Саме так вважає вчитель початкових класів НВК «Кіровоградський колегіум» №11 Світлана Матвеєва. Як відомо, для гармонійного виховання дитини потрібен триєдиний союз: дитина, вчитель і батьки, тоді вона запрограмована на успіх. Ми розпитали вчительку про її успіхи та невдачі, професійні та життєві принципи, захоплення й джерела натхнення.
– Світлано Анатоліївно, а чому ви обрали саме професію вчителя?
– Взагалі я з родини лікарів. Після школи планувала вступити до медичного інституту, а потім моя мама порадила: «Знаєш, Свєто, а лікар – це так важко. Іди в школу. Там так цікаво з дітками працювати». Я вдячна мамі за ці слова, бо з мене б лікаря не вийшло: в мене дуже багато доброти, а з таким характером з хворими важко. Особливо коли бачиш хвору дитину.
– Що вам найбільше запам’яталося протягом вашого навчання в Олександрійському педагогічному училищі? Яка там була атмосфера?
– Дисципліна в училищі була сувора. Ми усі мали шкільну форму і ходили тільки в ній. У нас була спідниця і жилетка. Обов’язково носили комсомольський значок і пропуск. Студентам не дозволялося фарбувати очі та нігті, робити манікюр, носити прикраси. Приміщення, в якому знаходилось училище, було невелике, тому ми навчалися у дві зміни. Я хотіла якось виділиться, бо була молода. Тому у мене був дипломат, в який складала джинсову спідницю «монтана», коли заходила до училища. На останній парі, о пів на дев’яту вечора, я могла вже собі дозволити намалювати вії, бо на вході мене зустрічав «кавалер»…
Коли тільки розпочалося навчання, нас послали на півтора місяця у село збирати картоплю. А я була дуже тендітна. Тож для мене це було непросте випробування, бо збирати картоплю – ще півбіди, а от коли я підіймала відро на машину, то часто падала і на мене висипалася картопля. Тому мене послали на кухню. А кухня – це піч на дровах, де готують сніданок, обід та вечерю. Я пам’ятаю, що треба було дуже рано вставати, щоб приготувати сніданок на тридцять студентів. І коли після колгоспу мої батьки забирали мене додому, то я вже значно погладшала…
– Світлано Анатоліївно, розкажіть, будь ласка, про початок вашої педагогічної праці та про своїх «першачків»?
– З дев’ятнадцяти років, отримавши спеціальність «Вчитель початкових класів», я почала працювати у восьмирічній Мануйлівській сільській школі Маловисківського району Кіровоградської області. Мені дали тринадцять «першачків», які до цього навіть не ходили в дитячий садок. Це були діти доярок, трактористів, тобто дуже простих людей, які мали лише середню освіту і були не в змозі дати потрібні на цей вік знання своїм дітям. В мене також не було необхідних навичок. Тому щодня їздила в Малу Виску (звідки родом) і ходила до провідних вчителів, «маститих» педагогів та методистів Маловисківської школи. Сиділа у них на уроках, спостерігала і робила нотатки. Дуже часто залишалася ночувати в селі, щоб зробити «обхід» по хатах, бо в обов’язки класного керівника входило вивчення житлово-побутових умов. Я їм намагалася розповісти, що вдома потрібно допомагати дітям виконувати домашнє завдання, зрізати нігті, прати білизну, проте ми з ними були наче з різних планет. До батьківських зборів щоразу готувала тести, знаходила «крилаті» вислови та інтелектуальні ігри. Я намагалася бути моїм «першачкам» і вчителем, і мамою. Коли бачила, що є бідна родина і в них нічого немає, завжди намагалася зібрати з дому якісь речі або фрукти та віддати в цю родину.
– Як ви потрапили до педагогічного університету?
– Коли працювала в школі, то паралельно заочно навчалась у педагогічному інституті ім. О.Пушкіна (нині ЦДПУ ім. В.Винниченка). Нас, «заочників», які закінчували Олександрійське педагогічне училище, було багато. Нас приймали із задоволенням, бо ми були вже «спеціалісти». Я навчалася за напрямком «Педагогіка та методика початкового навчання». Викладачем української мови був на той час Круть Юрій Зінов’євич, а його дружина викладала у нас методику української мови. Після закінчення я спочатку десять років працювала у НВО «Гімназія ім. Т. Шевченка» № 5, а потім перейшла у НВК «Кіровоградський колегіум»
– Світлано Анатоліївно, яким, на вашу думку, має бути справжній педагог?
– Вчитель початкових класів – це фундамент, основа всьому. Так, відкривайте Інтернет і ви зможете отримати знання з будь-якої теми. І ти можеш вдома сидіти і навчатися. Я знаю, що в нашому місті є альтернативні школи, де діти навчаються саме за такими IT-технологіями. Діти шукають інформацію в Інтернеті, потім пишуть контрольні та здають семестрові. Проте коли дитина виходить із комп’ютерної системи, вона не знає, що їй робити. А люди знаходяться біля тебе кожного дня в маршрутці, в черзі, в кінотеатрі. Вони усюди і з ними треба спілкуватися. Себе треба проявити. Якщо хочеш бути успішним, ти шукаєш для себе успішну роботу. А на успішній роботі треба про себе заявити. «Я можу, я вмію, але я вмію не на словах, а у справі». Тому головне завдання вчителя – це навчити дитину вчитися і дати потрібні знання, бажання розвиватися та читати.
В молодших класах діти мають нестійку увагу. А для цього потрібно вдало вибрати час, коли дитина буде уважно слухати, і дати їй максимум потрібної інформації. Тому я кожного дня готуюся до своїх уроків, незважаючи на те, що маю великий досвід роботи з дітьми. Адже вчитель виконує роль не тільки педагога, але й режисера та екскурсовода. Також вчитель початкових класів – це друга «мама», яка голубить і жаліє кожну дитину. Тому у початковій школі працюють жінки. А взагалі діти безпосередні, з ними легко працювати. Вчителя навіть можна порівняти з велосипедом: «перше колесо» – це вчитель, «друге колесо» – батьки, а «педалі» – діти.
– А які позаурочні заходи ви проводите з дітьми?
– Ми дуже любимо подорожувати, двічі на рік є обов’язкові екскурсії. Ці екскурсії дуже згуртовують дітей. Остання наша поїздка була до Світловодська, де ми каталися на яхтах. Також там були змагання та смачна юшка. Цієї весни ми їздили в селище Цибульове, де знаходиться козацька садиба, влаштовували козацькі забави та розваги, смакування козацької каші. На екскурсіях я пояснюю дітям, що таке «стріха» та «призьба». Також проводиться словникова робота, знайомство з природою, згуртування колективу, взаєморозуміння і толерантність. Наш клас – це родина «один за всіх і всі за одного». Діти завжди люблять щось новеньке. Добре, що у нас в місті є можливість повести дітей у музей, в галерею на майстер-клас, у бібліотеку, у кінотеатр, на підприємства, у кінологічний центр. Ми допомагаємо притулку для собак і привозимо їм гостинці.
– Пані Світлано, чи є у вас захоплення?
– Так, я вишиваю картини та рушники. Якщо ми проводимо якісь свята, пов’язані з 
українськими традиціями, то я завжди приношу свої вироби і знайомлю дітей з різними орнаментами та кольорами, притаманними саме Кіровоградщині.
Пам’ятаю свій перший у якості вчительки урок малювання, на якому потрібно було зобразити рушник. Тоді я приїхала до своєї бабусі, побачила там повну скриню рушників і привезла їх на урок, а учні перемалювали орнаменти. Взагалі раніше я не вишивала. А потім, десять років тому 
почала створювати рушники та картини, хрестиком та бісером. Це своєрідна медитація, яка відволікає від поточних проблем. Я вишила рушник на весілля свого старшого сина, а також на подарунок своїй матусі. Висить у мене рушник біля ікони, який залишився мені у спадок від моєї бабусі.
А ще беру участь у художній самодіяльності нашого колегіуму. Разом з вчителями ми створили творчий колектив під назвою «По лікоть в крейді». Коли в нашому колегіумі проводяться різноманітні свята, то ми виступаємо на сцені, співаємо пісні, розігруємо сценки та декламуємо вірші. Зокрема, я вже грала Солоху та Проню Прокопівну.
Тож побажаємо Світлані Анатоліївні незмінного ентузіазму та невичерпної енергії ще на довгі роки!
Світлана НІКОЛАЄВСЬКА
