ІРОНІЧНА ПОСМІШКА ВОЛОДИМИРА КИР’ЯНОВА

0
474
views

15 серпня минає два  роки від того сумного дня, коли від нас пішов унікальний графік, художник Божою милістю Володимир Кир’янов. Цією статтею я запрошую читачів газети – шанувальників образотворчості пом’янути непересічного митця, в один час із яким нам поталанило жити.    

У моїй пам’яті Володимир Кир’янов залишився розумною, іронічною, незалежною людиною. А найперше – неповторним художником. Одного разу його назвали «кіровоградським Гойя», а потім воно якось і прижилося серед тих його земляків, котрі ще до кінця не позбулися відчуття меншовартості. На жаль. Бо подібні порівняння мало що говорять, крім того ще й принижують митця, апріорі ставлячи його в умовному ряду десь після когось. Кир’янов – не кіровоградський Гойя, він український художник, самобутній графік, митець як явище.

Але його справді можна поставити в один ряд із Гойєю, Дом’є, Босхом (останній був одним із улюблених авторів Володимира Васильовича). І якщо «Капричос» Гойї являють собою соціальну сатиру, карикатури Дом’є носять здебільшого політичний характер, Босх  розплутує людські гріхи, то Кир’янов препарує людину як таку у її не кращій сутності. Загалом його роботи, за винятком тих, що по сусідству з карикатурою, чи ілюстрації до літературних творів (там і там своя специфіка) – це анатомія безглуздя, яке типажі його графічних листів сприймають за життя.

Кир’янов скептично ставиться до роду людського, часто показує його навиворіт. Для чого має підстави: людство далеко не досконале. Таким воно було, є і буде, з різницею у співвідношенні добра і зла. І це йому часом болить, часом його тішить. В одних випадках  художник говорить про це прозоро, як, наприклад, у «Бюрократі» чи «Бігу в мішках», у більшості ж – складною мовою символіки і алегорій. Тоді глядачеві потрібні зацікавленість, час і фантазія, щоб подолати хід його думок та оцінок тих чи інших явищ, нерідко глобальних («Гармонія безладу»). Він відверто глузує над людськими вадами, викликає то сміх, то тривогу, а іноді й сторопілість від усвідомлення того, що може приховувати у собі людська натура.

Його графіка нерідко жорстка, а то й жорстока. Але все це далеке від мізантропії. Кир’янов іронічний, однак не зловтішний, по-філософськи глибокий, однак не моралізатор, він аналітик і разом з тим дотепний жартівник. Сюжетні повороти у нього настільки несподівані, що слід уважно вдивлятися у кожну деталь, аби до кінця зрозуміти, куди веде художник.

Володимир Васильович мав унікальну властивість – фіксувати хід думки. Його нестримна фантазія могла розвиватися згідно із законами драматургії абсурду, коли зміст від відправної точки розкручується за непередбачуваним сценарієм, проходить через несподівані повороти, множиться деталями і закінчується так само несподівано, або обривається на місці, звідки фінал має «дописати» сам глядач («Залучення»). В іншому випадку – це кількапланова картина людського пороку, як, скажімо, в «Пацюках». Центральний персонаж  автором, очевидно, був знайдений відразу. Одягнений у білу сутану цноти, він велично усадовився у кріслі. Чоловік досяг усього, у нього – повна чаша, до благ мирських відкриті двері за його спиною, а поруч – розжирілі тварюки на побігеньках. Здавалося б, образ закінчений. Але пацюки – то не персоналії, то явище. І автор продовжує тему: домальовує ззаду ще одну постать – за столом, заставленим наїдками. Цей – на підході.  Далі повзе по драбині ще один – туди ж, зрозуміло, до корита. Так вони і живуть, як писав поет, «від їдла і до їдла повзучи». І то ще не все. У темному куточку ховається Хтось, який через віконечко підглядає за трьома першими. Хто він, здогадуйтесь самі. Єдине, що можна сказати безпомилково, – це не Всевидящеє око. А ще художник часом ставить на видному місці маркер, щоб спрямувати хід думок глядача. Наприклад, у «Навіюваному Шекспіром» – це носовик, прибитий цвяхом до стіни, котрий нагадує нам про хусточку Дездемони, підступні інтриги Яго і людську підлість. 

Суть власної творчості Кир’янов висловив в автопортреті 2009 року. Він небагатослівний: зосереджене обличчя митця, котрий уважно вдивляється в дійсність,  навколо нього, мов по орбіті, «крутяться» невиразні тіні його персонажів. Вони майже не проглядаються, художнику ще належить їх індивідуалізувати, це  поки що не втілення,  а лише начерки людських пороків. На його голові – три блазенські ковпаки: один, напевне, засвідчує жартівливу вдачу художника, другий, не виключено, говорить про здатність бачити те, чого не помічають королі, третій, і це вже точно – демонструє його іронічний погляд на світ. З портрета постає «такий собі блазень, наділений особливо тонким і дотепним розумом».

Графічні композиції Володимира Кир’янова являють собою графіку європейського типу з її розкутістю та переважанням інтелекту над почуттям. Віртуозно володіючи олівцем і пером, художник дозволяє собі будь-які варіації, будь-які фантазії, поєднуючи реальність та  ілюзії. Символи в його роботах формують образ, або служать провідниками. Їх тлумачення дає нам Андрій Надєждін: «Мушлі – це час, дракони – непереборна сила природи, птахи –  переважно вісники долі, колодязі нагадують проходи до темного і світлого невідомого, драбини, сходи, лабіринти визначають ті чи інші відрізки часу, жінку в своїх композиціях художник наділяє якостями Душі… Одним із головних образів, не завжди помітних з першого погляду, є зображення мандрівників. Зазвичай їх декілька і вони виконують роль спостерігача, якби символізуючи Вічність…»

Втім, пілігрими у роботах Кир’янова символізують не тільки вічність, а й вічне, а то й просто загальнолюдське. Картину проходження через випробовування часом художник зобразив у листі «Сходи». Його персонажі – все ті ж мандрівники: один, сидячи (у нього ще є час), обирає шлях, інші підійшли до неминучої межі, ще один, пройшовши через лабіринти долі, входить у браму вічності (а може, істини). В іншому малюнку,  вишуканому і небагатослівному («Пілігрим»), вгадується мрія автора про ідеал. Це одна з небагатьох робіт художника, де він не вдається до гротеска.

У переважній же більшості художник іронізує. Часом відверто і прямолінійно, як у «Диктаторі», де він зобразив тупоголового адепта ідеї, котрий на фоні тюремних мурів, поклавши руку на пеньок із компартійною символікою, присягає на вірність. Часом –  насмішкувато, як у «Катеринщику», котрий тримає в руках  валика з ручкою, на який намотує… власний язик – образ, легко упізнаваний, особливо на тлі політичних баталій. А у «Бовканні» з возом на одному колесі, котрий завжди «і досі там», автор конкретизує безплідність пустопорожніх дискусій.

Але за всієї насмішкуватості Кир’янова в його доробку є малюнки, котрі викликають не стільки іронію, скільки важкі роздуми. Таким є аркуш «До Європи». Його центральний персонаж  у широченних шароварах і мушкетерському капелюсі навпомацки пробирається хистким помостом, що одним боком спирається на стовбур спиляного дерева, а другим, схоже, провисає в повітрі. Прямує, треба розуміти,  до Європи. А позаду, внизу, –  «несе Галя воду», ще й досі на коромислі, і навряд чи це пісенний мотив. Дерево зрізане, але не під корінь, з його  верхівки пробивається молодий поріст. Там уже видніється постать козака Мамая, а на нечіткому тлі середини листа проглядають козацькі вуса. Та про щось нам  говорить ледь окреслене штрихом обличчя літньої жінки у просвіті неба. Тільки –  про що?..

Кир’янов часто ставить питання, на які маємо шукати відповідей самі. «Свято драбини» – це колективне пошиття в дурні чи святість «драбини». «Вигнання бісів» – болючий процес очищення чи запрошення до самоаналізу?  «Смуток сходів» – суєта суєт чи розчарування? Персонаж у темних окулярах –  сліпота, замкнутість, байдужість?… Питання, які не повинні заганяти нас у глухий кут, у кожного на них може бути своя відповідь і не обов’язково суголосна з автором робіт. Тим більше, коли йдеться про відвертий сюр  («Сон або літаргічні висновки»,  «Занурення», «Гармонія безладу», «Вершник», «Птах» та ін.). Там не потрібно шукати прихованих смислів, там можна вільно мандрувати шляхами фантазій автора і захоплюватися безкінечністю комбінацій та неймовірністю його несподіваних образів. 

Якось ми говорили про його спорідненість із Миколою Гоголем. У них дійсно є чимало спільного: гротеск, іронія, гострота спостережень, українська насмішкуватість. Тож цілком природно у Кир’янова виникло бажання проілюструвати великого майстра прози. Пригадую нашу розмову з Володимиром Васильовичем про те, що не завадило б видати альбом його ілюстрацій до Гоголя: у художника було таке бажання і були певні напрацювання. Він міг би проілюструвати й Гофмана – фантасмагорії автора «Крихітки Цахеса на прізвисько Цинобер» і химери Володимира Кир’янова лежать в одній площині. Думаю, що близький йому, як можливому ілюстратору, був і Рабле. Однак не все залежить лише від художника. Володимир Васильович встиг зробити кілька ілюстрацій до Гоголя, зокрема його повісті «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», в яких він акцентує увагу не стільки на головних персонажах, як на їхньому оточенні, тим самим, подібно до автора повісті, показує «всю глубину настоящей мерзости». Очевидно, ілюстрації до Гоголя могли б стати новим словом в прочитанні письменника. Не сталося. І вже не станеться…

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here