До 95-річчя від дня народження
Доля відомого білоруського письменника Василя Володимировича Бикова міцно пов’язана з Україною.
Він народився 19 червня 1924 року у селі Бички Ушацького району Вітебської області Білорусі. По закінченні восьмирічки художньо обдарований юнак вступив на скульптурне відділення Вітебського художнього училища, але залишив його через нестатки. Приїхав до Шостки на Сумщині навчатися на бетоняра і арматурника.
Війна застала Бикова в Україні. З перших днів нападу Німеччини на Радянський Союз він копає протитанкові рови на оборонних роботах. Потім – офіцерське піхотне училище в Саратові. У січні 1944-го як командир взводу 339-го стрілецького полку 111-ї стрілецької дивізії лейтенант Василь Биков бере участь у кривавій борні під Кіровоградом, де був знищений майже весь його полк.
Биков ледь не загинув у двобої з німецьким танком, який пройшов поруч за кілька сантиметрів, втоптавши в сніг своїми гусеницями поли простріленої шинелі. Кинувши гранату під танк, його врятував лейтенант Петро Миргород. Ще мить – і не була б окопна правда Василя Бикова трансформована в його твори, не відкрилася б людству правдива сторона війни. Непритомного, обмороженого Бикова знайшли в траншеї, місцями заваленій землею, котра, однак, врятувала йому життя, і відправили до військового шпиталю в Олександрії.
Про воєнну зиму під Кіровоградом, про свій батальйон, оточений німцями в холодному кукурудзяному полі біля Северинки, про невидиму окові моральну «лінію фронту», що жорстоко розділяє людей, які воюють начебто по один бік, він написав у повісті «Мертвим не болить». Цей автобіографічний і трагічно-правдивий твір довгий час не знаходив відповідної оцінки – таке бачення війни не входило в ідеологічні й літературні рамки доби «розквіту соціалізму». Але письменник виконав свій громадянський обов’язок перед загиблими у тому великому бою під Северинкою, в тому числі перед лейтенантом Петром Миргородом, який, врятувавши життя Василю Бикову, навіки залишився в братській могилі. В українському перекладі повість з’явилася лише в 1990 році.
У багатьох своїх творах письменник описує епізоди звільнення Кіровоградщини, наводить конкретні назви населених пунктів: Кіровоград, Лелеківка, Велика Северинка, Грузьке, Знам’янка, Олександрія. Як зазначав сам автор, про українську землю, її людей у нього залишилися найкращі враження.
Після одужання лейтенант Биков повернувся на передову і пройшов бойовий шлях аж до Австрії. По закінченні війни ще 10 років залишався кадровим офіцером. У середині 50-х років ХХ ст. почав працювати журналістом в газеті «Гродненська правда», однак незабаром був знову покликаний в армію і служив в одному з далеких гарнізонів на Курилах.
У 1978 році Василь Биков переїхав до Мінська – столиці Білорусі. Був членом Спілки письменників СРСР, секретарем Гродненського відділення Спілки письменників Білорусі, обирався депутатом Верховної Ради республіки. Літературне досягнення Бикова полягає у його реалістичних, хоча і з ліризмом, описах битв Другої світової війни, переважно з невеликою кількістю персонажів, які стикаються з моральними дилемами як стосовно їхніх ворогів, так і у межах власного радянського світу.
Твори письменника не відповідали офіційній версії війни. Це привело до звинувачень у «брехливому гуманізмі» від деяких червоноармійських генералів. Його проза – це сувора правда про минулу війну. Адже пам’ять, коли не відбита у слові, з часом згасає.
В одному інтерв’ю Василь Биков сказав: «Мене цікавить у першу чергу не сама війна, навіть не її побут і не технологія бою, хоча все це для мистецтва теж важливо і цікаво, але головним чином моральний світ людини, можливості її духу». Письменник вважав, що література повинна повсякчас бити у свої дзвони, збуджуючи в людях потребу у високій духовності.
Биков – один з авторів, якими найбільше захоплювалися у колишньому Радянському Союзі. У 1980 році він був нагороджений почесним званням Народного Автора Білорусі. Василь Володимирович виявляв свою активну громадянську позицію щодо незалежності Білорусі та її національного відродження. У 1988 році він став одним із засновників опозиційного народного фронту Білорусі. З 1990 по 1993 рік був президентом об’єднання білорусів світу «Бацькаушчына». З приходом до влади у Білорусі Олександра Лукашенка Василь Биков неодноразово виступав з критикою існуючого ладу в країні. Письменник засудив проведення референдуму про визнання російської мови державною, заборону національного прапора і символіки, відновлення радянської атрибутики. Він відкрито заявляв, що Білорусь у своєму розвитку повинна більше орієнтуватися на Захід, ніж на Росію. За це був підданий переслідуванням влади, твори перестали видавати, його шельмували в засобах масової інформації.
Протягом декількох років письменник жив за кордоном, спочатку у Фінляндії, потім у Німеччині, зазначаючи при цьому: «Мої політичні розбіжності з президентом Білорусі О.Лукашенком не означають, що я повинен стати політемігрантом». У 2002 р. письменник разом з дружиною переїхав у Чехію. Лише за місяць перед смертю, після операції з видалення ракової пухлини, Биков повернувся на батьківщину.
У 1997 році науковці музею І.К. Карпенка-Карого надіслали Василю Володимировичу лист з проханням подарувати матеріали, що стосуються його перебування на Кіровоградщині у часи Другої світової війни, та інші, які висвітлюють життєвий і творчий шлях. Письменник люб’язно відгукнувся на прохання і надіслав дві світлини та книгу «Колокола Хатыни», один із нарисів якої називається «Под Кировоградом».
Василь Биков, за твердженням критиків, так і не повернувся з війни. Він помер у пам’ятну дату 22 червня 2003 року.
І наостанок хотілося б навести слова самого письменника. Цитуємо мовою оригіналу: «Все мы живем в своё время, и худое ли оно, хороше ли – для нас другого не будет. И мы должны выполнить наше, как бы сказали в старину, “божеское предначертание” – оставить после себя свидетельство об этом времени… Без спешки. Без лести и лукавства. Без желания потрафить во что бы то ни стало. Мы должны помнить, чем заканчивались самые изощренные попытки на этот счет».
Наталія МЕЛЬНИЧЕНКО, науковий співробітник літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого
