ДОНЬКА, ЛЕОНІЛЛА ТА ОКТАВІАН

0
68
views

«Моя сестра Лена была старше меня, и, когда я был еще ребенком, за нею ухаживало уже несколько молодых людей. Я называл их Ленкиными женихами и презирал за то, что они, располагая своим временем по собственному усмотрению, тратят его на такие пустяки, как хождение в гости к девчонке.

Одному из них все-таки удалось вырваться из мертвой зоны моего презрения, я перестал смотреть на него сверху вниз. Случилось это потому, что он привез Лене откуда-то с юга мартышку.

Отец сердился:

— Итальянский попрыгун!

Лена отвечала:

— Он путешествует по необходимости. Ему нужны впечатления.

— Мартышками он меня не подкупит, — продолжал сердиться отец.

— Это он меня хочет подкупить мартышкой, а не тебя. Он хочет жениться на мне. Ропалло! — мечтательно пропела она, как бы примеряя на себя эту фамилию. — Елена Ро-пал-ло!

— В Италии даже у нищих и жуликов благозвучные фамилии. Это свойство языка, — сказал отец.

— Он не жулик, — обиделась за своего жениха Лена. — Он скульптор.

— Скульптор не он, а его отец. И не скульптор, а могильщик. У него возле Петропавловского кладбища мастерская памятников.

— Нет, он скульптор, — негодовала Лена, — он скульптор, он ваятель, он изваял из мрамора вакханку с виноградом, ее купили Макеевы.

— Макеевы купят что угодно, даже кочергу, если им скажут, что это вакханка.

Лена плакала.

— Не выдам за итальянского шарманщика с обезьяной, — кричал отец, терявший голову от женских слез, — слышишь, не выдам, так ему и скажи. Оставьте меня в покое!

Ропалло приходил к Лене тайно, и я ничего не имел против этого. Я очень любил обезьян; Ропаллина мартышка покорила и мое сердце.

Ее назвали Донькой. Доня по-украински значит «дочка».

Мама сказала:

— Дети, вы знаете: я обожаю животных. Но они распространяют грязь, глистов и заразу. Крысы переносят чуму.

Мама прервала свою речь, и глаза ее затуманились. Верно, она вспомнила, как ездила выпускать в Ингул живую щуку, которую кухарка Саша купила, преступив приказание покупать только ту живность, которая уже безвозвратно погибла.

Мама продолжала:

— Во дворе — пожалуйста. Но я не потерплю животных в доме. У Доньки блохи. Она чешется, и блохи скачут по дому.

Лена подпрыгнула и закричала:

— Ропалло нельзя! Доньку нельзя! У Ропалло памятники, у Доньки блохи! Я утоплюсь!

И Донька осталась жить в комнатах».

Це уривок з оповідання «Донька» нашого видатного земляка Арсенія Тарковського, яке колись наштовхнуло мене на пошуки, в результаті яких з’явилася ось така краєзнавча розвідка.

Передісторія

П’ятирічний термін заслання народовольця Олександра Карловича Тарковського закінчився 1892 року. Тієї ж весни він повернувся з села Тунка Туруханського краю до Єлисаветграда, де його з нетерпінням чекали сестра Віра та вірна наречена Олександра Андріївна Сорокіна. Олександра не могла залишити свого немічного сліпого батька і поїхати за коханим у Сибір. Вісім років вона чекала його, сумувала і тільки в листах говорила з ним. І ось нарешті радісна зустріч. Проїхавши через увесь Сибір і Росію, Олександр Карлович дихає степовим повітрям України.

Молоді люди поспішають з’єднатися, тож 24 квітня 1892 року відбулося їхнє одруження.  Вони живуть на Олександрівській вулиці в будинку, що належить Сорокіній. Немає сумнівів, що цей вистражданий і перевірений багаторічною розлукою союз був щасливим.  У 1894 році Олександра Андріївна подарувала чоловікові дочку, яку назвали Леонілла.  Вдома її називали Льонею.

Олександр Карлович служить у міському Громадському банку і певний час перебуває під гласним наглядом поліції. Через кілька років дружина помирає, і він залишається вдівцем з маленькою донькою.

У жовтні 1902 року Олександр Тарковський одружується вдруге. Його обраницею стала красуня з твердим характером Марія Рачковська, яка мала фах домашньої вчительки і працювала у Пушкінському народному училищі. Закоханий сорокарічний вдівець сватався до неї 14 разів і щоразу отримував одкоша. На п’ятнадцятій спробі вона здалася. Від цього шлюбу народилися сини Валерій (1903 – 1919) та Арсеній (1907 – 1989).

Леонілла

Допоки не народилися сини, Олександр Карлович усю свою батьківську любов віддавав Леоніллі. Про це свідчать ось такі його віршовані рядки, написані після смерті першої дружини:

Моё дитя! Ты зорькой ясной

Мне светишь в тьме ночной;

Растёшь ты лилией прекрасной

Среди травы густой.

Моё дитя! С тобой одни мы

Остались жизнь делить,

Судьбою-мачехой гонимы,

В любви мы будем жить.

Моё дитя! В минуту горя

Ко мне на грудь прильни;

Устанешь ведь ты, с жизнью               споря,-

Усни, дитя, усни!

Моё дитя! Слаба, мала ты,

Цветочек полевой!

Тебя, любовию богатый,

Я загражу собой.

Пізніше цю любов він переніс на Валерія. А коли той загинув у 1919 році у бою з григор’євцями, осліп від горя.

Події ж, описані в оповіданні Арсенія Тарковського, відбуваються приблизно у 1914-15 році. На той час Леоніллі-Лєні було вже за 20 років і вона навчалася музиці (найімовірніше у Густава Нейгауза). Схоже, характер у неї був непростий, адже оповідання закінчується тим, як вона «розірвала навпіл свою нотну теку».

Леонілла Олександрівна Шокотко (уроджена Тарковська, за першим чоловіком – Балінова). Вона першою з сім’ї Тарковських переїхала до Москви, де стала актрисою і деякий час знімалася на студії першого російського кіномагната Олександра Ханжонкова.

На жаль, про її долю відомо небагато. Але найголовніша її місія, певно, полягала у тому, про що згадує Марина Арсеніївна Тарковська у книзі «Осколки зеркала»: «Леонілла Олександрівна, тітка Льоня, як ми її називали, передала валізу з сімейним архівом нашій мамі. Ми з Андрієм були тоді підлітками і не могли зрозуміти всієї цінності цього архіву. Ми витягли з валізи кілька речей: пергамент з генеалогічним древом Тарковських, пергамент – патент 1803 року підтверджує дворянство роду Тарковських, і печатку Карла Матвійовича з гербом – для запечатування листів сургучем. Мені сподобалися ще наволочка, мабуть, вишита Марією Данилівною…».

Октавіан

«Італійський стрибунець», як назвав Олександр Карлович жениха Леонілли у згаданому оповіданні, – це Октавіан Рапалло. За давністю років – оповідання датоване 1945 роком – Арсеній Тарковський трохи помилився у написанні прізвища. А воно, безумовно, походить від назви італійського міста, що розташоване на сході Лігурійської Рив’єри.

Октавіан Стефанович Рапалло народився 1889 року в Єлисаветграді. Освіту отримав в Одеському художньому училищі по класу скульптури. Згодом, у 1910 році, закінчив Інститут образотворчих мистецтв у Неаполі. О.С.Рапалло був членом Товариства художників імені Бернардо Челентано, членом з’їзду художників у Санкт-Петербурзі, членом Італійського морського союзу та Товариства Данте Аліг’єрі.

Отже, скептичний Олександр Карлович був неправий у своїх оцінках і даремно не дозволив доньці взяти шлюб з такою освіченою людиною. Тоді б її доля склалася зовсім інакше, а Андрій Тарковський мав би надійний прихисток в Італії.

Батько Октавіана Стефан Іванович Рапалло ще 1880 року заснував у Єлисаветграді фірму «Скульптура». Згодом її філії з’явилися у Харкові («Рапалло та Шустов») і у Ростові-на-Дону («Рапалло та Менціоне»). До речі, одеський скульптор і каменеріз італійського походження Леопольд Дженарович Менціоне – автор мармурового навершя над ракою Іова Почаївського в Почаївській лаврі та співавтор багатьох пам’ятників в Одесі. Це наводить на думку, що саме у нього навчався Октавіан.

Фірмою виконувалися художні та будівельні роботи з бронзи, мармуру, лабрадору, граніту, бетону, цементу. Таким чином, з огляду на хронологію можна сміливо припустити, що гранітні та мармурові сходи, чавунні та залізні огорожі й решітки, ліпне й інше декоративне оздоблення фасадів певної частини будинків кінця ХІХ – початку ХХ століття, що збереглися у нашому місті, зроблені за кресленнями та проектами, а то й руками незаслужено забутих Стефана й Октавіана Рапалло. Останній, до відома місцевих краєзнавців та мистецтвознавців, на виставці у Неаполі за особисті роботи удостоївся двох золотих і однієї срібної медалі.

За архівними документами на 1912 рік мешкали Рапалло по вулиці Миргородській (нині Шульгіних). А неподалік, на вулиці Двірцевій в будинку Шевякова (приблизно навпроти ресторану «Весна»), розташовувалася їхня скульптурна майстерня. Проте, судячи з оповідання, або ж існувала ще одна, або ж ця пізніше перемістилася на Петропавлівське кладовище. У майстерні виготовлялися також  гіпсові погруддя, погруддя з білої і чорної бронзи, з мармуру і колони під них. За однією з версій, мармуровий бюст Миколи Гоголя, що нині зберігається у відділі мистецтв ОУНБ ім. Чижевського, виготовлений саме у скульптурній майстерні Рапалло.

Є також до кінця не перевірені відомості про те, що Октавіан одружився у Єлисаветграді на дівчині також італійського походження і в буремні роки громадянської війни повернувся на історичну батьківщину.

Роман Любарський.

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here