«ОЙ, У ГАЮ ПРИ ДУНАЮ…»

0
2429
views

Стародавні греки називали цю річку Істром, Істрисом, римляни – Данавіусом, Данаприсом, Данубісісом, румуни – Динарса, українці – Тихим Дунаєм, Голубим Дунаєм, росіяни – Дунай Івановичем, болгари та серби – Дунав…  Геродот у V ст. до н.е. називав  Дунай найвеличнішою з відомих річок.

Дунай має довжину майже три тисячі кілометрів.  Уже на початку нової ери він був водним шляхом міжнародного значення. «Повість временних літ» сповіщає про зв’язок Київської Русі з Подунав’ям. Князь Святослав Ігорович захопив землі у Дунайської Болгарії і, зрозумівши стратегічні й економічні вигоди пониззя Дунаю, хотів зробити його центром своєї держави. Не встиг…

На жаль, сьогодні в українські міста, що стоять на березі Дунаю, – Вилкове, Кілію, Ізмаїл та Рені добратися водним шляхом неможливо, як то було, здається, зовсім недавно.  З річкових портів зникли «ракети» і «комети» – найзручніші види водного транспорту для місцевих жителів і туристів, які бажали помилуватися красотами дунайських краєвидів. Єдиний вихід – побачити ті міста, мандруючи автотранспортом, що ми й зробили.

До речі, усі ті міста Придунав’я, які ми побачили, при Союзі були закритими, що створювало для їхніх жителів неабиякі незручності. Для того, аби запросити до себе родичів та друзів, потрібно було просити дозвіл у прикордонників, на що йшло чимало часу. Сьогодні можна запросто в’їхати у будь-яке з них, щоб помилуватися красою тамтешньої природи та перегорнути ще непрочитані нами сторінки історії того краю.  

Дві Кілії у однієї річки

На питання, яке місто в Україні найдревніше, більшість, не роздумуючи, скажуть, що це Київ. Інші засумніваються і промовчать. І тільки невеликий відсоток наших співвітчизників  дадуть правильну відповідь – це Кілія, що стоїть на березі Дунаю. Райцентр Одеської області, що за величиною, приміром, як наш Новомиргород. Але це місто має дуже багату історію за дві тисячі років.   

Є підстава вважати, що місто засновано ще при Олександрі Македонському. У часи Стародавньої Русі місто було відоме як друга столиця князя Святослава. Незадовго до смерті князь побажав перенести столицю з Києва у Кілію. Та незабаром Святослав загинув від рук половців.

Є дві Кілії – наша і румунська. Ці два міста навпроти один одного розділяє Дунай. Тільки от наш кілійський берег – це болото з очеретом, куди й ступити страшно, до того ж пильне око прикордонної служби не дасть вам цього зробити. Дунай – це кордон. Натомість наші сусіди можуть з повним правом похизуватися і одягненим у граніт берегом, і чудовою архітектурою будинків, які з нашого боку можна побачити неозброєним оком  і позаздрити.   

Місто за час свого існування неодноразово переходило від одного завойовника до другого. В ньому довгий час хазяйнували турки. За їхнього панування в Кілії існував невільницький ринок, де продали у рабство самого Богдана Хмельницького. Прославилося місто і в часи фашистської навали. Поки на всіх фронтах радянські війська відступали, тут… наступали. 51-ша  Перекопська дивізія не тільки відбила напад румуно-німецьких військ, а й перейшла в наступ. Був захоплений плацдарм на березі румунського Дунаю і на дзвіниці румунського міста Кілія-Векеі встановили перший переможний стяг.

Найдивовижніша споруда в Кілії – церква Святого Миколая. Це єдина в Україні підвальна церква. Ззовні будівля невисока і непоказна. Та варто увійти і спуститися по дванадцяти сходинках униз ‒ і ми побачимо справжнє диво.  Приміщення просторе і величне. Заглибили храм в землю, щоб обманути турків. Справа в тому, що храм побудований у 1485 році, коли Кілія входила до Османської імперії. Турки заборонили будувати  православні храми вище турецького вершника на коні зі списом, а це два з половиною метри над землею. Та архітектори придумали, як зробити храм повноцінним: вони заглибили приміщення в землю рівно настільки, аби він не перевищував мечеть.

Взагалі саме місто – це одноповерхові будинки з доволі скромною архітектурою. Колись там була фортеця, від якою залишився тільки рів, схований у красивому старому парку. Це, треба сказати, єдине місце, де можна сховатися у спеку і відпочити. Але місто славиться винами місцевих виноробів, які за смаком і якістю не поступаються відомим маркам.

Гордістю кілійців ще недавно був суднобудівельний, він же судноремонтний, завод. Колись там працювали понад півтори тисячі робітників, тепер, на жаль, не набереться і двох сотень. Замовлень на будівництво нових кораблів немає, займаються в основному ремонтом. Постійно змінюється керівництво, яке, за словами працівників, не дуже переймаються проблемами підприємства.  На територію заводу просто так не пройти – режимний об’єкт, але нам таки вдалося зазирнути і побачити великий корпус корабля, який почали будувати ще при Ющенку. Але чомусь роботи припинилися, і тепер стоїть цей недобудований велетень, іржавіє під дощами і снігами, і що з ним робитимуть далі, ніхто не скаже…

Українська Венеція

Так, одного разу побувавши у Вилковому, його назвав Булат Окуджава. Місто дійсно унікальне, створене завдяки титанічній праці переселенців-старовірів з Росії. Історія Вилкового починається із середини ХVІІІ століття, коли на карті Російської імперії появилося «Селище липованське». Це перша назва теперішнього Вилкового.

Першим туристів зустрічає пам’ятний монумент старообрядцю – засновнику села Липованське. Пам’ятник встановлений на причалі. Бородатий чоловік з хрестом у руці. Поряд з ним – козацька чайка, адже саме запорозькі козаки приїхали у цей край слідом за липованами і розділили їхню нелегку долю. Поряд на площі встановлено пам’ятник Миколі Чудотворцю, захиснику рибалок та моряків. 

Чому тих людей називали липованями, існує багато версій. Швидше за те, що вони ліпили свої домівки з річкового мулу, попередньо з цього ж матеріалу накидали острівець, каркас будинку робили зі стовбурів верби, переплітали його очеретом і обмазували мулом. Тим же очеретом накривали дах.  Пересувалися на човнах по розчищених каналах-єриках. З того ж мулу ліпили грядки городів та садів. Правда, коли Дунай бував особливо повноводним, земляні дамби не витримували,  вода розливалася по садах та городах і зносила будинки.  

І сьогодні нащадки перших поселенців таким же чином вимощують городи, стоячи у воді, дістають мул, який є найкращим добривом. Адже городина та фрукти ‒ основний їхній дохід. А ще риба, незмінна годувальниця вилковчан. Тож човен можна побачити біля кожного їхнього двору. Канали або єрики перерізають усю частину старого міста, а кожен квартал – це острівець, з якого можна перебратися на «велику» землю або мостиками, або човниками. Вздовж будинків можна пройти тільки по дошках, які кріпляться на дерев’яних кілках.  Треба сказати, таке пересування для людей незвичних додає адреналіну до крові, бо варто зробити один неправильний крок – і можна опинитися у єрику. А ще коли це відбувається у рамках екскурсії, і потрібно йти «у темпі», то в голові тільки одна думка: аби не впасти! Але тільки так можна усвідомити усю складність життя у Вилковому.

У місті живуть багато національностей, переважно це нащадки переселенців, які вслід за липованами освоювали нову землю: українці, росіяни, вірмени, євреї, молдавани, румуни, болгари…. Але, треба сказати, старовіри й досі дотримуються своїх вікових традицій. Коли місто було закритим, це їх дуже задовольняло. Шлюби укладалися тільки зі «своїми». Та щойно Вилкове відкрили, в ньому з’явилися нові люди, тож правила старовірів щодо таких шлюбів тепер стали швидше винятком. Але вони все одно ревно ставляться, скажімо, до своїх храмів, і будь-хто до них не увійде.

Старообрядницька церква – одна з наймолодших храмів міста. Вона була возведена на початку  ХХ століття на живописному острівці під назвою Калімбейка. В середині церква облаштована за всіма старовинними традиціями, розділена на жіночу та чоловічу частини. На лавках мають право сидіти тільки хворі та літні  прихожани. Був ще один храм, древніший за існуючий, але при Союзі вирішили, що два храми для старовірів – то багато, і знесли.

Щороку влітку сюди приїжджає чимало туристів з усіх світів. Подивитися це унікальне місто, а ще – бути учасником незабутньої екскурсії на «нульовий кілометр» одного з гирл  Дунаю. Екскурсія починається відразу після оглядин самого Вилкового з тамтешнього річкового вокзалу.

«Нульовий кілометр» – це місце, де Дунай впадає у Чорне море. Чомусь так вирішив «батько історії» Геродот, коли свого часу мандрував цими місцями, що відлік довжини річки Дунаю ведеться  не з витоку, а з гирла. Ніхто не заперечив.  Хоча річка бере свій початок у горах Шварцвальда на висоті 678 метрів над рівнем моря, де зливаються два гірських джерела. Там починається Дунай, довжина якого сягає майже три тисячі метрів.

Шлях до «0 км» йде вздовж островів дельти. Тут легенди переплітаються з реальними історичними фактами. Хвилі Дунаю бачили човни з воїнами Святослава і купецькі судна. На острові Анкудінов можна побачити улюблене місце відпочинку румунського імператора Міхая I. Досі існує легенда про затонулий корабель біля  острова Піщаний з купецькою дочкою на борту. Слухаєш ті легенди, і раптом здається, що ось-ось з-за очерета винирнуть  козацькі чайки запорожців. Наш маленький туристичний кораблик повільно йшов між берегів двох країн – нашої неньки-України і Румунії. Це територія охоронної зони Дунайського біосферного заповідника. Вже понад десять років тут заборонене полювання, тож птахи не звертають жодної уваги на туристів. Вони їх не бояться. Лебеді з дитинчатами, качки з каченятами і усі інші представники пернатих вільно розгулюють дунайськими водами. Як стверджують орнітологи, такого різновиду птахів навряд чи де ще можна побачити. Ось кружляє над островом хижак – орлан-білохвіст, ось причаїлася в очереті сіра чапля. А чим ближче до мети, над головою з’являються білосніжні пелікани. Саме в тому місці, де Дунай зустрічається з Чорним морем,  є їхній заповідний острів. На жаль, у нас не було можливості підійти ближче до нього, наш кораблик там би не пришвартувався. А може, це й добре. Навкруги – заповідні зарослі дельти і місця, де не ступала нога людини.  В Дунаї водяться десятки різновидів риб, в тому числі й осетрові, але ловити їх суворо заборонено, бо наразі вони – червонокнижні.  Найулюбленіша риба тамтешніх мешканців – дунайський оселедець, який транзитом проходить цими місцями, але спритні рибалки встигають його наловити.

На довгоочікуваному  «0 км» туристи дають волю своїй енергії, наввипередки стрибають на символічний знак відліку, аби сфотографуватися на пам’ять про це дивовижне місце. Кажуть, що будь-яке бажання, загадане тут, має обов’язково збутися. 

На зворотному шляху наш човен пристав до острова з красномовною назвою Квакенбург.  Тут на нас чекали юшка, інші рибні страви, а до них – місцеве вино з винограду «Новак».    

Світлана КОСТЕНКО

(Далі буде)

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here