ПИЛИП ІЛЛЄНКО: «СОЦІАЛЬНИЙ ПОЗИТИВ – ЦЕ ТЕ, ЧОГО НАМ ТАК БРАКУЄ»

0
211
views
Пилип Іллєнко|Кропивницький|Фото Ігоря Демчука

Минулого тижня в обласній науковій бібліотеці ім. Чижевського відбулася зустріч з головою Державного агентства з питань кіно Пилипом Іллєнком і благодійний показ військового детективу «Позивний “Бандерас”» (режисер Заза Буадзе). Захід пройшов за підтримки кандидата в народні депутати України від ВО «Свобода» Сергія Капітонова, департаменту культури, туризму та культурної спадщини Кіровоградської ОДА та управління культури і туризму міської ради міста Кропивницького.

Перед показом фільму Пилип Іллєнко люб’язно погодився дати інтерв’ю нашому виданню.

– Колись ви зіграли князя Святослава за малих літ, потім молодого Мазепу, то тепер, можливо, зіграєте зрілого Винниченка?

– Винниченко, на жаль, не цікавить мене як особа для втілення в кіно. До речі, Винниченка зіграв міністр пан Євген Нищук у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри». То що ж я буду у нього хліб відбирати?

– А хто ж з героїв національних змагань вас приваблює?

– Я про це не думав поки що. Але зараз скажу крамольну річ: я хотів би зіграти якогось негативного персонажа, це мені цікавіше. Я взагалі не є професійним актором. Але іноді продовжую зніматись у невеличких епізодах і своїх друзів, і родичів виключно заради любові до мистецтва. І останнім часом мені сумно, що я майже ніколи не грав негативних персонажів.

– Чим же пояснюється така тяга?

– Негативний персонаж для актора – це дуже цікавий матеріал. Хорошого, гадаю, може зіграти кожен. Я утрирую, звичайно, хороших грати теж складно. Але переконати глядача і створити якийсь образ зла, яке ти уособлюєш, і таким чином сформувати ставлення глядача до цього зла – це, як на мене, дуже цікавий виклик.

– Кого саме із «злих геніїв» ви хотіли б зіграти?

– О, тут перелік дуже великий. Певно, якихось ворогів України. Хотілося б показати, наскільки вони були негідниками.

– Що необхідно, аби українське кіно конкурувало, наприклад, з американським, іспанським чи французьким?

– Українське кіно вже досягло певного рівня, коли воно на власному ринку конкурує із зарубіжним. Є українські фільми, які вийшли у прокат і за нормальних умов у кінотеатрах збирали не меншу касу, ніж американські. І це вже не поодинокі випадки. Наприклад, «Скажене весілля» чи «Сторожова застава». Там, де їх розписали порівну з американськими на хороші сеанси, наші зібрали більше.

Ні, звичайно, ніхто не стверджує, що українська кіноіндустрія досягла американського рівня. Це було б зухвало. Але динаміка у нас дуже хороша. Ми цікаві власному глядачу, тому що ми створюємо ментально близький контент. Я аналізував ринки інших європейських країн, і на кожному з них звичайно домінує американське кіно, а національне займає в середньому 20-30 відсотків. Лише у Туреччині національне кіно домінує над американським. Воно має 74 відсотки власного ринку. Це унікальне явище. Але це не зовсім Європа, у турецького глядача інша психіка та ментальність. Британія теж є винятком. Але вона настільки інтегрована з Голлівудом, що ми вже не відрізняємо: «Джеймс Бонд» – це чиє кіно, американське чи британське?

Отже, ми зараз рухаємося до цього середньоєвропейського показника. Ми не можемо конкурувати з американським кіно за рівнем видовищності, за постановочними спецефектами, але можемо апелювати до того, що ми знімаємо кіно про українців. Вони себе впізнають, впізнають своїх героїв, місця зйомок, зрештою, кожен може потрапити у масовку під час зйомок. Не всі ж хочуть дивитися тільки американські історії, де зовсім інші архетипи, ситуації, історія, врешті-решт.

– У вас є якісь конкретні приклади?

– У нашої родини є дача у селі Прохорівці Канівського району Черкаської області. Коли батько був живий, проводив там дуже багато часу. Його там всі знали. І був там такий тракторист, вже немолодий дядько Борис Гура. Якось він прийшов привітати батька у день народження. Йому налили чарку, він трошки випив і сказав: «Юра, що ж це відбувається? Скажи мені, скільки я буду дивитися на оці американські дупи? Я хочу дивитися на українські!». Ось таким чином, простою народною мовою, він показав реальне ставлення наших глядачів. Хоча американське кіно цікаве. Я сам іноді дивлюся його із задоволенням, захоплююся багатьма фільмами, і треба вивчати, як вони це роблять. Але ментально близький контент все одно виграє.

– Чим же відрізняється нове українське кіно? Чим притягує глядача?

– Наприклад, український фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» перший за новітній період розвитку зробив серйозний прорив у нашому прокаті. Чому? Бо він показав насправді героя-українця, який не страждає і не плаче від того, що його мучать чергові окупанти, або який красиво помирає, зі сльозами на очах співаючи гімн. Він показав українця, який перемагає. У складних ситуаціях перемагає він, а не його вороги. Це історія про успіх українця. Виявилося, що люди дуже хочуть бачити такі історії. Тому і «Кіборги», і «Сторожова застава», і «Позивний “Бандерас”» здобули визнання глядачів. Соціальний позитив – це те, чого нам так бракує! Ми дивимося новини – там суцільний негатив. Ми перебуваємо у постійному жорсткому стресі як суспільство. Це призводить до жахливих змін у нашій ментальності. А ці фільми дають позитив, показують, що немає безвихідних ситуацій. Треба не чекати, що тобою обраний депутат вирішить за тебе усі питання. Ти можеш і повинен вирішити їх сам. Давай, пробуй. Якщо навіть один-два рази у тебе не вийде, це ж не кінець світу. Продовжуй далі – і до тебе прийде успіх.

– Що ви можете сказати з приводу присутності російського кіно на нашому кіноринку?

– Раніше нішу ментально близького контенту займало російське кіно і мало оці 20-25 відсотків на нашому ринку. Після 2014 року, частково після заборон, хоча й не таких суворих, як на телебаченні, російське кіно втратило повністю ці позиції. На ринку нині воно в межах одного відсотка. Тобто практично відсутнє. І це через те, що український кіноглядач перестав його сприймати як культурно і ментально близький продукт. А цю нішу почало активно займати українське кіно. Якщо у 2017 році наша частка на ринку кінопрокату була менше чотирьох відсотків, то вже торік вона склала більше восьми.

– Яким чином відбувається контроль за дозволом прокату зарубіжних фільмів?

– Через процедуру видачі прокатних посвідчень. Нам приносять фільм, документи, які підтверджують наявність ліцензії. Наші співробітники це все переглядають. Якщо є якісь сумніви, наприклад, щодо вікових обмежень, або фільм порушує обмежувальне законодавство по захисту національного інформаційного простору, ми віддаємо його до експертної комісії, що діє при Держкіно, і вона виносить своє рішення.

– Чим, на вашу думку, було викликано повернення «Сватів» на телеекран?

– Серіал повернувся через рішення окружного адміністративного суду міста Києва. Це рішення, яким скасовано весь ланцюжок рішень, які одне з одного випливали, зокрема СБУ та мінкультури про внесення актора Добронравова у перелік персон нон-ґрата. Оскільки він сьогодні не присутній у цьому списку, то виходить, серіал не є заборонений. З цього приводу я вже зробив звернення до президента. Я вважаю, що це рішення лежить за межею виключно юридичної площини. Воно лежить у моральній та політичній площині. Тому рішення щодо того, яка має бути доля серіалу «Свати» має ухвалити та людина, яка має найбільший вплив на цю ситуацію. Особливо, враховуючи, хто є виробником і який канал показує. Ця людина є президентом України. Саме тому я до нього звернувся з проханням не повторювати помилку його попередника, бо я впевнений, що для пана Зеленського серіал «Свати» – це така Ліпецька фабрика Порошенка.

Інтерв’ю вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here