сидять і цілий день чай п’ють, при цьому дуже роботящі, завзяті. Я жив у хостелі в Гюріме і бачив, що хазяїн Алі постійно зайнятий: то на рецепції, білизну сам збирає і т.д. У нього є помічник, молодий хлопець – то він і його постійно ганяє, і сам працює. Вони дуже працьовиті, незважаючи на східну неквапливість – це прикольне поєднання. Тому що в Києві, наприклад, атмосфера теж працьовита, але нервова. А там якось спокійніше.

– Ти побачив Туреччину туристичну чи навпаки?

– У будь-якому разі ти туди потрапляєш як турист і що би ти не бачив, це все одно з точки зору туриста. Щоб бути нетуристом, там треба пожити і попрацювати якийсь час. Ставлення до тебе як до туриста – це бажання допомогти, адже ти як немісцевий можеш чогось не знати.

– А хто в основному подорожує до Туреччини?

– З туристів дуже багато росіян – часто чути російську мову, українців багато – теж упізнавав за мовою, адже вони відрізняються. Поляків чув кілька разів. Коли стояв у печері – а там поруч була церква прямо в печері, то теж заходили росіяни, французи, була навіть ціла група французьких дітей з керівником. З Європи багато їдуть, з країн Азії. Якби не питання логістики – як добратися від нас до Туреччини, то там було б набагато дешевше відпочивати, ніж на наших приморських курортах. Є паром від Чорноморська до Стамбула, однак там ціна квитка десь як на літак. Хоча на паромі мені таки вдалося перетнути Дунай. Останній водій, який віз мене по Румунії, привіз до паромної переправи, і так я потрапив до Болгарії.

– Останнім часом керівництво Туреччини стало говорити про відновлення Османської імперії. Ти не відчув таких «імперських» настроїв?

– Я не спілкувався на політичні теми, тому що, по-перше, в мене взагалі було обмежене спілкування – навіть якщо англійською, то суто на побутові теми, тож я цього не помітив. А ось помітив, що намішано: наприклад, у Болгарії на півдні мешкає чимало турків, на північному заході Туреччини – слов’яни, болгари живуть. Буває, чути навіть по мові.

– Туреччина – світська держава…

– Так, але там свій колорит. Наприклад, з будь-якої точки – можна навіть годинник перевіряти – чути співи муедзинів. Я до цього звик, це вже стало просто фоном. Але це, мабуть, як у нас: всюди православні храми, але коли починається служба, то не дуже багато людей. Так само і там. Якщо почитати про інші мусульманські країни, там люди прямо посеред вулиці зупиняються, коли час робити намаз, моляться. У Туреччині такого немає. Стосовно одягу демократично: жінки ходять у звичайному одязі. Хіба що мусульманки старшого віку – і то, покрита може бути тільки голова. А молодь ходить як хоче. Це велика заслуга Ататюрка, який скерував Туреччину у світське русло.

– Яке там взагалі ставлення до жінок?

– Певно, якби я був жінкою, в мене були б інші враження про Туреччину. По-перше, у них інший так званий інтимний простір людини. Я це навіть на собі відчув. У нас припустимо перебувати на більш далекій відстані. У них нормально під час розмови поправити щось на твоєму одязі, покласти цукор тобі в чай – це не сприймається як втручання у твій особистий простір. Наприклад, продавці морозива, які накладають його такими великими ложками – це в них як шоу, в Інтернеті навіть можна побачити відео. Так-от, коли до одного з них підійшла дівчина, він щось з нею щебетав, потім поцілував. Але є якась межа між отакими заграваннями і тим, що ми називаємо харасментом. Думаю, Туреччина не така небезпечна для жінки, як інші ісламські країни, жінки там самі подорожують.

– Чим ти харчувався? Чи пробував місцеву кухню?

– У них домінують такі страви, як люля-кебаб, різне смажене м’ясо в лаваші, смажені овочі. Заходиш на будь-який вокзал – і там просто по периметру ці точки з шаурмою, шашликом і чим завгодно. У Стамбулі я взагалі ходив харчуватися в Макдональдс, тому що місто туристичне. Хоча якщо знати, де недорого, то на наші сто гривень можна нормально поїсти. Звісно, дивлячись де. В Європі за три євро не пообідаєш, а в Туреччині можна – ціни приблизно як у нас. Коли жив у хостелі, то там були дуже смачні сніданки, можна було вибирати з-поміж різноманітних страв.

– А східні солодощі?

– У Стамбулі я куштував дещо. Солодощі там дорогі. Ось, наприклад, мікс з різних ласощів коштує близько п’ятисот гривень.

– Які в тебе були уявлення про Туреччину? Що з цього підтвердилося, а що розвінчалося?

– Я думав, що це така Азія, більш «східна» країна і порівняно з Європою там не така розвинена інфраструктура. А виявилося, що не в усіх країнах Європі такий рівень. Якщо порівняти з Болгарією, то вона взагалі така пострадянська країна, її можна порівняти з Україною.

– Хоча це країна Євросоюзу…

– Так, але скільки я там перебував, мені здавалося, що це випадковість, так історично сталося, що Болгарія в Євросоюзі, а ми ні. Насмічено там так само, все пошарпане, як після Радянського Союзу. Я не кажу, що там геть погано, але в Україні бувають міста і чистіші – особливо на Західній Україні, в тій же Одеській області. Можливо, це обнадіює, що ми теж колись будемо в Євросоюзі. Румунія також: ті самі дев’ятиповерхівки, ті самі мікрорайони. Єдине, що відрізняється, ‒ мова. Якщо на це не звертаєш уваги, то взагалі не відчуваєш себе в іншому середовищі. А Туреччина, незважаючи на те, що це азіатська країна, дуже розвинена, зокрема і туризм. Йдеш у горах якоюсь стежкою – і натрапляєш на місце, де можна чай попити. Вони від цього беруть по максимуму. Там сервіс ненав’язливий і все комфортно. Коли йдеш вулицею, тебе зазивають у всі кафе, але якщо ти не зайдеш, там нормальна реакція. Ти можеш зайти в магазин, продавець з тобою привітається, а ти можеш нічого і купити. Ще у них традиція пити чай. Для турків наливати чай – це як норма ввічливості. Наприклад, водій приїхав на СТО, і, поки його машину ремонтують, йому та пасажирам чай налили. Можливо, це через жаркий клімат і взагалі пов’язано з виживанням – вони ж у спеку п’ють гарячий чай. Коли я жив у хостелі, то знав, що хазяїна звати Алі, господаря продуктового магазину – Мустафа. Там ти по-іншому це сприймаєш. У нас можна продавчиню десять років бачити, але не знати, як її звати, – і це нікому нецікаво. А там ідеш не просто в магазин – ти ідеш до Мустафи. Коли ти там живеш, це просто стає природним. Все на особистих зв’язках.

– Як тобі засмакували чай і кава по-турецьки?

– Чай смачний – звісно, не китайський. Чай у них свій, я привіз з собою додому велику пачку. Він недорогий: півкілограмова пачка чаю коштує на наші гроші десь 75 гривень. Плюс мене підсадили на солодкий чай. Раніше я пив несолодкий, але там, коли наливають чай, постійно кладуть цукор. У Туреччині є особливість – прозорі чашечки, а ще вони маленькі. Це ознака поваги: коли випиваєш з цієї маленької чашечки, тобі одразу підливають – це ознака турботи хазяїна про гостя. А от кава, якщо чесно, у них несмачна – ані еспресо, ані та, що в турці. Каву, певно, треба пити в Італії. Або у Львові. Та навіть у Кропивницькому краще кава! І купити її проблематично, бо всі п’ють чай.

– Як ти добирався назад?

– Взагалі я хотів їхати довкола Чорного моря, через Грузію, Азербайджан. Але не врахував специфіку моря: восени воно віддає тепло, а навесні біля нього холодніше. Скрізь на Причорномор’ї було холодно. Я подивився прогнози на найближчі десять днів: і в Батумі, і в Тбілісі дощі, плюс вісім удень – і зрозумів, що неприкольно їхати на південь, щоб потрапити у дощі. А вночі взагалі заморозки… Назад їхав уже комбіновано: основну частину автобусами, трошки автостопом (на турецько-болгарському кордоні) – тому назад повернувся швидко. Автостоп має бути по приколу – це ж мандрівка не з метою економії, а коли в тебе є енергія, якою ти готовий ділитися з водіями, котрі тебе підвозять. А я вже був стомлений. Це нормальна практика: буває, стопщики летять літаком в якусь країну, подорожують там автостопом, а потім літаком назад. У мене і так був складний маршрут до Туреччини і те, що я повернувся назад цивільно, вважаю нормальним.

– А фінансово ти вклався у ту суму, на яку розраховував?

– Перед мандрівкою я зробив пост у фб – і люди почали скидати мені гроші. Загалом вийшло близько тисячі гривень. І справа не в сумі, а в тому, що людям це дійсно цікаво і для них це важливо – адже вона не дасть гроші на те, що їй непотрібно. Ці гроші я витратив на хостели, на їжу. Загалом витратив десь тисячі три – ще точно не можу сказати, треба порахувати. Для себе я зробив висновок, що можна брати менше їжі, адже я перебував у межах цивілізації і міг докуповувати їжу хоч кожен день. А взагалі у мене є балон, конфорка – я можу щось приготувати у будь-якому місці, заварити чай, щось зварити.

– Вже є ідеї стосовно майбутніх подорожей? Яку країну хотілося б відвідати?

– Я б хотів більш детально відвідати Болгарію. Там багато цікавих місць, у тому числі старовинних. Є таке місце, схоже на Каппадокію, де є скелі. Християнство до нас прийшло звідти. І якщо наступного року поїду в Болгарію, то трішки підучу мову. Хоча в Болгарії багато хто розуміє російську, особливо старше покоління. А навіть якщо не знають, то по-слов’янськи порозумітися можна. Написи усі зрозумілі… Я от взагалі думаю подорожувати не по кількох країнах, а цілеспрямовано їхати в одну. Якби їхав наступного разу в Туреччину, то все-таки підучив би мову, знав хоча б до сотні слів – було б набагато легше спілкуватися. Взагалі я хотів би поподорожувати Україною, наприклад, об’їхати всю країну на електричках. Колись я це таки втілю. Специфіка в тому, що для мене це нічого не буде коштувати. Це і спосіб добирання вже легендарний, і ти бачиш зовсім інший соціальний зріз. Там прості люди. Тому що автостоп – це люди з машинами. Як правило, це люди з певним достатком. Було б цікаво втілити це в рамках якогось проекту і щоб це робила команда. Бо самому важкувато і знімати, і монтувати відео, і відписуватися у соцмережах. Коли ти подорожуєш, то думаєш лише про подорож.

– Ти у Туреччині теж знімав відео?

– Так, у мене зараз лежить десь п’ять годин відзнятого там відео, яке треба змонтувати і зробити такий міні-серіал – як і про попередні мандрівки.

Вікторія ШКАБОЙ.

Фото з фейсбук-сторінки Сергія Філіппова.

Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!», ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here