«СОН СИНЬОЇ ТРАВИ» І ЧОРНИЙ ЯНГОЛ

0
110
views

«Справжнє мистецтво – це міст між тобою і Богом». (Ошо)

Усвідомлене, органічне, оповите, як горішнім світлом, музичним ритмом слово… Такою мені бачиться поезія.

«Якщо мова людини важка, в’яла, безсила, плутана, неосвічена і не визначена, то такий, напевно, і розум цієї людини», – писав німецький філософ, фольклорист, письменник і мислитель Йоганн-Ґотфрід Гердер. До речі, у «Щоденнику моєї подорожі в 1769 році» саме він наголосив: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля, її обдарований народ колись прокинеться для нового життя, так із багатьох диких народів, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ».

У своїй передмові до збірки Віри Володіної поетеса і літературознавець Антоніна Царук побажала авторці «вибагливих шанувальників поетичної неповторності “Сну синьої трави”». Останні три слова – назва цієї збірки.

Отже, про неї… З позиції вибагливого шанувальника поезії. З позиції філолога. Навмисно не пишу «літературного критика». Тому що останні чомусь взяли за правило закривати очі на недбале ставлення сучасних поетів та прозаїків до художнього слова, на спекулятивне ставлення до серйозних і болючих тем, на постмодернову гру у письменників.

По-перше, синій колір і назви, і обкладинки книги Віра Володіна вибрала вельми вдало. Синій колір – спокійний, сентиментальний, серйозний. Символізує довір’я, безкінечність, сум. Отже, створює відповідний настрій у читача і має на меті провести і поселити його у світ поетки. Проте що він бачить, зробивши перший крок? «По ковдрі снують пацюки, літають під стелею привиди, Гаргантюа і Пантагрюель зухвало ласують віршем. Помпея сурмить на стіні кривавими згустками неба». Ось тут і починаються художні протиріччя, які вона не в змозі (чи не хоче?) подолати.

По-друге, і символіка синього кольору, і алегорія сон-трави, яка читається у підтексті назви, запозичені з фольклору. Там сон-трава – символ таїни, снобачень. Однак прогнози сон-трави, як правило, нещасливі або несприятливі. Сон-травою називають ті рослини, які діють на людину запаморочливо. «Сон синьої трави» – такою назвою Віра Володіна зливає ці два поняття в єдиний образ, що мав би синтезувати вищі емоції і раціоналізм, рух у безмежність, спроби самопошуку. Однак у більшості випадків відбувається навпаки: не синтез – розпад.

По-третє, у своїх віршах Віра Володіна періодично звертається до відомих з Біблії, з класичної літератури та образотворчого мистецтва образів. І це мало б підкріпити образність її текстів асоціативно, семантично та тематично, тобто оздобити їх цією художньою «смальтою», змістовно зцементувати. Відтак ці тексти мали б стати більш цілісними, усвідомленими, глибокими. Однак, як на мене, такими не стали. Тому що по природі своїй не вписуються в її розірваний на шматки, хаотичний,  майже божевільний, світ, де «щирість взяла й повісилась, лишаючи людям тіло. Ніжність у божевільні. Радість – спилась, змаліла, стала жебрачкою-тінню».

Я вже неодноразово наголошував: справжня поезія має очищати душу і гармонізувати навколишній світ. Тому що створює той, згаданий Ошо, «міст між тобою і Богом», міст між творцем і Творцем. Віра Володіна, попри все, намагається піднятись на цей міст і, звертаючись до Вишнього, благає: «Небо, зцілюй мене!». Але у фіналі того ж вірша зізнається: «Ти як вічне прокляття заліг у мені. Чорний янгол. Спокуса. Забава». Ось тут і знаходимо ключ до розкодування її запаморочливої символіки, до нерозв’язаних протиріч.

Поль Верлен колись зазначив: «Найперше – музика у слові!». На жаль, я не почув її у згаданому «Сні…». Зате почув багато «крику»: «Гук гостро прорізує тишу», «У шепіт води крику всиплю», «Я не прозріння. Лиш крик», «Я голосила синім віршем», «Я довго мовчала до крику, до люті». На жаль, музика горішніх сфер у декому так і не прищепилася.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here