КОЗАК­ ХАРАКТЕРНИК ХАРЬКО: ХТО ВІН І ЧОМУ ПОХОВАНИЙ НА НАШИХ ТЕРЕНАХ?

0
832
views

Ой встань, Харьку, ой встань, батьку, просять тебе люде.

Тарас Шевченко,  підпис під офортом «Приятелі».

Наприкінці горбачовської перебудови по українському радіо читали уривки з роману Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Слухав передачі – і переносився в далекі часи боротьби українського народу за свою свободу. Особливо цікаво було, що у програмах час від часу згадувалися наші населені пункти Цвітна, Олександрівка, Бовтишка, Розумівка, Соснівка…

Та одного разу особливо вразив фрагмент про козака-характерника Харька, могилу якого бачили холодноярці десь на території нинішнього Олександрівського району. Пізніше прочитав роман «Холодний Яр», але фрагмент про Харька не давав спокою: хто він і чому його прах покоїться у високій могилі у нашому краї?

Процитую Юрія Горліса-Горського: «Ідемо якийсь час попід лісом. Дійшовши до рова, де границя лісу круто завертала вправо, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтиші другу групу «лісовиків» і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо дальше полевою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, яка залишалася праворуч від нас.

– Читав або чув може пісні та перекази про запорожця-«характерника» Харька? Так ото його могила. Добру насипали… Як гетьманові якому…

По дорозі оповів кілька переказів про фантастичні чини козака-«характерника», який і «кулі від себе відвертав», і «шаблі заговорював», і з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх…

Вже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Івангородом та Бовтишкою і полем взяли напрямок на Бондурівський ліс.»

Цитата належить до опису подій 1920 року. Йшли холодноярці з села Соснівка, далі через залізницю в напрямку Івангорода і Бовтишки. У тому проміжку дороги справді є чимало високих могил. Особливо багато їх біля Стримівки. А століття тому таких нерозораних могил було ще більше. В якій з них лежить Харько, тепер ніхто не скаже. Так само, як не пам’ятають нащадки в цих краях й те, хто такий був той Харько, якого сам Тарас Шевченко називав батьком.

Якщо звернутись до Інтернету, то там відразу знаходиш низку статей про козака Харька (Харитона), який вважається легендарним засновником міста Харкова. У місті навіть пам’ятник йому у 2004 році поставили (автор скульптури Зураб Церетелі). Велична скульптура козака на коні зі списом у руках. У легендах про харківського Харька нічого немає про його перебування в Центральній Україні. За відомостями української Вікіпедії, «Харько, Харко (демінутив імені Харитон або Захарій чи Харьков (як прізвище або прізвисько) (? – 1737?) – міфічна особа, що, за легендою, заснувала Харків (тобто епонім цього міста). За одним переказом – простий козак, за другим – сотник, що грабував поміщицькі маєтки, за третім – пасічник, за четвертим – заможний хуторянин». Тобто Харьків могло бути декілька і могли вони жити, за відомостями у Вікіпедії, у XVI, початку XVII або навіть XVIII століттях.

Харківський Харько, за легендою, потонув поблизу Змієва в річці Сіверський Донець. Не могли ж його вести так далеко від місця загибелі, щоб поховати у нашому краї? Очевидно, їхній і наший Харьки – різні люди.

Найбільше привабила версія про сотника Харька. Тим паче, що видатний український історик, етнограф, письменник Микола Костомаров саме про нього згадує у своїй «Автобіографії» 1881 року: «Проехали через местечко Жаботин, где до сих пор показывают хату сотника Харька, убитого поляками перед началом восстания малоруссов, известного в истории под названием Колиивщины [до 1768], или Уманской резни».  У цьому містечку Микола Костомаров побував у травні 1872 року, коли оглядав  місцевості у Київській губернії, пов’язані з історією українського козацтва.

Тепер Жаботин – село в сусідньому з Олександрівським районом Кам’янському районі Черкаської області, а колись було містечком. Між Жаботином і тією місцевістю, яку описує Юрій Горліс-Горський, якихось з 40 кілометрів. Тож, скоріше за все, вдалось натрапити на слід нашого Харька.

А чи не пише про Харька знаменитий краєзнавець ХІХ століття Лаврентій Похилевич у «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» (1862 р.)? Пише! Ось цитата із його праці: «Еще в 1765 году Жаботинский сотник Харько, собрав 700 казаков, решился было начать восстание. Князь Чарторыйский, воевода русский и рейментарь, да субалтерн «украинской партии» Игнатий Воронич, предупредили восстание, схватив обманом Харька, и в последних числах мая, в селе Шамраевке, огрубили ему, на конюшне, голову».

Раз є у Лаврентія Похилевича про Харька, то може бути якась інформація і в інших істориків та літераторів ХІХ століття. Тільки потрібно уважно перечитати їхні праці.

Першою потрапила під руки книжка Андріана Кащенка «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», і там знайшов цікаву інформацію про Харька. Описуючи рух українського люду до волі у ХVІІІ столітті, письменник згадує про боротьбу проти унії ігумена Мотронинського монастиря Мельхиседека Значко-Яворського.

«Коли Мельхиседек зібрався їхати шукати заступництва в цій справі до митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити, тільки про це довідався колишній запорожець, а тоді сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських Харко і, відборонивши з козаками ігумена, провів його за Дніпро. Розлютований з цього польський регментар Воронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його зі світу без ніякого суду», – пише Андріан Кащенко.

Досить багато відомостей про сотника Харька зібрав український письменник, історик і фольклорист Пантелеймон Куліш. Вони вміщені у його працях «Украинские народные предания» (1847 р.) та «Записках о Южной Руси» (1856 р.). Пантелеймон Куліш зазначає, що сотник Харько – загадкове явище в історії польської України. Він пише, що Микола Маркевич у своїй «Истории Малороссии» згадує про його повстання в 1765 році, а про смерть – в 1766 році, посилаючись на невидану статтю Миколи Максимовича про Коліївщину.

У містечку Сміла Пантелеймон Куліш в 1843 році (під час цієї подорожі він навідувався й в Олександрівку до польського письменника української школи Міхала Грабовського) зустрів дідуся  Кіндрата Тарануху, який особисто знав сотника Харька.

  З цієї розповіді постає живий і колоритний образ Харька: «Бравий був козак! Було іде – жупан голубий на версі, красний на споді, чоботи сап’янці, шапка чорна, похилиста: сам чоловік плечистий, русявий, повновидий. Було раз проїде сивим конем, у другий вороним, у третій буланим, у четвертий білим… той же еднорал! А козак! А було жо войни такий жвавий, що вже з ним козаки нічого не боятця. Назад «Отче наш» переговорив – ступай сміло: куля не візьме».

Кіндрат Тарануха розповідав, що прийшов Харько в Жаботин із Січі разом з товаришем козаком Лелекою. Вони оженились у Жаботині. Лелека став господарювати: млини держав, худобу продавав. Харько «зробивсь сотником у Жаботині, і у його було сорок чоловік козаків. То було до панів посилає: «Я вас, – каже, – заслоняю й стережу, а ви мені давайте кошту й провізії». То пани було й присилають йому в Жаботин».

Покотилась Україною слава про Харька, що проти нього ніхто не встоїть. Кіндрат Тарануха далі розповідав: «То ляхи й думають собі: «От же ми його, вражого сина, годуємо, та вигодуємо такого гайдамаку, як Хмельницький. То була Хмельниччина, а ще буде Харківщина!»

Да й прислали до його в Жаботин: «Просить пан до Паволочі в гості».

Харько вирішив їхати, хоч товариш Лелека і відмовляв його це робити. Як виїздив Харько із Жаботина, то його кінь на воротах спіткнувся, що всім видалось поганою прикметою.

Та приїхав сотник Харько у Паволоч, а там його напоїли. «А то як напивсь, то його п’яного взяли к чорту та й стратили».

У Звенигородці Пантелеймон Куліш записав ще один переказ про загибель сотника. Лірник Уманець оповів про Харька таке: «У Паволочі була у його хрищена мати, з великого поколинія; то він-то надіявся, що його там не займуть, да, напившись добре, як ліг спати, тогді та  пані: «Тепер, – каже, – ляшки, маєте час, оступайте Харка!» То ляхи за його. Отже ще б вони його не стратили, коли б його коня не приковали: конь би його визволив; не дав би йому пропасти; він би й губи, й зуби усім порозбивав, бо і будинок розвалив, бо то кінь був лицарський; а то взяли бісови ляхи да й приковали за чотири ноги у стані. То кінь, як почув Харкову кров, то давай іржати, да вже нічого не врадив. А ляхи як стали Харка рубать, то рубали аж три дні, да ніяк не порубають: і шабля позубилась гірше, як залізо; да вже дорозумовались, що рубать його його ж шаблею; а в його шабля була лицарська, то та шабля його й побідила».

Відомості про сотника Харька, зібрані Пантелеймоном Кулішем, використав у своїй історичній монографії «Гайдамаччина» історик і письменник Данило Мордовцев (1870 р.).

Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, але розповідають вони про смерть Харька по-різному.

Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,

Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.

Ой, як став же сотник Харко
               меду-вина напиватися.

А потім став сотник, а сотничок
           Харко да і став забуваться,

На панські перини став він
             похиляться.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой
        тепер ви, пани, ой, тепер ви

             позволяйте:

Ой, лежить же п’яний Харко,

       да тепер його збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину,

      тепер його оступайте,

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,

А скололи Харка, скололи

     сотника в голубім жупані, – співається в одній з пісень.

В іншій пісні розповідається так:

Ой, як стали Харка, як стали
           сотника

Із світу згубляти,

Ой, і став же його коник, коник
           вороненький

Жалібненько ржати;

Ой, заржав же вороний коник

В стайні на помості;

Та вже вбито Харка сотника

В Морозівці на мості.

Перші три пісні про Харька були опубліковані у збірці «Народные южнорусские песни» Амброзія Метлицького в 1854 році. Згодом, у 1869 році, український композитор Микола Лисенко видав у Лейпцигу «Збірник українських пісень», де теж вмістив варіант пісні про сотника Харька. В 1916 році український музикознавець-фольклорист, чоловік письменниці Лесі Українки, майбутній державний діяч часів Української Народної Республіки і в’язень сталінського концтабору КарЛАГ Климент Квітка, який збирав фольклор у Чигиринському повіті Київської губернії, з вуст селянина з містечка Медведівка Хведора Мироненка записав ще один варіант пісні про Харька. Цей варіант історичної пісні опублікували аж в 2004 році.

Є згадка про загибель сотника Харька і в «Історії міст і сіл Української РСР. Черкаська область» (1972 р.): «1765 року, щоб попередити виступ жаботинців на чолі з сотником Харком, генеральний регіментар польських військ на Україні викликав його в село Шамраївку, ніби для вияснення службових питань, і наказав таємно без суду й слідства стратити, а тіло закопати на стайні. Цей акт дикої сваволі польської шляхти ще більше посилив ненависть широких народних мас до гнобителів.» Автори цієї цитати скористались працею Л. Похилевича, хоч і не посилаються на неї.

Та повернемось до питання про місце поховання сотника Харька. Його й справді могли поховати на наших теренах, щоб поляки ще більше не познущались над тілом козацького лицаря. У 1760-х роках Сміла, Жаботин, Кам’янка, Олександрівка, Бовтишка, Івангород, Розумівка та інші населені пункти входили до Смілянщини – володінь польських князів Любомирських. Тож і поховали козака-характерника на межі володінь Речі Посполитої і Російської імперії, насипавши величезну могилу або поклавши його в один із давніх курганів. У селі Жаботині одну з вулиць нащадки назвали іменем славного сотника.

Василь БІЛОШАПКА, директор Олександрівського районного краєзнавчого музею

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here