Раїса Корсун народилася у Туркменії, жила і працювала в Узбекистані. У Кропивницькому мешкає майже 20 років. Після виходу на пенсію переїхала сюди не випадково і не без підстав. Нині Раїса Іванівна відома на Кіровоградщині вишивальниця.
– Пані Раїсо, розкажіть, будь ласка, де і як зустрілися ваші батьки…
– О, це дивовижна історія. Моя мама Євдокія Іванівна родом з села Панчеве Новомиргородського району. Її рідний брат закінчив Харківське військове училище і був направлений на службу в Туркменію, де його призначили начальником прикордонної застави. І ось буквально перед війною мама поїхала до нього на гостини. Там і познайомилася з молодим офіцером, моїм батьком. У 1944 році у кишлаку Кіркі Чарджоуської області народилася я, згодом мій брат.
– Що ви можете пригадати з раннього дитинства?
– Батько тривалий час служив у ТуркВО, його часто переводили з однієї частини в іншу, тому ми постійно переїздили. З раннього дитинства пам’ятаю лише мутні хвилі Амудар’ї. Пізніше постійно дошкуляв саратон – гарячий вітер, що дує з Афганістану кілька місяців поспіль. Хоча нині у тих місцях прекрасна оаза. Ні, ще пам’ятаю, як мама співала «Посіяла огірочки»… Коли я нині слухаю українські пісні, згадую маму і плачу.
– Як складалася ваша доля у подальшому?
– Після закінчення школи я вступила у медичне училище. П’ятнадцять років працювала медсестрою, пройшла шлях від операційної до головної сестри обласної лікарні. Потім за прикладом подруги поступила у політехнікум. На той час я вже була одружена – з Володею ми жили поруч і вчилися в одному класі, тому одружилися у 18 років, і ось уже 57 років разом.
Після закінчення технікуму я працювала у різних будівельних організаціях. Тоді активно йшло освоєння Каршинського степу. Зарплата була дуже достойна плюс різні премії. Працювала спочатку начальником планового відділу СМУ №1, потім будтресту, потім головою профкому цього ж тресту. Після чого заочно закінчила Ташкентський інститут народного господарства. Останнє місце роботи – ПМК «Спецводдренаж».
– А з чого починалося ваше захоплення вишивкою?
– Мені було вже під сорок, коли я пішла на курси крою та шиття. Але тоді це мені чомусь не далося: усі ці лекала, розрахунки, лінії, шви… Покинула… Потім пішла на курси в’язання. Навчилася в’язати спочатку спицями, потім крючком. З’явилися онуки, і я давай в’язати їм кофтинки, зятю – пуловер, собі дещо. Пройшло кілька років. Дивлюся, у нашому дворі ходять жінки у вишитих платтях, блузах. Почала звертати увагу на вишивку. Приходжу до когось у гості, там серветка вишита, там подушка. Питаю, де ви це все берете? Відповідають: «А он у нас Олександра Іванівна, у будинку навпроти живе». На той час їй було вже 77 років. Я пішла до неї і попрохала: «Навчіть мене вишивати, Олександро Іванівно». «Добре, – відповідає, – давай почнемо». Дала мені кілька уроків вишивання гладдю. І я на роботі, коли начальник відсутній, потихеньку почала вишивати. Почну і бачу: не так у мене виходить гарно, як у неї. Але заразила цим усіх дівчат на роботі. Всі збиралися у моєму кабінеті, робили мережку, вишивали. З кожним разом у мене виходило все краще. Тоді у моді були сірійські кофтинки, я підбирала до них відповідний тон і вишивала квіти. До того ж, зважте, у мене мама українка, вона теж дуже гарно вишивала, і я донині жалкую, що не зберегла її роботи.
– І коли ви відчули смак до вишивання, то…
– Я відійшла від тих простих прямокутних форм, які мені прищеплювала Олександра Іванівна. Я більше полюбляю овальні, круглі, ромбовидні. Але найголовніше, чому я навчилася, – це акуратності. Згодом вона визнала, що учениця перевершила вчительку. Мені почали з усіх усюд робити замовлення.
– Що вас підштовхнуло переїхати на Україну?
– Бувало, визирну у вікно – там стоїть чийсь контейнер, десь бачу іще один, іще один… І це наводило на сумні роздуми. Хоча узбеки приязно ставилися до нас, багато людей почали виїздити, і ти відчував себе якимось ізгоєм. Хоча ми знали узбецьку мову і часом дотримувалися їхніх традицій, попри все відчували себе європейцями. До того ж моя донька Олена вийшла заміж за українця, який служив на той час в Узбекистані, а згодом перевівся у Київ. Вона і наполягла на переїзді. А взагалі, хочу сказати, батьківщина силу дає. Там, де твоє коріння, там і місце сили.
– Чому ви обрали саме Кропивницький?
– Тут живуть дві мої сестри від другого маминого шлюбу. І коли ми приїхали і почали шукати будинок, який у змозі були придбати, тут так пишно квітнули вишні, все було таким зеленим, що я аж розплакалась. А літня жінка, яка цей дім продавала, заспокоїла. На той час їй було вже за вісімдесят. Тоді моя донька і каже: «Бачиш, скільки років цій бабусі? От і ти стільки житимеш!». Це мене теж надихнуло.
– І як вам далі жилося?
– Жити було важко. Майже рік ми не отримували пенсії. Я пішла на базар продавати власні речі. Якось принесла мішок ниток. Підходить до мене якась жіночка (це була Наталія Костянтинівна з клубу «Ниточка») і питає: «Ви вишиваєте?». «Так», – відповідаю. «А ви не хотіли б прийти до нас у клуб?». О! На той час мені хотілось хоч кудись податися, аби себе чимось зайняти. Так я стала однією з перших майстринь у клубі «Ниточка». З Наталією Костянтинівною ми почали запрошувати творчих людей, організували і провели низку виставок. До нас потяглися люди. Я відчула психологічний і творчий підйом. Але два лідери в одному колективі довго співіснувати не можуть. Тому я згодом пішла з клубу. Хоча мене, як і раніше, запрошують на різні заходи.
– Перепрошую, до якої конфесії ви належите?
– Я православна. Охрестилася свідомо у 33 роки у великій госпітальній церкві в Ташкенті. Володю, мого чоловіка, охрестили ще у дитинстві. До речі, на день сім’ї ми збираємося повінчатися.
– Повернімося до теми вишивки. Що нового ви відкрили для себе під час перебування у клубі?
– Коли я вперше побачила роботи Наталії Костянтинівни, мені здалося, що це картини. Підійшла ближче, помацала, виявляється, вишиті хрестиком. Мені це так сподобалося, що я почала вчитися вишивати хрестиком. Спочатку не вдавалося, хрестик виходив «завалений». Потім і цей вид вишивки опанувала добре. Але все одно полюбляю працювати переважно гладдю. Вона відрізняється від хрестика тим, що для хрестика завжди даються схеми, навіть кольори, а для гладі – голий малюнок. У цьому випадку треба мати художнє чуття, мати певний смак, відчуття форми і кольорів, особливо коли вони переходять один в інший.
– А від чого залежить ваш смак, ваш вибір геометричної форми чи сюжету?
– Це залежить від пори року. От взимку хочеться вишивати яскраве. Я це неодноразово за собою помічала. А влітку я беру холодні тони – синій, блакитний, відтінки зеленого. Я вишиваю в основному в одну ниточку. Там дуже важливо дотримуватися кольорової гами, щоби були тонкі й органічні переходи. А це хрестиком не виразиш так, як гладдю. Нею все виглядає живішим та об’ємним. Коли треба вишити щось невелике й витончене, я використовую також і хрестик.
– Хто ж може похвалитися вашими роботами?
– Ой, та я ніколи не рахувала. Я вишивала костюми і блузи для бандуристів, для учасників фольклорних співочих колективів, для художнього музею. Напевно, загалом близько шістдесяти. А вишитих картин маю близько ста двадцяти. Багато з них подаровані подругам, рідним, знайомим.
– У вас виробився свій стиль вишивки. Як би ви його визначили?
– Напевно, тонкий, ніжний… Я відображаю у вишивці усе, окрім людей. Щоправда, є винятки. Нещодавно для онука вишила ікону Миколи Чудотворця, а для онуки – ікону Володимирівської Божої Матері. Серед найулюбленіших сюжетів – картини природи.
– Відомо, що сім років тому ви виграли машину на «Полі чудес». Як це було?
– Це також пов’язано з вишивкою. Але спочатку я склала кросворд. Потім вишила і послала Якубовичу. Про це нікому не говорила, ні доньці, ні чоловіку. Якось, коли лежала в одноденному стаціонарі, він телефонує: «Ти куди це знову вляпалася? Тобі телеграма з Москви!». Куди після цього поділася хвороба! Наступного дня розповіла про це знайомій. Вона й каже: «Сьогодні такий день, якщо загадати бажання, воно обов’язково збудеться». Я пишу на папірці: «Виграти машину». І поклала у гаманець. У призначений час приїжджаю на передачу. Все, як обіцяли, проживання та годування за їхній рахунок. А я у подарунок привезла сало, горілку, солоні огірочки, картину з Дендропарком та роботи наших майстринь.
Перед початком зйомок до учасників зайшов Якубович і каже: «Ви тут сильно не напружуйтесь. Головне, що ви вже тут, що берете участь». Я була третьою. Відповідь на запитання була «Воробей». Перша жінка вгадала дві літери «О». Другий хлопець літеру «Е». Літера «Й» була відкритою. І коли до мене дійшла черга, я знала відповідь, крутнула рулетку, випав «Сектор приз». Почав Якубович зі мною торгуватися. В процесі ми з ним випили по 50 грамів під огірочок. Потім він запропонував 50000 рублів. Підняв до 100000. Я відмовилася. Коли справа дійшла до чорного ящика, він витяг матрьошку… Одну, другу, третю… І ось нарешті я чую: «Ключі від машини!». Тут я трохи не впала з ніг. Обійняла, поцілувала Якубовича. Беру ключі, сідаю за кермо, а він мені дорікає: «Куди п’яна сіла?».
– Якої марки машина і що з нею сталося?
– Здається, «ДЕУ». Її доставили через 20 днів, і я подарувала її доньці, але їздила на ній онука.
– Чим ви ще захоплюєтеся, окрім вишивки?
– Певний час я займалася виготовленням ляльок-мотанок. Нині захопилася ще й печворком. І мені це подобається.
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.
