Сміл, Ізмаїл, Тучков і знову Ізмаїл. Земля, де стоїть це унікальне місто, колись перебувала у складі Київської Русі, пізніше — Галицько-Волинського, далі – Молдовського князівства.
Закінчення. Початок тут: «ОЙ, У ГАЮ ПРИ ДУНАЮ…»
Нижній Дунай був завойований Османською імперією в 1484 році. Для безпеки цієї території були збудовані або удосконалені ряд фортець. Одна з них – Ізмаїл, навколо якої знаходилися цивільні поселення, пізніше це селище перейняло і саму назву фортеці. Її турки вважали надійним захистом від нападників, зокрема Росії, адже вона була найближчим войовничим їхнім сусідом.
Деякий час Росія не мала претензій на Ізмаїл, і двічі після виграних нею у турків воєн місто поверталося Османській імперії. Але господарі фортеці про всяк випадок посилювали її обороноздатність, відчуваючи, що росіяни не заспокояться. Так і сталося, у грудні 1790-го фортецю штурмом узяв Олександр Суворов. Проте 1791 року за Ясським договором, що ознаменував закінчення чергової війни, місто знову повернули Османській імперії. До складу Росії Ізмаїл ненадовго потрапив після перемоги тієї у війні 1806—1812 рр. Ізмаїл отримав статус міста і назву Тучков на честь коменданта фортець Бессарабії генерал-майора Сергія Тучкова. Назву Ізмаїл місту повернули 1856 року.
Після поразки Росії у Кримській війні у середині XIX століття місто разом з навколишніми територіями опинилося у складі Молдови, яку проголосили автономією в рамках Османської імперії. Відповідно до Сан-Стефанського договору 1878 року південь Бессарабії знову відійшов до Російської імперії і став частиною однойменної губернії, де Ізмаїл став повітовим містом. У 1918–1940 роках воно знаходиться під владою Румунії.
Згідно з підписаним Пактом Молотова — Ріббентропа, місто разом із околицями у ході Бессарабсько-буковинського походу зайняли радянські війська (201-ша ПДБр). Тоді ж було створено Аккерманську (згодом — Ізмаїльську) область УРСР, адміністративним центром якої з 7 грудня 1940 став Ізмаїл. До звільнення у серпні 1944 року там знову хазяйнували румуни, а після вдалого завершення Кишинівсько-Ізмаїльської наступальної операції і до 15 лютого 1954 місто знову стає обласним центром. Нині це райцентр Одеської області. Але й досі назва міста асоціюється з фортецею, штурм якої наприкінці 18 століття увійшов в історію не тільки нашої держави, а й кількох європейських країн.
Саме бажання побувати на цьому історичному місці і привело нас до Ізмаїла. Подолавши 30 кілометрів бездоріжжя із Кілії, а потім ще 20 «євросоюзу» (так називають частину недавно відремонтованої дороги), нарешті опинилися у бажаному місці. Вулиця Пушкіна, де зазвичай зупиняються маршрутки з Кілії, нагадує великий базар. Там дійсно розташовано ринок, а також безліч магазинів, ларьочків, забігайлівок, кав’ярень. Мимоволі подумалося: оце тобі історичний центр, східний базар, та й годі!
Враження враз змінюється, як тільки потрапляєш в центр міста. Перед очима відкривається розкішний сквер з фонтанами і клумбами з трояндами, а посеред скверу – велична споруда Свято-Покровського собору, побудованого у 1831 році. Це проспект Суворова, який своєю хоч і стриманою, та все-таки розкішшю гідний столиці будь-якої держави. Майже кожна будівля – пам’ятка архітектури. Поряд із собором – пам’ятник Олександру Суворову, під командуванням якого і була взята згадана фортеця. Неподалік – пам’ятник генерал-майору Сергію Тучкову. Крокуючи проспектом, роздивлятися на всі боки не вийде, бо він дуже широкий. Середина проспекту – сквери і невеличкі кав’ярні. Традиційних літніх наметів-«пивнушок» там не побачиш. Власне і магазинів – раз-два і не більше. Будівлі – дво-, триповерхові, датуються другою половиною XVIII століття. Усі вони належать місту, у них знаходяться державні установи, а в одному – реабілітаційний центр для військових морської охорони.
Проспект веде до Ізмаїльського морського торговельного порту та морського вокзалу. Поряд стоїть пам’ятник усім загиблим морякам, які захищали та визволяли місто. Це бойовий катер часів минулої війни.
Повертаємо назад і вже йдемо по іншій стороні проспекту. Така ж сама архітектурна велич. Особливо вразила будівля, де донедавна знаходилось управління Дунайського пароплавства. Наразі будинок, який більше нагадує палац, на ремонті. І що там буде після нього, ніхто не знає, бо саме управління вже давно переїхало у сучасне приміщення. На жаль, навіть сфотографувати цю споруду не дали. Охоронник, який побачив у руках фотоапарат, попросив його сховати.
Як би не було все це гарне, але тягнуло подивитися саме на місце, де стояла легендарна фортеця. П’ятнадцять хвилин із центру на автобусі, і ми вже на місці. Власне від самої фортеці, що була грізним форпостом на Дунаї, не залишилося навіть камінця. Із споруд того часу можна побачити хіба що невеликі фрагменти. Але добре збереглася Мала ханська мечеть, вік якої сягає чотири з половиною століття. В ній діє діорама, встановлена у 1973 році, де дуже добре зображений історичний момент взяття фортеці. Про те, як розгорталися тодішні події, вам детально розповість… аудіозапис, який за вашим бажанням вмикне доглядачка музею.
На місці колишнього турецького поселення тепер парк, пляж, дитячий майданчик. Вздовж Дунаю посаджена алея, впорядковані доріжки. Там стоїть ще один храм. До речі, всього в Ізмаїлі їх дев’ять, серед православних – один католицький костел. Не можна не відзначити, що саме місто доглянуте, чисте, багато дерев, які ніхто не обрізає, принаймні так варварськи, як у нас. Місто-парк, посеред якого можна побачити на стовпах гнізда лелек, яких не лякає шум портового міста. А це свідчить про чисту екологію міста.
В Ізмаїлі споконвіку живуть люди багатьох національностей: росіяни, українці, болгари, вірмени, євреї, молдавани, татари… Їхня культура відбилася на архітектурі приватних будинків, що стоять на околиці міста. Блукаючи старими вулицями, де ще дуже багато столітніх будівель, ловиш себе на тому, що їхати з міста не хочеться. Аби відтягнути час розставання з містом, вирішили посидіти у кав’ярні із сучасною назвою «Челентано».
На шляху до маршрутки у сквері побачили картину, від якої не можна було не посміхнутися. У дитячому «манежику» лежать чи сидять кошенята, яких дві жінки віддають у добрі руки за «хто що дасть». На «дівчатках» рожеві стрічки, на «хлопчиках» – сині. Їхні мордочки додали доброго настрою, з чим ми і поїхали з цього прекрасного міста. Але пообіцяли повернутися.
Світлана КОСТЕНКО
