Якщо для 99,9% жителів Новомиргорода сірники служать для того, щоб підкурити чи запалити плиту, наприклад, то для Володимира Баранова – це… будівельний матеріал.
Ось які сірникові шедеври збудував пенсіонер у вільний від домашньої роботи (в основному в зимовий) час ‒ макети обох старих міських церков та нових ‒ прищепівської і капітанівської, до речі, всі освячені панотцями УПЦ. Та найбільша робота Володимира Павловича ‒ новомиргородський Миколаївський собор,зруйнований місцевими комсомольцями у 30-х роках минулого століття (на його місці тепер районний будинок культури). Єдиний фотонегатив релігійної споруди
зберіг відомий на Новомиргородщині будівельник і політв’язень Степан Демидович Кожум’яка (Кожем’якін). Але створював свій макет колишній залізничник із 40-річним стажем не з відомого фото С.І.Лепехи, а з картини, намальованої невідомим художником, знайденій у Іллінській церкві (тримає в руках) під час ремонту, який проводив Володимир Баранов із одновірцями Володимирами Корчохою та Чухрієм і Віктором Коломійцем. «На нього, ‒ розповідає Володимир Павлович, ‒ пішло 360 “кубиків” (у кожному з них по 42 сірники). Всі вони “зв’язуються” в спеціальний спосіб, клеються, лакуються. Куполи на верстаті теж виготовляв сам (лежить у мене душа до дерева), позолочую їх, розфарбовую дах у зелений колір. Взагалі мені подобається працювати з сірниками з зеленою сіркою, як і ваша газета, але на той час у магазині були лише з червоною… У моєму соборі є й дзвони, які дзвонять, колони й ікони, на куполах хрести, всередину провів світло. Вирішив його з картиною подарувати краєзнавчому музею. Але чи приймуть?» ‒ «То зараз дізнаємося». Телефоную Петру Івановичу Озерову. Той радий несподіваній пропозиції й новому експонату попри дефіцит місця у музеї міськради. Перепитує, чи не шкода майстрові такої краси і тримісячних своїх трудів.
‒ Чого жаліти? Хай люди приходять, дивляться. У мене ж ще є. А зима прийде, то зроблю собі ще, я спеціально виписав додому для зразків каталог найвидатніших храмів України. Та й роздарував я вже штук 50 церковок знайомим. Хай буде і в них.
Коли Володимир Павлович каже, що лежить у нього душа до дерева, то це не просто слова та сірникові макети. А і вулики, і ліжко в хаті, і дзеркало, і годинник, і тумбочки, і навіть сувенірний крокодил ‒ то все справа його рук. Все зроблено добротно, гарно, з любов’ю, з душею. Та повертаємось знову до сірникової теми. Запитую в майстра, чому віддає перевагу будівництву церков, а не, приміром, адмінбудівлі райради і держадміністрації. Відповідає, що то занадто примітивна й малоестетична вийде робота. Чомусь подумалося: не тільки в архітектурному сенсі мовлено. Тому пропоную “замахнутися” на дореволюційну лікарню Ганни Дмитрян, яка буквально гине на очах при повній бездіяльності тих же чиновників з райради та держадміністрації. Володимир Павлович обіцяє подумати над моєю пропозицією, хоча попереджає, що справа то складна для “сірникової архітектури”, бо “старі цеглярі вже дуже постаралися продемонструвати свої таланти”. (На фото: репродукція картини “Новомиргородська лікарня” В. Литвинова, художника-земляка, 2007 р.).
…Коли ж ми з депутатом райради В.Луцем привезли макет собору до музею, то подивитися на нього зійшлося чимало відвідувачів міськради, її працівників, все допитувалися: хто ж це таку красу створив? Звісно, новому експонату радів і хранитель музею Петро Озеров, бідкався лише, що аби привезли бодай на годинку раніше, то його побачили б й екскурсанти-школярі зі златопільської школи. Дуже просив подякувати Володимиру Баранову за такого чудового подарунка. А ще повідав Петро Іванович, що не тільки новомиргородці щедро поповнюють кімнату новими експонатами (скоро місця з переліком прізвищ дарувальників на дверях не вистачить!), приміром, нещодавно приїздили гості з міста Львова у пошуках свого “Дерева роду”. Розповіли, що на початку 20 століття в маєтку згадуваної знаменитої меценатки Ганни Михайлівни Дмитрян працювала прабабця Тетяни Іванівни Булас ‒ Катерина (по чоловікові Кащенко)… Добрі і небайдужі люди для поповнення нумізматичної колекції музейної кімнати прислали невеличку добірку монет Європи. Словом, музей поповнюється мало не щотижня справді раритетними речами (чого тільки варта вся переплетена районна преса, починаючи з 20-х років ХХ століття, картини, книги, одяг, рушники, предмети домашнього реманенту, документи тощо), а ось місця для того поповнення бракує! Скільки вже обіцянок було що від обласної, що від місцевої влади, а віз, як мовиться, і нині там, бо наше чиновництво здатне лише на слова та обіцянки, не то що в тій же Польщі, звідкіля буквально днями приїхала співзасновниця «Новомиргородщини» Таміла Миколаївна Вороніна, з якою ми зустрілися в музеї. Вона була в захопленні від собору Володимира Баранова.
«Не тільки у Варшаві, а й у малих містах поляки надто цікавляться історією, оберігають її, – розповіла журналістка. ‒ Вони ніколи б не допустили такого варварського ставлення до історичної спадщини, як у нашому Новомиргороді. А роботі Володимира Павловича ціни немає, золоті руки в чоловіка!..» Як тут не погодитися з колегою! В надії, що і в нас колись буде так. Як у людей. Як у Європі. Де історія цінується. А труд достойно оцінюється. А поки цей час не настав, то раджу землякам обов’язково при нагоді відвідати музей Петра Озерова. Там ви окрім сірникового собору Володимира Баранова побачите багато цікавого і дізнаєтеся для себе ще більше нового, досі вам невідомого.
Володимир ПІСКОВИЙ, журналіст.
м. Новомиргород.
Фото автора.
