Нещодавно активісти проєкту «Доступно.UA» побували в Кропивницькому, про що ми докладно розповідали у минулому номері «НС».
(БЕЗ)БАР’ЄРНІ МІСТА: КРОПИВНИЦЬКИЙ ТА МАЛА ВИСКА
Засновник та ініціатор проєкту Дмитро Щебетюк – без перебільшення людина-позитив. Під час мотиваційної зустрічі з кропивничанами він розповів про свою подорож автостопом Україною і Білоруссю, яку здійснив два роки тому, супроводжуючи оповідь іронічними коментарями та цікавими спостереженнями.
Дмитро постійно в русі. Цієї весни разом з другом Костянтином Ічком гайнув до Європи – із сотнею євро на двох та гітарою. Хлопці мандрували переважно автостопом, відвідали Польщу, Чехію, Німеччину, Люксембург, Францію, Іспанію, Італію, Швейцарію, Австрію, Словаччину. Їхньою метою було мотивувати до активного життя, показавши, що подорожі та емоції, які вони дарують, доступні кожному, і ніяких обмежень не існує. Почитати детально про пригоди українців та переглянути фото можна на сайті «Доступно. UA» (dostupnoua.org/eurotrip), а також за хештеґом #ДоступноЄвротур.
Під час особистого спілкування кореспондентка «НС» розпитала Дмитра про перебування в Європі, чи допомагає в житті популярність та як краще пояснити дитині, що всі люди рівні.
– Коли читаєш про чиїсь подорожі Європою, то складається враження, що загальна тенденція там – доступність є всюди.
– Так, ми спеціально ходили і такі: «О, диви-диви! Сходи! Давай сфотографуємо!», а потім – ой, оно пандус збоку (сміється. – Авт.).
– Ви відвідали різні країни Європи. Там у центрі всього завжди людина, все тримається на принципі людиноцентризму. На вашу думку, як європейці прийшли до цього і чи довго ще українцям іти?
– Як європейці до цього прийшли, краще запитати в них. Якщо, наприклад, брати досвід Польщі, то вони, коли приїжджають до нас, кажуть: ми були такі 50 років тому. Але в нас дуже інтенсивно все йде, тому я вірю, що років за 20 ми станемо суперкласними і супердоступними. Радянський Союз був дуже закритий, тому в нас всі бордюри – не для людей, а для показухи, величі і так далі. В Європі було більше свободи, і кожна людина облаштовувала все для себе. Було більше свободи слова і волевиявлення. Але Україна у будь-якому разі має йти своїм шляхом, відштовхуватися від стартової точки і працювати далі.
– Ви буваєте в різних куточках України. У плані інфраструктури столиця більш розвинена у порівнянні з іншими містами?
– У Львові більше розвинена. У Вінниці 50/50, бо дуже мало низькопідлогових трамваїв, але уже з’являються. Там тенденція на розвиток, на доступність. У столиці також досить позитивні тенденції – якщо брати всю Україну. Однак до Європи, звісно, дуже далеко. Захід (Львів, Франківськ, Вінниця) більш активний.
– Чи відчуваєте ви свою популярність? Вам це заважає чи навпаки допомагає?
– Мене впізнають на вулиці і мені це абсолютно не заважає, тому що за нашими передачами – «Доступно.UA», «Телебачення Торонто» – зазвичай слідкують адекватні люди. А це додаткові усмішки, радість – і це прикольно, що тебе тепер хтось впізнає, радіє. А ти для цього нічого особливого і не робиш. Мені приємно, що комусь радісно від того, що вони мене побачили. Єдиний раз був, коли хлопець негарно вчинив: підійшов і сфотографувався, наче я якась статуя чи пам’ятка. Потім він почав адекватно говорити, але спершу підійшов, потяг до себе за плече… Але це був єдиний випадок.
– Як ви ставитеся до того, що вас ставлять у приклад?
– Я не знаю, при мені не ставлять (сміється. – Авт.). Взагалі нормально, мені тільки приємно. Те, що ми в «Доступно.UA» робимо – мені хочеться надихати людей на життя своїм життям і прикладом. Для мене це було важливим ще з дитинства. Коли я вже щось почав розуміти, то збагнув: найкраща мотивація для інших людей – власний приклад. Якщо ти хочеш, щоб інші робили так, роби сам так.
– Чи є люди, дивлячись на яких, вам хочеться ставати кращим?
– Багато таких людей, зокрема в громадському секторі. Взагалі є така пафосна фраза: будь краще, ніж учора, кращою версією себе. А я собою завжди невдоволений, завжди прагну кращого. Навіть якщо кажу всім «Я молодець!», такого відчуття ніколи немає, адже завжди щось міг зробити ліпше.
– Коли ви розповідали про автостоп Україною, то згадали момент, коли відчули себе ніби у фільмі: шосе, що аж парує від спеки, навколо поля і жодної людини. Якби ви знімали кіно, який би це був жанр?
– Це точно був би не фільм жахів і не трилер. Це було б щось пригодницьке, з драматичними моментами, із пересиленням себе. На кшталт випробування себе, щось на грані, те, що я в житті люблю в принципі. Подивитися, наскільки людина може перевершити себе, свої очікування, зробити більше, аніж думає. Тобто якась внутрішня боротьба з собою.
– А які фільми ви дивитеся найчастіше?
– Раніше мені такі фільми і подобалися: про виживання, про труднощі, екстремальні штуки і разом з тим треба з розумом виходити з різних ситуацій, швидко думати, вирішувати і так далі. Обожнюю пригодницькі фільми, де достатньо природи. Історичні фільми люблю, зокрема про середньовіччя і старіші часи. Такі, де йдеться про силу людського духу. А от з книжок – це письменниця Айн Ренд, яка написала «Атлант розправив плечі», «Джерело», «Мы живые» (її ще нема українською мовою, тому кажу російською). Я перечитав ледь не всі її твори, тому що вони близькі мені за духом.
– Може, ви і самі мрієте написати книгу?
– Я не те що мрію, просто я такий лінивий (сміється. – Авт.). Ми в команді жартували, що я колись напишу книжку «Топ-менеджмент: як не робити нічого і бути успішним», автор Дмитро Щебетюк, а внизу приписка: написав Денис Заєць (один з учасників команди «Доступно. UA». – Авт.). Хочеться, цікаво, але немає часу. Я написав кілька історій про якісь власні буденні пригоди у своєму Фейсбуці. Але я певен, що настане момент, коли в мене буде на це більше часу і я таки щось напишу, тому що мене до цього періодично підштовхують.
– Під час вашого туру Європою підписники голосували за те, яке місто відвідати наступним. Це не напружувало?
– Я люблю непередбачуваність – мені навпаки було цікавіше, бо я не люблю мати чіткий маршрут і так далі. Ми спершу планували повністю поїздку, а потім за два дні вирішили, як буде, так і буде. Часом ми потрапляли в обидва міста, серед яких був вибір.
– Автостопщики кажуть, що це вихід у світ добрих людей, адже люди не просто допомагають тобі, а й отримують від цього задоволення.
– Зупиняються тільки добрі люди, це правда. Люди тобі допомагають, а ти їм допомагаєш допомогти тобі – й сам отримуєш задоволення від того.
– Коли ви подорожували Європою, мовного бар’єра не було?
– Не було. Там дуже багато людей розуміють англійську, принаймні знають на базовому рівні. Були моменти, коли люди не знали англійської, але все одно хотіли допомогти. Показую їм на карті «нам туди» – вони відповідають. Якось ми переживали, чи правильно хлопець нас зрозумів, і ми дзвонили подрузі (це було у Франції), щоб вона йому пояснила, де саме нас треба висадити, тому що якщо він поїде десь убік – куди він і мав їхати – ми взагалі звідти ніяк не виберемося. А вона українка, лише недавно переїхала і сама не дуже досконало знає французьку, але змогла таки йому розповісти, що і як.
– Де ви ночували під час подорожі?
– Ми зупинялися завжди в українців. Або спали десь у наметах, на заправках, паркінгах, в автобусі (коли їхали вночі).
– Є якась різниця в атмосфері, загальному настрої України та країн Європи?
– В Європі більш відкриті люди. Хоча якщо брати Західну Україну, там ближче до Європи, теж чимало людей більш відкритих. Для мене було відкриттям Рівне. І Кропивницький – тут у вас такі щирі відкриті люди. Але якщо брати в цілому, то так, Україна більш закрита і відчувається це напруження. Особливо схід, наприклад, Харків, Слов’янськ. Вони досить замкнені. Але коли ти звертаєшся по допомогу, то допомагають.
– Можливо, потрібно змалечку розказувати дітям, що існують різні люди?
– Прямо виховувати не особливо і треба. Потрібно просто поміщати дітей в середовище, де всі різні. Не треба нічого пояснювати – вони все розуміють. Ми ходили на інклюзивний дитячий майданчик у Кропивницькому, і там з дітьми розігралися, розкаталися, було так весело. І після пів години нашого спілкування дитина розуміє, що десь я не можу залізти тощо. Я певен, що потім в цієї дитини не буде ніяких бар’єрів при зустрічі з людиною з інвалідністю. Взагалі в дітей немає цих всіх обмежень та стереотипів. Просто батькам не треба втручатися і розказувати, що всі люди різні і до цих підходь отак, а з цими обережніше тощо. От якраз пояснення батьків, що є різні групи населення, закладають дітям в голови стереотипи. Краще давати дітям самим робити висновки і показувати своїм прикладом рівне ставлення до всіх.
Вікторія ШКАБОЙ
Фото з сайту «Доступно.UA»
Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом
