АВАНТЮРА ПОЛКОВОГО КОМІСАРА ЙОСИПА КЕРНЕСА: ВИЖИТИ ЗА БУДЬ­-ЯКУ ЦІНУ

0
203
views

Насамперед інтригує знайоме, хоча й досить рідкісне прізвище, чи не так? Крім мера Харкова Геннадія Адольфовича Кернеса, більше й згадати, здається, нікого. Проте скажу відразу: жодних доказів, що ці два Кернеси (харківський та єлисаветградський) – родичі, відшукати поки що не вдалося.

Інформацію та відомості про Йосипа Кернеса містять книги та розвідки з промовистими назвами, які й використані при підготовці статті: «Предатели и палачи (1941-1945)», «Иуды в погонах. Они изменили присяге» (автор обох Олег Смислов), «Лабиринт Люцифера» (автор Валерій Рязанцев), «Невеликий комбинатор» (автор Ігор Петров), «Оппозиционер» из ГлавПура» (автор Андрій Почтарев) та ін. І, звісно ж, Йосип Кернес заслуговує передусім на те, щоб стати одним із персонажів книги «100 великих авантюристів» (видаються й такі біографічні енциклопедії). Історія життя цієї людини настільки неймовірна, що здається вигаданою, навіть фантастичною.

Якщо зовсім стисло, то виглядає вона так. Як свідчить запис у метричній книзі Головної синагоги м. Єлисаветграда за 1910 рік, знайдений у Державному архіві Кіровоградської області краєзнавцем Костянтином Шляховим, народився Йосип Кернес 22 листопада 1910 року в родині помічника присяжного повіреного (адвоката) Якова Ісааковича Кернеса та його дружини Марії Хаїмівни. Ще у шкільні роки Йосип виявляв неабиякі здібності до навчання. Судячи з усього, як свідчать усі, хто мав з ним справу, Кернес був інтелектуально обдарованою особистістю. У Червону армію вступив добровільно, коли йому виповнилося 20 років, членом партії став у 1932 році.

У 1939 році Кернес закінчив педагогічний факультет Військово-політичної академії (ВПА) у Москві, деякий час викладав у Саратовському танковому училищі. Володів німецькою мовою. Потім вступив до ад’юнктури (аналог аспірантури у цивільних вишах) кафедри історії СРСР ВПА. Навчання не завершив, оскільки почалася війна. З початку війни й до жовтня 1941 року Йосип Якович був співробітником ГлавПУРа (Главное Политическое управление Рабоче-крестьянской Красной армии) у Москві, виконуючи окремі завдання його начальника – Льва Мехліса.

У грудні 1941 року Кернеса призначають комісаром 914-го полку 244-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту. Звання полкового комісара, до речі, дорівнювалося до військового звання командного складу – полковника, йому також відповідало спеціальне звання майор державної безпеки.

Влітку 1942 року військова частина Червоної армії, в якій служив Кернес, була оточена в районі села під символічною назвою Червоноармійське на Харківщині, внаслідок чого Кернес потрапив у полон. Комісар та ще й єврей у німецькому полоні – це неминучий розстріл! Тому, позбувшись знаків розрізнення (чотирьох прямокутних «шпал» у петлицях), Кернес назвався молодшим лейтенантом Волковим. Втім, невдовзі Йосип Якович зізнався, ким він є насправді, адже звання молодшого лейтенанта було занадто малим, аби німці повірили у його надсекретну місію, яку він вигадав з метою будь-що врятувати собі життя.

А полягала вона в тому, що в СРСР буцімто існує глибоко законспірована антисталінська опозиція, посланцем якої і є Кернес, що охоплює армію, НКВС, радянські та партійні органи. Опозиція визнає, що війна програна, і, щоб врятувати країну від остаточної катастрофи, пропонує Німеччині укласти з СРСР сепаратний мир. Керівниками опозиції Кернес називав маршалів Радянського Союзу Семена Тимошенка та Бориса Шапошникова; начальника Генерального штабу, генерала армії Олександра Василевського, генерала Костянтина Рокосовського та ін.

На вимогу німців Кернес навіть підготував проект сепаратного миру між СРСР та Німеччиною, що складався з 10 пунктів:

  1. Россия сохраняет существующую форму государственного устройства – советскую власть.
  2. Рубежи СССР определяются границей 1939 г.
  3. Вопрос о государственной принадлежности прибалтийских республик, Западной Украины и Западной Белоруссии, Бессарабии решается путем всенародного плебисцита, проведенного в этих государствах и областях. Плебисцит проводит комиссия нейтральных государств – Японии, Турции и Швеции.
  4. Новое правительство СССР обязуется немедленно порвать дипломатические отношения с Англией и Америкой, а также с их союзниками.
  5. Новое правительство СССР заключает с Германией договор о дружбе, ненападении и экономической взаимопомощи сроком на 20 лет.
  6. Германия предоставляет CCCР заем, сумма которого определяется потребностями его народного хозяйства, со сроком выплаты 20 лет. Заем покрывается как золотом, так и продуктами промышленности, сельского хозяйства и полуфабрикатами (главным образом – нефтью).
  7. СССР проводит демобилизацию, оставив кадровую армию численностью 500 тыс. человек, не считая пограничных войск, с соответствующими воздушными и бронетанковыми силами.
  8. Сразу после подписания мирного договора производится обмен пленными.
  9. При подписании предварительного мирного соглашения военные действия прекращаются и стороны отводят свои войска на 25 км от существующей линии фронта.
  10. Вопросы о точности границ, количестве и составе войск, экономические вопросы решаются специальной двухсторонней комиссией.

Додатковий і найважливіший для себе пункт Йосип Якович сформулював так: «Германское командование обязуется в кратчайший срок осуществить переброску Кернеса на советскую территорию для передачи ответа правительства Германии руководству «организации».

Судячи з усього, Йосип Якович брехав настільки талановито, майстерно й переконливо, що німецькі спецслужби не відразу й збагнули, що він блефує. Кернесу було навіть дозволено написати декілька листів вищому керівництву нацистської Німеччини; міністру іноземних справ Ріббентропу та самому фюреру. В них він намагався переконати обох у серйозності намірів антисталінської опозиції, у тому, що сепаратний мир вигідний самій Німеччині, оскільки існує реальна загроза відкриття союзниками СРСР другого фронту.

Йосип Якович навіть поскаржився фюреру про наболілу особисту проблему: «Я должен сообщить вам, г-н рейхсканцлер, о новом неслыханном унижении, к которому я по приказанию, видимо, лагерного начальства, должен был подвергнуться. Речь идет о ничем не объяснимом требовании пройти медицинский осмотр на предмет выявления моего происхождения. Я прошу, г-н канцлер, до тех пор, пока не решится судьба моей миссии, не подвергать меня этому крайнему нарушению достоинства человеческой личности, тем более несовместимому с целью моего нахождения в Германии…». Звісно, відповідей ні від Ріббентропа, ні від Гітлера Кернес не дочекався.

Близько місяця Йосип Якович провів у вінницькому привілейованому спецтаборі для полонених радянських офіцерів, де зблизився з генерал-лейтенантом Андрієм Власовим (майбутнім командувачем РОА (Российская освободительная армия) та його правою рукою полковником Володимиром Боярським, з якими щодня грав у преферанс.

У 1946 році, коли Власова судили, Кернес виклав свою версію, чому той погодився співробітничати з німцями: «Власов, возможно, и не согласился бы возглавить РОА, если бы не один случай. Однажды, как обычно, шла игра в карты, вошел кто-то из новых партнеров и сообщил о приказе Сталина, объявлявшем Власова изменником Родины. Власов страшно возмутился:

 – Нет, вы только подумайте, как ценят людей в советской стране. Ни в грош заслуги! Десятки лет непорочной службы, а после пленения, в котором я совершенно не виновен и об обстоятельствах которого я готов отчитаться, меня поторопились произвести в изменники. У нас все возможно, а уж врагом народа объявить могут и деревянный столб».

Ця епопея, смертельно небезпечна гра з німецькими спецслужбами, тривала півроку, аж поки у грудні 1942 року німецька сторона, вдавши, що остаточно повірила Кернесу, не забезпечила його перехід через лінію фронту, й він опинився у своїх з двома листами, адресованими «керівникам опозиції» маршалу Тимошенку та генералу Василевському. Ось зміст одного з листів:

«Берлин, 16 декабря 1942 г. Господину маршалу Тимошенко. Переданные господином Кернесом предложения вашей оппозиционной группы относительно сепаратного мира с Германией были с интересом приняты к сведению. Однако отсутствуют достаточные полномочия для г-на Кернеса, а также данные о силах оппозиции. Связь господ Шапошникова, Кузнецова, Рокоссовского, Потемкина, Мельникова и Мехлиса с направлением, представляемым г-ном Василевским, была бы желательна. Г-н Кернес об этом доложит устно. Для продолжения переговоров ожидается командирование вашего полномочного представителя с конкретными предложениями. Крегер, генерал».

Розрахунок німецьких спецслужб був простий – скомпрометувати в очах Сталіна його найвизначніших воєначальників, домогтися їх усунення від командування. Проте радянські спецслужби на це не «клюнули».

Вижити Кернесу серед своїх виявилося ще складніше, ніж у німців, але йому це зрештою вдалося. Звісно, на численних допитах у в’язниці Лефортове Йосип Якович до найменших подробиць розповідав слідчим про свою авантюру, щиро каявся. На запитання, чи німці йому повірили, відповідав ствердно. Щоправда, зізнався, що одного разу засумнівався. Сталося це після того, як абверівець російського походження, який супроводжував Кернеса до лінії фронту, двічі обізвав його «Остапом Бендером».

Майже через три роки після арешту, у жовтні 1946-го, Йосип Якович нарешті отримав обвинувальний висновок: «Гражданин Кернес виновен в преступлениях, предусмотренных статьей 58-й Уголовного кодекса РСФСР». А це – «зрада Батьківщини». Вирок – 20 років ув’язнення, хоча могли й розстріляти. Відбував Кернес покарання у Владимирській тюрмі. Понад 200 скарг, заяв та клопотань написав про перегляд своєї справи, каючись та благаючи про пом’якшення вироку.

Так тривало до 17 вересня 1955 року, коли був опублікований указ Президії Верховної Ради СРСР «Об амнистии советских граждан, сотрудничавших с оккупантами в период Великой Отечественной войны». Йосип Якович був амністований з досить-таки дивним формулюванням: «В действиях Кернеса не установлено умысла совершить измену Родине, однако его обращения к Гитлеру, Риббентропу следует рассматривать как антисоветскую агитацию». У в’язниці Йосип Якович відбув 12 років і 8 місяців. Після звільнення настільки знахабнів, що почав вимагати повної реабілітації та навіть відновлення у партії.

В архіві видатного радянського економіста, академіка Костянтина Островитянова зберігається неопублікована монографія Й.Кернеса «Семья и коммунизм» (1955), мабуть, одна з частин тієї чотиритомної епопеї «Фрагменты коммунизма», над якою він працював у Владимирській в’язниці. Інтригує те, по-перше, як праця Кернеса потрапила до ученого, а по-друге, чому він відразу не викинув її на смітник. Певно, це не була пустопорожня графоманія.

 Дивом можна вважати і той факт, що амністований Кернес у 1955 році влаштувався й до кінця життя працював… головним бібліографом Державної публічної історичної бібліотеки. Більше того, він – автор книг: «Что читать о комсомоле» (1963), «К победе коммунистического труда» (1963), «Годы великих свершений, 1953-1963» (1964) та ін. Цілком очевидно, аби не полон, Кернес міг би стати видатним ученим-суспільствознавцем, адже хист до цього мав незаперечний. А ще, безумовно, він був наділений, як кожен природжений авантюрник, даром спілкування, красномовства та певного шарму, що й дозволило йому вижити.

Помер Йосип Кернес у 1969 році й похований на Востряковському кладовищі у Москві в одній могилі з Марією Юхимівною Мовшович (1891-1951). Хто ця жінка, що пов’язувало її з Кернесом? Про це можна лише гадати. Вона на 19 років старша від Кернеса, а отже, могла бути його матір’ю.

Навіть після смерті з Йосипом Яковичем продовжували відбуватися дива: «В 1989 году постановление Особого совещания было в отношении Кернеса прекращено за отсутствием состава преступления». А це означає, що через 20 років після смерті його… реабілітували!

Цей сюжет, знаючи про мій незгасний інтерес до незвичайних доль уродженців краю, мені підказав наш знаний краєзнавець Костянтин Шляховий.

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here