МЕМОРІАЛ ВІКТОРА ФРЕНЧКА

0
1160
views

Я був засмучений тим, що пропустив його ювілей – зовсім недавно Віктор Васильович відзначав своє сімдесятиріччя. Годилося б публічно його поздоровити, тим більше, що стаття про нього вже лежала в пам’яті мого комп’ютера. За кілька днів зайшов до нього в майстерню, привітав, вибачився, що запізнився. Френчко відреагував з гумором, мовляв, попереду ще буде не одна нагода. Вона трапилася, і не доведи Господи таких нагод. Проводжаючи Віктора Васильовича в останню путь, друзі і шанувальники говорили про нього багато хорошого. Скажу і я на прощання добре слово про невтомного і талановитого майстра, хранителя пам’яті нашого степового краю.

Не кожен, хто виростає під стінами романтичних руїн, стає романтиком, але почуття історичності – тією  чи іншою мірою – дарується йому мов знак з нагоди народження. Не кожен стає й художником, однак, якщо стає, то з особливою щемністю відчуває зв’язок часів. Віктор Френчко народився і виріс у селі Підзамочок на Тернопільщині, де на плоскогір’ї  живописного берега річки Стрипа – лівої притоки Дністра стоять руїни старовинного замку-фортеці. Чи залишився скульптор Френчко романтиком до цього часу? Напевне, хоч не настільки, щоб удаватися у своїй творчості до класичної формули. Він – реаліст із романтичним флером, жартував, що веде свій фаховий родовід від Огюста Родена, хоча з творчістю великого француза його пов’язує лише студійна лінія: Роден – Леонора Блох – Михайло Лисенко. Від імпресіонізму Родена у Віктора Васильовича немає й сліду, а його символізм не виходить за межі атрибутики.

Френчко пройшов школу одного з найвідоміших скульпторів радянського часу академіка Лисенка, був його останнім, 106-м, учнем і взяв від нього усе краще, що міг узяти. Він з глибокою повагою розповідає про свого вчителя. Пригадую нашу розмову, коли розгорівся гармидер навколо пам’ятника Миколі Щорсу в Києві.

– Хто дав право неукам вирішувати долю пам’ятника!? – обурювався завжди спокійний і врівноважений Френчко. – Це ж один із найкращих монументів в Україні. Це робота найвизначнішого українського скульптора. Дожились, долю шедеврів вирішує натовп.

– Навіть більшовики не замахнулися на пам’ятник Миколі Першому, тому самому «неудобозабываемому тормозу», в Ленінграді. Залишили стояти, – підтримав я його.

– Було замахнулися, але не знесли. Тому що його відстояла ленінградська інтелігенція – як Клодтів шедевр. Наші ж  інтелігенти наразі залишилися в стороні. Ну який Щорс «носій комуністичної ідеології», кому він сьогодні загрожує? Звичайно, має гріх, але ж і вбитий самими більшовиками.

Комдива Української радянської армії Миколу Щорса і справді підступно убили «свої» пострілом у потилицю. Віднайдені документи свідчать, що вбивця виконав наказ Реввоєнради 12-ї армії, яка звинувачувала Щорса в українському націоналізмі. «А може, ви не знаєте, що Щорса чекіст Танхіль-Танхілевич з браунінга за наказом Москви застрілив ззаду у потилицю, коли Москва відчула, що Щорс почав хилитися в український бік?».

Віктор Френчко загалом був нейтральним до політики. Він із того розряду громадян, котрі люблять Україну, є її патріотами, голосують за патріотів, але в політичні процеси не втручаються – займаються своєю справою. Чим часто роблять для України набагато більше, ніж полум’яні трибуни. Він унаочнював історію, своїм мистецтвом віддавав шану пам’яті тим, хто її творив. Робив те, що мали б зробити ще попередники. Не зробили, тож із пам’яттю у нас далеко не все гаразд. Моє дитинство пройшло на березі Тясмину в Олександрівці. Неподалік від берега тоді стояв старовинний будинок з романтичними баштами і готичними вікнами. Там містилася контора цукрозаводу. І ніхто вже не пам’ятав, що то колись був маєток Міхала Грабовського, про якого ми й не чули. Я жив за якихось двісті метрів від будиночка, де народився і виріс Левко Мацієвич, та коли стояв біля його могили в тодішньому Ленінграді, навіть не здогадувався, що авіатор – мій земляк. Згадую Олександрівку тому, що саме Віктор Васильович створив для неї перший в Україні і світі пам’ятник Мацієвичу. Як і першу меморіальну дошку Міхалу Грабовському.

Він фіксував історію, увічнюючи події й імена. У круглій скульптурі,  меморіальних дошках і медалях. Свою роботу в тодішньому Кіровограді розпочав з пам’ятника-стели червонозорівцям – працівникам заводу «Червона зірка», загиблим у роки минулої війни (спільно з Аркадієм Мацієвським). У майбутньому вони створять ще кілька робіт, зокрема пам’ятник козаку – захиснику Вітчизни (козаку Сірку) у селі Торговиці Новоархангельського району. Віктор Френчко є також автором пам’ятників захисникам правопорядку, чорнобильцям,  козаку Головку – засновнику села Головківка Олександрійського району, стели, присвяченої Надії Тобілевич-Тарковській на Хуторі Надії, погруддя академіка  Костянтина Скрябіна в Новомиргороді, композиції на честь льотчика Петра Вересоцького, котрий на німецькому літаку вирвався з фашистського полону…

Віктор Васильович активно співпрацював з доброї пам’яті обласним Товариством охорони пам’яток історії та культури. Результатом чого стала велика кількість створених ним меморіальних дощок. Серед них – Арсенію Тарковському, Юлію Мейтусу, Миколі Смоленчуку,  Генріху Нейгаузу, Каролю Шимановському, Євгену Маланюку, Валерію Гончаренку… Не цурався майстер і малих форм – пам’ятних медалей. У його доробку – зображення корифеїв першого українського професійного театру, Василя Сухомлинського, Дмитра Чижевського, Володимира Винниченка, Анни Ахматової, Степана Бандери та В’ячеслава Чорновола.

 Саме на його долю випало увічнювати пам’ять далеких у часі і ще недавно живих земляків кропивничан, що він робив охоче, з натхненням, нерідко фактично безплатно. «Це моя робота, – говорив скульптор, – я від цього задоволення отримую. Зробив щось – вийшло – чудово.  А про гроші я ніколи не думаю. Я отримую насолоду від своєї роботи. Іду додому задоволений. Буває, встанеш о третій ночі – якась думка, ідея виникла… Це моє життя, це моя робота, я інакше не можу». Він справді був байдужим до грошей, не виставляв високих цін, а то й взагалі їх не брав. Зате майстерня його всякчас збирала друзів. Назавжди запам’ятаються його руки, постійно в глині, і добродушна посмішка через густу бороду. Тепер думаю: як добре, що його портрет написав чудовий художник Анатолій Шаповалов – у ньому весь Френчко, скульптор і людина.

Пам’ятні дошки Віктора Френчка, як правило, виконані у техніці рельєфу (власне, барельєфа), на полі довільної форми, з лаконічним текстом і скупим набором атрибутів, котрі характеризують людину. Їх на рахунку Віктора Васильовича далеко за півсотні. Він увічнив колег, літераторів, журналістів, музикантів. Ось деякі з них.

Борис Вінтенко, заслужений художник України. Фронтальний портрет на дошці у вигляді витягнутої палітри, кілька пензлів і роки життя та смерті. Характерна деталь – комірець вишиваної сорочки як ознака глибокої українськості художника.

Василь Остапенко, кіровоградський «тато Карло», художник-лялькар, котрий віддав  театру ляльок понад сорок років життя, заслужений працівник культури. Портрет на тлі завіси, з-за якої виглядають створені ним персонажі вистав.

Юрій Луцкевич, уродженець Кіровограда, народний художник України, визнаний лідер українського необароко – так само на тлі палітри і пензлів.

Микола Смоленчук, відомий український письменник, вчений, педагог, чи не перший автор, який у художній прозі відтворив образи корифеїв українського національного реалістичного театру.

Валерій Гончаренко, поет, журналіст, символ молодої літератури, іменем якого названо конкурс поетичної молоді. Поруч із портретом (з поворотом у три чверті) – рядки з його вірша:

Коли вечір червоним колесом

Мій поріг назавжди покине,

Я хотів би вклонитись колосом

В ноги рідної України.

Леонід Куценко, фактичний першовідкривач творчості Євгена Маланюка для українського читача.

Пантелеймон Куліш. Він гостював кілька разів у тій же Олександрівці у свого приятеля Міхала Грабовського, де міг зустрічатися з Тарасом Шевченком (принаймні є підстави для таких суджень). Той Панько Куліш, що був облитий брудом і заборонений у радянські часи. Тепер на присвяченій йому меморіальній дошці викарбувано: «Видатний український письменник, історик, етнограф».

Міхал Грабовський – польський письменник «української школи», історик, так само викреслений із пам’яті за радянських часів, оскільки мав сміливість у праці «Відповідь поляка російським публіцистам, з питання про Литву та західні губернії» розвінчати апологетів експансіоністської політики імперської Росії.

Фотокореспондент Василь Ковпак, фотолітописець області впродовж кількох десятків років. Його об’єктивом зафіксовані найпам’ятніші події і неординарні особистості краю. Багаторічний очільник обласної організації Національної спілки фотохудожників України.

Генріх Нейгауз – уродженець міста, видатний піаніст, професор, ім’я якого носить перша музична школа міста, імені якого конкурси проходять у Кропивницькому щовесни. Свого часу його називали творцем вітчизняної школи гри на фортепіано.

Юлій Мейтус, також уродженець нинішнього Кропивницького. Композитор, народний артист України. Його іменем названо дитячу музичну школу №2.

Однією з останніх робіт Віктора Васильовича стала меморіальна дошка  Почесному громадянину міста Кропивницький Семену Сороці – політв’язню, людині великої мужності і високої духовності, незламному патріоту України.

Все це – пам’ять, вдячність і гордість кропивничан, втілена талановитим скульптором з Поділля, котрий душею приріс до нашого краю і став корінним степовиком. Сподіваюсь, і ми його не забудемо, гідно увічнимо його пам’ять. Земля йому пухом.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here