«КОЖНУ КАРТИНУ ПИШУ З ОДНАКОВОЮ НАСНАГОЮ»

0
185
views

У художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна відкрилася виставка робіт братів Шаповалових – Сергія і Анатолія.

Сергія в області (зрозуміло, не тільки) знають добре. Не менш обдарованого Анатолія – набагато менше, оскільки в Кропивницькому він виставлявся рідко. Моя розповідь саме про нього – жанровика, портретиста, пейзажиста.

З Анатолієм Гавриловичем я познайомився набагато пізніше, ніж із його братом. На той час, коли про Сергія вже говорили як про метра, я й не підозрював, що у нього є брат – теж художник. Особисто з ним знайомим не був, а серед експонентів обласних виставок його не пам’ятаю. Тривалий час, як на мене, роботи Анатолія більше бачили на аукціонах Сотбіс і Крісті, ніж в обласному художньому, чи музеї Осмьоркіна, де постійно виставляються місцеві автори. Тому експозиція його творів до 60-річчя художника, що експонувалася минулого року, стала для мене, як і для багатьох шанувальників мистецтва, відкриттям.

«Я вже двадцять років працюю на закордон, з них вісім – на Великобританію, – розповів Анатолій Гаврилович в одному з інтерв’ю. – У дев’яностих багато художників залишилися без роботи, без засобів до існування. Опинився в такому становищі і я. Нелегко мені довелося в ті роки. Якось, поїхавши до Києва, познайомився там із посередником, котрий працював на закордон, в основному на США, тобто скуповував в Україні картини, щоб продати їх за океаном. Він зацікавився мною, замовив у мене кілька картин, у тому числі зображення балерин. Мої роботи йому сподобалися. Особливо балерини, котрі, як я дізнався, користуються шаленим попитом на Заході. Я написав на замовлення того посередника чимало картин. Велика частина їх – це зображення саме балерин».

Коли я це прочитав, був немало здивований. Як правило, замовні роботи, навіть за високої якості, несуть на собі відбиток певної відстороненості, в них відсутнє оте непояснюване, що примушує нас не просто дивитися, а відчувати картину, не милуватися нею, а сприймати її. Натомість все це є у «балеринах» Анатолія Шаповалова, через що вони захоплюють відразу.

– Я не звик халтурити, – пояснює митець. – Кожну картину пишу з однаковою наснагою і не приступаю до роботи, поки не проймуся нею.

За всієї заданості теми, великої кількості варіантів його «балерини» не хибують на одноманітність. Вони різні. Кожна з них самостійна, єднає їх тільки тема, лейтмотив якої повторюється від картини до картини, незалежно від виставкової композиції. Це щось схоже на «Болеро» Равеля.

Шаповалов – реаліст, він відтворює предметний світ у відповідності до натури, при цьому його твори звучать так свіжо, що це міг би визнати й будь-який імпресіоніст. Колись, під час навчання в Київському художньому інституті, професор, народний художник СРСР Віктор Пузирков, побачивши його роботи на сільську тематику, пророчив йому долю Аркадія Пластова, котрого називали «великим художником крестьянской России», – його картини «Підпасок», «Вечеря трактористів», «Весна» широко репродукувалися свого часу в різних варіантах. Анатолій Гаврилович теж вважає себе людиною села, так само живе в селі, так само пише його. Але цим не обмежується. І демонструє, що класичний реалізм, позбувшись «родимих плям» соцреалізму, не менш сучасний, ніж усі інші напрямки в мистецтві.

Для Анатолія Гавриловича є лише два художні стилі – мистецтво і не мистецтво. Він захоплюється творчістю різних за манерою художників, як сучасних, так і попередників, у тому числі й далеких. Перебуваючи в Парижі, Шаповалов увесь свій час витратив на Musee d’Orsay, відомий великою колекцією робіт французьких імпресіоністів.

– Що ми знаємо з Піссаро? Ермітажний «Бульвар Монмартр в Парижі», ото й майже все. Піссаро треба бачити багато. А Мане, Ренуар, Моне, Сіслей… Імпресіоністи мене буквально поглинули, – зізнається Шаповалов. – Більше нікуди й не ходив.

Здавалося б, що спільного у нашого сучасника – художника з Аджамки на Кропивниччині і французьких митців, що жили півтори сотні років тому? Тремтлива свіжість сприйняття реальності. Він реаліст від своїх учителів, народних художників СРСР Віктора Пузиркова і народного художника України Анатолія Пламеницького. Але манера його письма дихає днем сьогоднішнім. І якщо колись глядачі порівнюватимуть, скажімо, Пузиркова і Шаповалова, то відразу відчують, де живопис другої половини минулого, а де – першої половини нинішнього століття: справжній живопис завжди суголосний своєму часові.

Є й те, що роз’єднує його з багатьма «напрямками» сьогоднішнього арту.

– Бував я у київському «Арсеналі». Є речі досить цікаві. Але багато експонатів не просто дивують, а й викликають відразу. Це у кращому разі гімнастика для розуму, в гіршому – прагнення здивувати, навіть шокувати. Багато з них розходиться з естетикою. Звичайно, то право авторів. Але це не для мене.

Анатолій Гаврилович – різножанровий художник. У доробку митця – тематичні картини, пейзажі, натюрморти, портрети. Останні, здається, наймеш чисельні серед його полотен.

Портретну галерею Шаповалова я б відкрив «Автопортретом з етюдником» – прекрасним зразком реалістичного портрета. Портрета романтичного, в якому передана окриленість художника і виражена його «до пензля пристрасна любов». Полотно шляхетне – у своїй класичній композиції, домінуванні білого та блакитного кольорів, гармонії тонових співвідношень, святковому наповненні світлом. У принципі – це образне втілення ставлення Шаповалова до мистецтва як такого. Навпаки, у брунатно-сірій гамі, за мінімуму аксесуарів і лише натяку на те, що портрет пишеться в майстерні скульптора, художник зобразив Віктора Френчка. Автор спиняє увагу на зосередженому обличчі портретованого, його натруджених руках, тим самим підкреслюючи, що мистецтво – це не тільки натхнення і прозріння, а й тяжка поденна праця. Теплий, сповнений глибокого почуття портрет дружини Тетяни – вірної супутниці художника, його опори у тяжкі години, першого «критика» і привітної господині. «Вона була дуже гостинною, – згадує Шаповалов, – любила, коли до нас приїздять. Хто тільки у нас не бував! Були люди з Німеччини, Англії, Америки, Китаю, Італії. А наших скільки! Родичі, друзі, колеги. Вона любила всіх і все, що її оточувало…». Смерть дружини для Анатолія Гавриловича стала непоправною втратою. Але не вибила з колії, він узяв себе в руки і продовжує працювати, тепер уже в пам’ять про неї.

У Шаповалова немає широких тематичних полотен. І не тільки тому, що у наш час вони втратили свою пріоритетність, а й що сам характер художника спрямований до більш камерної тематики, простих мотивів і не зрежисованих сцен. Такі його «балеринки» – «Юні балерини», «Перед заняттями», «Одягання перед репетицією» тощо. Часом темою для картини стає рядова зарисовка того чи іншого епізоду. Вуличний музикант зацікавив його як типаж, потім малюнок переріс у картину. Зіпершись на стіну старого будинку, літній чоловік грає на саксофоні. Поруч – валізка з кількома купюрами і монетами. Музикант, вочевидь, професійний, хоча й не у фраку і не в концертному залі. І ніякої драми – звичайна картина на лондонській вулиці. Тема вуличних музик захопила Шаповалова, і він вирішив написати цикл картин на основі зроблених свого часу начерків у столиці туманного Альбіону.

До жанрових я відніс би і його полотно «За книгою». Це не просто ню. Художник у цій картині не тільки зумів поєднати чуттєвість та духовність, а й настільки піднести поетичне начало, що враження від неї не залишає й місця для банальностей. Вражає делікатність, з якою автор підходить до зображення оголеної натури. Напоєна світлом гама кольорів, відповідність аксесуарів, зокрема ніжні півонії на столику біля ліжка, м’які, майже пастельні тони створюють чистий, ліричний образ молодої жінки на порі її розквіту.

Улюбленим жанром Анатолія Шаповалова є натюрморт. Головними образотворчими компонентами його вважає композицію, колір і матеріальність. До кожної роботи підходить ретельно. Спочатку задумує, потім довго розробляє постановку, предмети добирає так, щоб вони якнайприродніше «прилягали» один до одного, шукає характер і напрямок освітлення. Одним із кращих його натюрмортів, на мою думку, є «Самовар і здоба». Цікаво прослідкувати, як автор вибудовує полотно. Аби уникнути фронтальності, центральний композиційний предмет – самовар піднімає вгору від центра і відсуває дещо вправо, доповнюючи зображенням чайника. Лівий бік полотна заповнює дрібнішими компонентами: чашкою, склянкою у підстаканнику тощо, котрі врівноважують бік протилежний. Зображення ножа біля блюдця, його положення – як остання гирька на терезах. А вгорі загальну гаму доповнює рама з полотном, котра не дає самовару «зависнути» на нейтральному тлі стіни. Так само й кольори – насичені у зображенні здоби, дещо приглушені на стінках самовара – вони повільно переходять на спокійну площину столу. В зображених художником предметах на повну силу заявляє про себе їх предметність, вони, як кажуть, вагомі і зримі.

Втім, Анатолій Гаврилович не обмежується у своїх натюрмортах тільки зображенням предметного світу чи вирішенням тих чи інших живописних завдань. У кожен із них він вкладає певний зміст. Тому натура його натюрмортів ніколи не випадкова («Пасхальний обід», «Натюрморт з самоваром і глечиком», «Соняхи і яблука», «Натюрморт з рибою»). А «Гарбузи» – це вже й не натюрморт, це картина сільського побуту і селянського достатку. Соковита, потужна, майже відчутна на дотик. І чимось посереднім між жанром та натюрмортом є його просякнутий мисливською романтикою «Будиночок єгеря». Яскрава колірна гама, композиційна вишуканість характеризують і його натюрморти з квітами – «Першоцвіт», «Польові квіти», «Півонії», «Яблуневий цвіт» та ін.

– Я не пишу екзотику, – каже художник, – не граюся в національні орнаменти. Для мене національне – це те, чим живуть люди. Тому й пишу речі, які їх оточують, які їм слугують, з якими вони стикаються щодня. Котрі свідчать про предметну культуру нашого народу. Одним із моїх циклів має стати серія натюрмортів «Старі речі». Це те, що відходить у минуле, відходить назавжди. Але з ним пов’язані сотні років життя наших попередників, а то й пращурів. Я це теж застав у дитинстві. Я душею – селянин. І вважаю, що згадка про них має залишатися не тільки в музейних колекціях, а й у картинах.

Немає у Шаповалова й епічних пейзажних полотен. Навіть «Діти сонця» (квітучі соняхи на тлі віддалених будівель) за певної панорамності виглядають камерно. Його пейзажі – це рідне село, ближні краєвиди: «Старий млин», «Садиба», «Весняна околиця» тощо. Як правило, пейзажі Анатолія Гавриловича не просто зображують ту чи іншу місцину, а й передають на її тлі стан природи, сприйняття його художником. Тиха урочистість – «Сонячний день» з широким засніженим переднім планом, хатами поодалік і скромними банями невеличкої церковиці. Легкий смуток – «Осінній мотив» з його прощальною красою. Солодний щем пробудження – «Повінь» із ще сонними деревами посеред річкового розливу. Динаміка – «Копиці у воді», розкидані бурхливим поривом дощу і вітру, написані підкреслено широким, темпераментним мазком. Часом у сільських пейзажах Анатолія Шаповалова присутні коні, худоба, птиця, що також наближає їх до жанру («Вечоріє», «Річка Аджамка»).

Нечисленні у Шаповалова міські пейзажі. Як правило, на відміну від братових, – це скромні міські куточки. Однак серед них є полотно, на якому зображено район української столиці, що «пахне» історією і легендами, – це його «Андріївський узвіз». Напевне, то данина Києву, де він народився як художник.

Анатолію Гавриловичу довелося кілька разів побувати у Криму. Він писав старі вулички і мінарети, море і скелі, південне небо і грайливі прибережні хвилі. Так натхненно і переконливо, ніби там виріс. Коли Анатолій разом із братом Сергієм взяв участь у виставці «Крим – це Україна», влаштованій у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили з нагоди 25-ї річниці Дня Збройних сил України, місцева преса писала: «Їхні мариністичні роботи такі сильні, емоційні, що, здається, ці майстри все життя прожили в Криму і писали морські краєвиди».

Не можу не навести й слова маріупольського художника Олександра Шпака, сказані ним після огляду виставки робіт нашого земляка у цьому прифронтовому місті: «Ми живемо зараз на зламі епох і тенденцій. І приємно бачити такий «міцний реалізм». В картинах Анатолія Шаповалова – грамотна, прекрасна робота з кольором. Відчувається велика повага до матеріалу – олії. Прекрасне нею володіння, знання цього матеріалу, усіх виражальних засобів можна порівняти з тим, як співак високого рівня володіє всіма октавами. Від такого живопису хочеться жити!».

Я не вірю в езотеричну енергетику живописних полотен. Енергетичний сплеск – думки, почуття, настрій – з’являється завдяки самому процесу споглядання картини. Які почуття воно пробуджує та на які думки наводить, залежить від того, що автор заклав у художній образ при написанні картини. У Анатолія Шаповалова образність світла і добра. Тому у його художній світ входиш легко, він стає твоїм уже з перших хвилин.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here