Таке життєве кредо має кандидат педагогічних наук, доцент Інна Олексіївна Шишова, яка з 2005 року працює у ЦДПУ ім. В. Винниченка на кафедрі спеціальної освіти та здоров’я людини. Ця чудова жінка не тільки гарний педагог і викладач, вона ще пише вірші, займається йогою, вивчає іноземні мови, танцює, готує і просто насолоджується своїм життям.
Ми розпитали Інну Шишову про її педагогічну діяльність та захоплення.
– Інно Олексіївно, де ви народилися?
– Я народилася в Ромодані. Проте там не жила. Справа в тому, що мої батьки були лікарями і моя мама поїхала народжувати мене до Ромодана, що на Полтавщині. Там жили мої бабуся, дідусь, прабабуся та прадід. А батьки навчалися у Російській Федерації, в Самарі. Тато закінчив військово-медичний факультет, а мама – медичний, була терапевтом. Тож, коли вони закінчили своє навчання, ми багато подорожували. Коли батьки в 1969-1974 роках закінчили цей навчальний заклад, то тата вперше перевели до Кіровограда. Він працював начальником, а мама лікарем медпункту у десантній частині.
Потім ми жили тривалий час в Охтирці, що на Сумщині. Я написала про неї багато віршів. В XIX столітті там знайшли ікону, яка називається «Охтирська». Там дуже гарна природа. Весь час, коли прокидалася вранці, дивилася на ліс: сосни, ялини, берези. Дуже багато грибів. Ставки, галявинки, Ворскла. Над цією річкою є старовинний монастир. Міст, станція, вокзал. Природу я полюбила ще з дитинства.
Жили ми п’ять років в Улан-Баторі, столиці Монголії. Коли ми поверталися з Ромодана до Монголії, то дорога тривала шість діб. Було дуже романтично. З вікна можна було побачити різні краєвиди. Ми жили в Улан-Баторі майже в центрі. Поряд з нами знаходились посольства Індії, Англії, Китаю, Польщі. Неподалік ‒ відомий буддійський храм Богдуген. Коли я була підлітком, нас туди водила класний керівник на екскурсії, залучаючи до мистецтва. Я назавжди запам’ятала, що монахи називаються «лами». Вони ходили в помаранчевому одязі, співали гортанними голосами. Ці пісні налаштовували на своєрідну медитацію та спокій. Потім, коли тато був у відставці, його запитали, куди він хоче поїхати, він обрав тодішній Кіровоград, бо тут було багато його знайомих і друзів, тому ми знову сюди повернулися.
– Як склалася ваша педагогічна діяльність?
– Взагалі я маю першу освіту філологічну. Навчалася у ЦДПУ ім. В.Винниченка за спеціальністю вчитель російської мови та літератури. Проте за своєю першою професією ніколи не працювала. Спочатку працювала у спеціальній школі №1 та в Інституті післядипломної освіти. А після захисту своєї дисертації тодішня завідувачка кафедри практичної психології Олена Олександрівна Горська запропонувала мені перейти на цю кафедру. Я погодилась. Потім з’явилася нова кафедра, почали набирати корекційних педагогів, і я перейшла на іншу кафедру. Я викладаю різні предмети: і психологічного плану, і плану спеціальної педагогіки, корекційної освіти. А за другою освітою я дефектолог та олігофренопедагог. Навчалася у Київському педагогічному університеті ім. М. Драгоманова.
– А чому ви обрали саме напрямок «Корекційна педагогіка»?
– Мені дуже подобалося допомагати, корегувати, сприяти гарному розвитку людей. Я хотіла бути і сурдопедагогом, і оліго-, і логопедом. Така нагода випала мені, коли працювала в спеціальній школі №1. Колишня директорка цієї школи Людмила Миколаївна Пилипенко зайшла якось на мій урок і запропонувала поїхати до Києва на навчання у Київському педагогічному університеті ім. М.Драгоманова. Після закінчення цього університету у спеціальній школі я пропрацювала більше дев’яти років. Ця робота, звичайно, дуже шляхетна, проте нелегка. Вона вимагає особливих знань, особливої уваги та поваги до таких дітей, любові до своєї професії та людей. А зараз я викладаю студентам, як треба працювати з особливими дітками. Нині до цього наближається наше суспільство. Адже кожна людина в нашій державі має почуватись гарно за будь-якого стану здоров’я, будь-якого віку. Всім має бути зручно, гарно, затишно жити. Тому я намагаюся цю думку доносити до своїх студентів.
– А коли почали писати свої вірші?
– Відносно недавно. Був у мене такий ліричний період і почали з’являтися певні думки, які б хотілося викласти на папері. Спочатку вагалася, бо читала більше класиків і сучасників, які мені дуже подобались. Взагалі я не планувала писати вірші. Це прийшло спонтанно. Вірші для мене – це своєрідна віртуальна реальність. Адже кожна людина в житті шукає щастя, самоактуалізації та прагнення до психічного здоров’я. Зараз я пишу щодня.
– Хто із сучасних письменників та класиків вам подобається більше?
– Я фахівець, тому виокремити когось із них важко. Проте найбільше з українських поетів мені до душі Ліна Костенко, Тарас Шевченко, Олександр Олесь. А оскільки я фахівець з російської літератури, то мені дуже подобаються Олександр Блок, Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов. А з сучасних письменників найближчими моєму світові є Оксана Забужко, Сергій Жадан.
– Які теми ви обираєте для власних поезій?
– Найбільше мені вдається пейзажна лірика. Я намагаюся в усьому знаходити позитив. Яка б ситуація не була, з неї є завжди вихід, якийсь плюс. Коли живі – це вже добре. Коли можемо бачити – це прекрасно. Коли чуємо – це також гарно. Вранці прокинулися, посміхнулися – це також моменти любові до життя, любові до природи, Бога. Мої вірші різні за жанром і поглядами. Я часто приходжу на різноманітні виставки до галереї «Єлисаветград» і надихаюся картинами. Відвідую вернісажі та виставки, спілкуюся з людьми. І це відображено у деяких моїх віршах:
У рутині буднів сьогодення
Я шукаю бонуси й знаходжу.
Шоколадний настрій на сьогодні
Принциповий, як ікра на бутерброді.
– А чи є у вас ще якісь захоплення?
– Я люблю читати, вивчаю китайську, англійську, французьку та польську мови. Англійську почала вивчати ще в школі. А польська просто сподобалася. Ми з мамою купували польські журнали. Мені хотілося їх почитати в оригіналі, тим паче, що, за сімейними легендами, у нас в родині серед предків були поляки. Професійно польську почала вивчати коли вступила на філологічний факультет. Китайську та французьку мови вивчаю майже рік. Мабуть, це спадковий інтерес. Декілька мов знав мій дідусь.
Також я вишиваю бісером. Взагалі вишивати почала нещодавно, приблизно рік тому, але займаюсь цією творчістю рідко, тому в мене небагато робіт. Зацікавилася вишиванням тому, що люблю коштовності. А вишивання – це і рукоділля, і прикраси. Вже закінчила вишивати ікону «Іверська», зараз створюю пейзажі та натюрморт.
Також одинадцять років займаюся йогою. Спочатку займалася з тренером, а зараз – сама. Йогою зацікавилася тому, що це стародавня система оздоровлення та духовності. Вона допомагає розслабитися, стати гнучкіше, краще почуватися. Люблю також знайомитися з культурою та традиціями різних народів, танцювати, плавати, готувати, дивитися гарне кіно, подорожувати. Навіть коли немає можливості кудись поїхати, то я подорожую подумки.
– А які мандрівки вам запам’яталися найбільше?
– Насамперед мені подобається наше місто: театр, філармонія, Ковалівський парк. Звичайно, подобаються і більш далекі подорожі. Починаючи з Хутора Надія, Диківки, Протопопівки, Запоріжжя, Корсунь-Шевченківського та інших місць України.
– Пані Інно, які маєте плани на майбутнє?
– Я мрію видати власну книгу віршів. Можливо, навіть не одну.
Бажаємо Інні Олексіївні творчого натхнення і наснаги реалізовувати найсміливіші ідеї.
Світлана НІКОЛАЄВСЬКА
