КІРОВОГРАДЩИНА – ВЕЛОМОБІЛЬНИЙ ЦЕНТР УКРАЇНИ

0
531
views

«Це жарт?» – запитаєте ви. Аж ніяк – відповимо ми. Бо саме на теренах нашої області минулими вихідними на свою чергову, хай і неформальну зустріч зібрались велоконструктори з Києва, Харкова, Дніпра, Кропивницького та інших міст – загалом близько десятка учасників.

«Навіщо вигадувати велосипед?» – знову запитаєте ви. А відповідей на це питання буде досить багато. І у кожної буде свій автор із суто власною мотивацією.

– Ідея створити свій власний велосипед виникла задля певної «компактизації», – розповідає киянин Ігор, – майже щоденно мені доводиться пересуватись столицею на досить великі відстані. Із звичайним велосипедом важко робити «підскоки» громадським транспортом, навіть якщо його складаєш. Тож довелося конструювати своє.

Основою стала стара радянська «Еврика», хоча від неї залишились лише багажник та передня вилка. Рама – цілком власна розробка, проте на основі ретельних інженерних розрахунків. Замість амортизатора – подушка підвіски старого «Запорожця», кермова труба на ексцентриках може переламуватись навпіл…

На моїх очах Ігор за дві-три хвилини складає свого велоконика в маленький прямокутник, бере однією рукою і несе, немов валізку.

– Це перша версія, тестова. Наступною буде з сідлом-лежаком, з меншим центром тяжіння, – ділиться планами винахідник, – можливо, певна доробка торкнеться й багажника, трохи він мені не подобається. А в цілому я ним задоволений – за кілька років покотеньок жодного разу не підвів.

До речі, Ігорів веловитвір був єдиним, що нагадував традиційний велосипед. Решта ж зразків були в своєму роді унікальними.

– Я свій не створювала власноручно, а придбала в Нідерландах через Інтернет, – долучається до розмови дніпрянка Наталя (до речі, єдина представниця прекрасної половини людства у велоконструкторському зібранні), – це коштувало мені близько півтори тисячі євро. Ретельно підбирала компонування, а яскраво-зелений колір просто вразив. До того ж ця модель не лише для прогулянок, а й для перегонів.Тож я задоволена на всі сто!

Найбільше вразив веломобіль харків’янина Макса яскраво-червоного кольору. І не стільки зовнішнім видом гоночного боліда, скільки внутрішнім начинням. Уявіть собі – педальний привід йде на два електродвигуни, які живлять відповідно два акумулятори. Завдяки цьому запас ходу на одній зарядці сягає 100 кілометрів. Сонячна батарея на даху допомагає підживленню моніторів, що відображають час, швидкість, кілометраж тощо, а камера заднього огляду (так, так – традиційні дзеркальця відсутні) дозволяє не обертатись назад під час маневрів.

– Це своєрідний рекламний болід, – розповідає автор, – звісно, він ще не досить досконалий. Але кожен далекий вояж надихає на ідеї подальшої модернізації або навіть створення нових зразків. Так, вже в розробці нові передні колеса – мопедівські, трохи розширена їхня колія, більш енергоємні акумулятори та нове багажне відділення. Великим стимулом є участь у перегонах «Одеської сотки» – там ми з однодумцями теж перетинаємось як для обміну досвідом конструювання, так і для тестів власних розробок.

Але справжня майстерня і конструкторське бюро знаходяться в невеличкому селі Китайгород, що в Олександрівському районі. Їхній власник Олексій родом з Донецька, певний час з родиною мешкав у Черкасах, але кілька років тому вирішив разом з дітьми, братом та батьком покинути велике місто та облаштуватись у тихому затишному місці.

– Тиша справді надихає на творчий політ, – ділиться думками Олексій, – тато й брат стали моїми однодумцями й помічниками. Віддаленість від галасливого міста й шаленого автомобільного трафіку надала можливість безпечно тестувати нові розробки та постійно їх удосконалювати. Дітям я теж створив веломобільчики (і дійсно, в одному з гаражів стояв невеличкий «парк веломобільного періоду»). Конструюванням я займаюсь з 2007 року, спочатку для себе, а нині це вже стало невеличким бізнесом.

– А ось і мій головний біль… – і Олексій показує чотириколісний тримісний (точніше формулою 2 +1 – пілот, штурман і дитина (як варіант – посередині) екіпаж, пропонуючи скласти йому компанію під час прогулянки вулицею села.

Залюбки погоджуюсь. І хоча швидкість була невеликою, склалися відчуття, ніби сидиш в автівці – тільки відкритій усім вітрам.

Виїхавши на більш пристойне і придатне для такої техніки шляхове покриття, учасники зібрання отримали нагоду протестувати винаходи одне одного. Відверто кажучи, деякі з моделей не бажали підкорятись нікому, крім своїх власників.

Був на зібранні й винахідник з Кропивницького – колишній шалений прихильник класичних шосейних велосипедів. За словами Сергія, саме бажання їздити по-шосейному, але з комфортом надихнуло його на пошуки власного варіанта. Після тривалих розрахунків мрія здійснилась, і останні кілька років помаранчевий передньопривідний веломобільчик бере участь і у велоподіях Кропивницького, і в асфальтових мандрівках теренами області.

– Ми не давали великого розголосу нашому зібранню, – підсумовують нашу зустріч учасники, – адже більшість пересічних українців продовжує з нас глузувати, хизуючись або дороговартісними класичними велобайками, або будь-якими наявними автівками. Автівка – це, звісно, теж непогано, але вона не для душі. Душа хоче спокою, а спокій дасть тиша, яку може дати лише велотехніка. Для нас це веломобілі, які ми створюємо, вдосконалюємо, знову створюємо… І так до нестями та нескінченності…

Максим ГУЦАЛЮК

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here