ОЛЬГА ПОЛЕВІНА: «МИ НАМАГАЄМОСЯ «РОБИТИ ЛІТЕРАТУРУ», А НЕ РОЗМНОЖУВАТИ МАКУЛАТУРУ»

0
978
views

П’ять років тому Ольга Полевіна дала редакторові газети «Народне слово» розгорнуте, програмне інтерв’ю, в якому висловила багато думок про літературний процес в області. З тої пори вона встигла стати заступником голови обласної письменницької організації, а пізніше – очолити літературне об’єднання «Степ», яким з 1969 року до самої смерті в жовтні 2017 року керував незабутній Віктор Олексійович Погрібний. Тож нова розмова – вже з приводу ювілею «Степу» та нашої героїні.

Пані Ольго, розкажіть докладніше про цей період.

– Стаття називалася «Мріяти не забороняється». Так, був період, коли, замінюючи відсутнього Олександра Косенка, мені довелося бути заступником голови Спілки з правом підпису… Це право обмежувалося підписом рахунків на оплату комунальних послуг та вихідних документів, потреба в яких іноді виникала. Повноваження мої були вкрай незначні, але дещо мені вдалося зробити із задекларованого в тій статті. Від імені Спілки я звернулася до редакції «Народного слова», обґрунтувавши необхідність літературної сторінки НСПУ. Щаслива, що мені пішли назустріч і що відкрилася сторінка «Класне читання». За рік вийшли в цій рубриці сторінки з творами Віктора Погрібного, Анатолія Загравенка, Сергія Колесникова, Олександра Кердіваренка, Олександра Архангельського, Оксани Шпирко, Надії Гармазій, Олександра Косенка та моїми. Потім трапилася «зміна влади» в Спілці, мене відсторонили від справ – сторінка стала виходити вкрай нерегулярно і поступово зійшла нанівець… А шкода: ціла сторінка в газеті дає можливість опублікувати досить матеріалу, щоб у читача склалося уявлення про письменника. Там же приводилася коротка довідка про автора і додавалося його фото. Головною метою було дати матеріал для уроків «Література рідного краю» та познайомити громадськість з літературним потенціалом області.

Другий напрям, який я змогла освоїти, – цикл радіопередач з членами Спілки. Записи передач, поповнюючи фонотеку ексклюзивними матеріалами, передавалися до літературного музею імені Карпенка-Карого. Встигли записати передачі з нині покійними Віктором Погрібним, Анатолієм Загравенком, Сергієм Колесниковим. Також були передачі з Олександром Кердіваренком, Борисом Ревчуном, Антоніною Царук, Олександром Архангельським, Валентиною Кондратенко-Процун. За неповний рік ми з Наталією Сметанко записали понад 20 передач! Передачі виходили по двічі-тричі рази на місяць практично без перерви. У редакції газети лежав матеріал на дві-три сторінки вперед. З виданням книжок я не могла нічого вдіяти – у мене не було таких повноважень і можливостей, хоча й подавали від Спілки рукописи на комісію по книговиданню. Журнал «Вежа» готував Василь Бондар, а я не була членом редколегії, тож до журналу не маю стосунку.

Я виконала все, що обіцяла півтора року тому на звітно-виборних зборах. «Степ» продовжує працювати. Альманах виходить систематично, хоча нині це робити складніше, ніж у минулі роки: фінансування не збільшилося, а ціни на друкарські послуги зросли в рази. Доводиться шукати спонсорів і переводити видання на часткову самоокупність. Замість однієї «Стежини», яка зникла зі шпальт «Кіровоградської правди» багато років тому, у нас їх дві: у «1-й міській газеті» і в «Народному слові». Тут сторінка має назву «Різнобарв’я «Степу». Вона – рідна сестра «Класного читання». І головне – сторінки виходять чітко раз на місяць без перебоїв ось уже півтора року. Підтримуємо зв’язок з обласними студіями. Нещодавно були в Олександрії, члени студії «Джерело» приїжджали до нас. Зв’язалися з міським управлінням освіти, кілька навчальних закладів уже внесли у свої плани роботи зустрічі з авторами «Степу».

Висунуті на здобуття різних премій члени літоб’єднання їх отримали: Олена Баранова (Елеонора Бєльська) стала дипломантом Всеукраїнської літературної премії імені  Максиміліана Кирієнка-Волошина, Наталя Бідненко – лауреатом премії імені Арсенія Тарковського, я – лауреатом премії імені Юрія Яновського. Подана «Степом» на комісію з книговидання книжка Лариси Каленської вже вийшла з друку. Підготовлені до друку книжка прози Ніни Даниленко та книжка віршів Світлани Ніколаєвської.

Ви є членом журі конкурсів імені Євгена Маланюка, Юрія Яновського, Арсенія Тарковського. Що скажете про вплив цих конкурсів на літературний процес?

– Конкурси необхідні. Вони відкривають нові імена і піднімають на п’єдестал імена вже відомі. Але в Положенні про конкурс імені Євгена Маланюка я б зробила попереджувальний напис: «Данцер. Смертельно небезпечно»… Всеукраїнські конкурси не такі шкідливі: журі незнайоме, номінанти один одного не знають… Коли здасться необ’єктивним рішення журі, ніхто особливо не образиться: вдіяти нічого не можна, ніхто точно не знає, що за твори були подані… А тут – усі знають один одного, пильно стежать за перипетіями подій, бо твори у вільному доступі. Правда, громадськість їх починає читати, коли вже вибір зроблено і коли можна знищувати автора всіма доступними способами… До того ж ще й багато років один з одним знайомі, у стосунках накопичилося негативу… Щороку незадоволені номінанти та їхні друзі починають дебати, які майже вбивають переможця… В мене немає відчуття несправедливості присудження, що б не говорили. Рішення не завжди співпадало з моєю думкою, але я могла зрозуміти причини присудження тому чи іншому авторові. Не можу зрозуміти тільки тієї ненависті, яка спалахує щоразу, хто б не переміг…

Усім трьом конкурсам бракує одного: свідчення цієї грандіозної роботи в майбутньому. Премії отримані, переможці роз’їхалися по домівках, у фінансових документах з’явилася позначка про виплату значної суми… А якби за підсумками конкурсу випустити невеличкий альманах, де гідно були б представлені переможці і який стояв би на полицях усіх 600 бібліотек області… Уявляєте: серія «Лауреати премії ім. … » за 2018, 2019, 2020… В одному форматі, з однією обкладинкою… І коли нащадки запитають, що за конкурси проводилися в минулому, на що гроші з бюджету витрачалися, а ми їм – теку книжок…

На Ваш погляд, чи все належне робиться для збереження пам’яті про наших літераторів, які пішли з цього світу?

– Робиться… Але конкурс імені Віктора Погрібного не завадив би… Хоча б районний, Новомиргородський (на манер Компаніївського). І конкурс імені Анатолія Кримського – Олександрівський… Ось цим іменам може загрожувати забуття, це наші, споконвічно наші літератори високого рівня, і це було б дуже актуально – підтримати краще, що є в нашій області. Сподіваюся, що ентузіасти знайдуться, які візьмуть приклад з голови Компаніївської районного ради та кропивницького міського голови. Ми у своєму альманасі «Степ» присвятили рубрику «Пам’ять». У трьох номерах надрукували твори, біографічні довідки та статті про Віктора Погрібного, Леоніда Беспалого,  Валер’яна  Юр’єва, Миколи Петрова, Анатолія Кримського, Федора Непоменка, Світлани Барабаш.

Співпрацюємо зі Спілкою художників, друкуємо про них матеріли. У останньому номері – про Володимира Кір’янова…

Ви – автор, книжок, які є в багатьох бібліотеках області. Ви – керівник літоб’єднання «Степ». Як це поєднується?

Якщо раніше мене цікавили в основному власні публікації, то тепер я радію кожному новому голосу, кожному вдалому рядку колег по перу. Мені стало цікаво збирати газетні сторінки, дбаю, щоб вони були читабельні, на рівні за якістю, змістом. Щоб було багато авторів, і всі – талановиті… В останньому номері альманаху «Степ» 49 авторів! Калейдоскоп з хороших віршів і прози. Хотілося б, щоб у кожній бібліотеці області був номер, адже це творчий потенціал Кіровоградщини.

Викладач музики. Директор школи. Письменник. Це якось перегукується

Робота директора музичної школи і голови літоб’єднання – майже одне й те ж саме. За мною – люди. Маленькі музиканти, яких треба навчити грати, а їхні досягнення показувати на конкурсах різного рівня. І письменників, поки ще невідомих, потрібно представити світу. Надрукувати. Бо не надруковане, що не прочитане – не існує. Хто знає, скільки хороших віршів тільки тому зникло?..

–  Саме – надрукувати?

Сказане слово забувається. Надруковане – вічне. І низький уклін вашій газеті за співпрацю. Ми не можемо знати, що з написаного пройде перевірку часом, чиї імена надовго збережуться в людській пам’яті. Сучасники – погані критики, вони часто підміняють раціональне сприйняття творчості емоційним. Єдине, чим вони можуть допомогти, – зберегти написане, щоб у Його величності Часу була можливість розставити все по місцях… Чим, власне, і займається літературне об’єднання.

Хтось скаже, що в наш час можна друкуватися в Інтернеті. Це так, є солідні сайти. Але друкувати себе улюбленого у Фейсбуці – те ж саме, що й на паркані. Частіше виходить, що виставляють замість таланту безглуздя графоманства. На жаль, з подібними прикладами ми стикаємося і в друкованих засобах інформації. Ми в «Степу» намагаємося «робити літературу», а не розмножувати макулатуру.

Крім двох щомісячних газетних сторінок «Степ» випускає альманах. Що для Вас важливіше?

– Літературне об’єднання, яке не має можливості представити свою роботу в пресі, неминуче перетворитися в посиденьки, у клуб «за інтересами». Ці функції теж важливі, але без «виходу продукції» не можна оцінити доцільність роботи. Важливо все: газети мають значний тираж (от би книжки так видавати!), але вони недовговічні. Є надія, що читач, якому сподобаються вірші, збереже їх, але цього замало. Журнал має обмежений тираж. Але він осяде в бібліотеках, сховищах, фондах музеїв і виконає те, про що я вже говорила, – залишить свідчення існування автора. Відмінність літоб’єднання «Степ» від інших подібних утворень у тому, що наш альманах виходить систематично з року в рік і дає уявлення про літературний потенціал області. До речі, це дуже велика й відповідальна робота – щомісяця готувати матеріал у два видання. Та й з альманахом роботи багато: відбір текстів, редагування, коректура… Усю роботу члени редколегії виконують на громадських засадах. На жаль, фінансування обмежене, і ми додаємо всю суму членських внесків, спонсорську допомогу на оплату тиражу, який ми всіма силами намагаємося збільшити: в області 600 бібліотек, а тираж альманаху – усього 300 примірників. Переконана, що «Степ», даючи можливість раніше невідомим авторам показати свою роботу, робить велику справу. Надруковане може бути відкриттям для багатьох, комусь допоможе торувати стежку в інші видання, комусь дасть сили для написання нових талановитих творів. Молоді автори, які прийшли в «Степ», можуть отримати консультацію, потрапити на сторінки газет, а це багато важить.

– За яким критерієм ви відбираєте вірші до друку?

– Критерій один – художність. У прагненні допомогти авторам у публікації не можна забувати й про читача: надруковане має бути цікавим і цінним. Можливо, деякі автори ображаються, що не все те, що ними подається, йде до друку, але коли є думка і настрій, то технічні недоліки легко виправити. Думаю, ми зробили б погану послугу перш за все авторові, пропустивши в друк відверто слабкий або технічно недосконалий твір. Не слід консервувати недосконалість. Треба розвивати критичне ставлення до написаного.

– Ви – автор понад десятка книжок. Що вам ближче – вірші чи проза?

І у віршах, і в прозі говорю про одне й те ж саме. Але використовую різні засоби художньої виразності. У катрені можна лаконічно висловити основну думку цілого роману. У романі – розкласти в деталях те, про що в катрені тільки заявлено… Мені все одно, у якому жанрі писати. Іноді думка вбирається у вірші. Іноді приходить у вигляді прози. Це не від мене залежить…

Ви не пишете історичних романів. Ваші фантастичні повісті максимально наближені до реальності, яка так уживається з містикою, що починаєш у неї вірити. Ви просто пишете про складні речі, бо що може бути складнішим, ніж життя та смерть. Що спонукає вас до творчості?

– Мене цікавить людина зсередини. Мотивація, логіка її вчинків. В особі переплетено стільки високого і низького! Розплутати цей вузол, простежити джерело кожного почуття, зрозуміти вчинки. Те, що здається помилкою, часто виявляється єдино можливим рішенням… Те, що здається нещастям, у майбутньому обертається везінням… Для мене – найвища похвала, коли говорять: «Це написано про мене!». Бо я ніколи не використовую конкретну інформацію. Ні про кого спеціально не пишу. Не фотографую дійсність. Коли хтось знаходить аналогію зі своїм життям – вдалося через приватне вийти на узагальнення. Це велика вдача.

Щодо історичної тематики: я вже має певний досвід – мною написане історичне оповідання «Гальшка».

Роман «Така довга зимова ніч» написаний у двох частинах – від імені чоловіка та дружини. Дві різні повісті, хоча написано про одне й те ж саме.

– У цьому – різниця між чоловіком і жінкою. Одне і те ж саме вони бачать по-різному. Планувалася повість, де головний герой – чоловік – від першої особи розповідає про своє життя. Написавши, зрозуміла, що можна показати ті ж події очима дружини. Не могла цю можливість утратити!

– Роман «Санта Лючія» – про музикантів. Скільки відсотків у ньому від вас особисто?

– Музичне училище і музично-педагогічний факультет описані правдиво. Це – данина моїй любові до альма-матер. На цьому відсоток зв’язку з дійсністю закінчується. Моя героїня Лукія – це не я. Може, і я б так само вчиняла на її місці, але в її ситуації ніколи не була.

А «Королева полину»?

– Це мій перший великий твір. Роман отримав премію імені Максиміліана Кирієнка-Волошина в 2016 році. Усе, що я знала про людей у той момент, знайшло відображення. Там описаний увесь Кіровоград 90-х років.

Роман «Вінок сонетів» написаний Вами у співавторстві з Олександром Архангельським. Який сенс у співавторстві, коли ви можете писати і від чоловічої особи?

– «Така довга зимова ніч», яку ви можете прочитати в мережевому альманасі «Палісадник», – наслідок «Вінка сонетів»… У «Вінку сонетів» хотілося досягти стереоскопічності, щоб два герої, чоловік та жінка, говорили своїми голосами про одне й те ж саме… Сподіваюся, це вийшло. Писати удвох – захопливо. У процесі обговорення виникали несподівані повороти сюжету. Роман аж надто про наше місто! За формою роман імітує форму вінка сонетів, тільки в прозі. Назви 14 розділів утворюють магістральний сонет. На жаль, в україномовному варіанті не знайшлося місця для розділу, де вміщені вірші героїв – адже роман про творчих людей – написані російською. Повторення за формою роману «Доктор Живаго» Бориса Пастернака не відбулося…

Ви починали як поет, тепер упевнено крокуєте як прозаїк, автор романів, повістей, новел, оповідань. Чи пишете тепер вірші?

– Вірші писала і пишу завжди. Це більш концентроване вираження творчості, тому книжок віршів у мене набагато менше. Видано дві книжки віршів. Переклади Ліни Костенко удостоєні обласної премії імені Євгена Маланюка в 2007 році. У співавторстві з Олександром Архангельським – книжка вінків сонетів. Чекає видання книжка віршів «Медитації» і переклад російською драматичної поеми Ліни Костенко «Сніг у Флоренції». Чекає давно і, напевно, даремно. Прозі пощастило більше: вона друкується в україномовному варіанті. Та все ж таки сподіваюся, що часи зміняться і припиниться розбрат на мовній основі. Від цього всі тільки виграють, а надто – література, яка стала заручницею політичних баталій.

Розмову вела Оксана РИБЧЕНКОВА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here