«СЛЫШУ В ИМЕНИ ЯСНОМ МАРИНА: АЛЕКСАНДР, АРСЕНИЙ, АНДРЕЙ»

0
183
views

На долю жінок у роду Тарковських часто випадали тяжкі випробування. Майже все життя вони проводили в чеканні та сподіваннях. Чекати доводилося і Олександрі Сорокіній (першій дружині Олександра Карловича), коли чоловік повернеться із тюрми, а потім – із заслання, і Марії Вишняковій (матері Андрія та Марини), коли прийде з війни Арсеній Олександрович, і самій Марині Арсенівні – брата з еміграції, а пізніше – сина Михаїла, що працює у Туруханському краї, в тайзі, де колись на засланні жив його прадід-народоволець. Усі ці важкі випробування і страждання не очерствили їхні серця, не замулили їхні духовні джерела. Що ясно видно з книжок, інтерв’ю та статей Марини Тарковської. А ще – із багаторічного безпосереднього спілкування з нею.

Якось ми йшли центральною вулицею Кіровограда. Біля поштамту на той час торгували лоточники. На кількох лотках лежали книги. Марина Арсенівна, вибачившись зі словами «Романе, я хочу вам щось подарувати», підійшла до них, уважно оглянула, і вже за чверть хвилини я тримав у руках Біблію. Услід за батьком Марина Тарковська назвала її Книгою книг. Це було моє перше Святе Писання. Надворі стояла прохолодна осінь 1989 року. На душі було тепло від її материнського погляду, лагідних слів і довіри, на яку я, певно, тоді і не заслуговував.

Марина Арсенівна Тарковська народилася 3 жовтня 1934 року. Після розлучення батьків Андрій та Марина залишилися з матір’ю, тоді їм було відповідно чотири і два роки. Мати ледь-ледь зводила кінці з кінцями. А попереду була війна, евакуація, голодні повоєнні роки і тривалі матеріальні нестатки. Якщо додати сюди життя у напівпідвальній комуналці, вікна якої виходили на глуху кам’яну стіну, із сусідами певного статусу, які могли заподіяти недобре, та ідеологічні лещата сталінського режиму, то отримаємо майже повну картину «щасливого дитинства» Марини Тарковської. В подальшому доля також була не дуже ласкава до неї – і при вступі до інституту, де її вперше «завалили», і пізніше, коли вона опинилася відчуженою від мистецької спадщини батька і брата.

Лев Горнунг, друг сім’ї, колись написав про Марину: «Марина Тарковська до закінчення школи перетворилася на дуже красиву дівчину, розумну, скромну, з великим тактом і чарівністю. (…) Вона мала рівний і спокійний характер. Була доброю і прихильною до людей. (…) Молоді люди серйозно закохувалися в Марину. Серед них були два суперники, які довго і безнадійливо сподівалися на те, що Марина нарешті прислухається до їх благань, прийме їх пропозицію і вийде заміж за одного з них. Даремно сподівався і Євгеній Борисович Пастернак, що зможе ублагати Марину стати його дружиною. (…) І – дивно – добра і завжди поступлива Марина тут виявила твердість характеру і відмовила усім претендентам на її руку і серце. Згодом вона вийшла заміж за товариша брата по інституту Олександра Гордона, зберігши одначе в заміжжі своє дівоче прізвище Тарковська».

Олександр Гордон вперше приїхав до Кіровограда 1992 року, коли тут проходили Дні вшанування пам’яті Олександра, Арсенія та Андрія Тарковських. Не тільки в ролі турботливого чоловіка. О.Гордон – кінорежисер і сценарист – у юності був пов’язаний тісними дружніми стосунками з Андрієм Тарковським. Вони навіть зняли разом два спільних фільми. Вітальїч – так, без усілякої погорди, він відрекомендувався – багато років був поруч з ним, спостерігав його творчий шлях і розповів тоді багато чого з власного досвіду. Пізніше Олександр Гордон напише і видасть 2007 року чудову живу книжку про Андрія Тарковського «Не утоливший жажды».

Про сім’ю Марини Тарковської та Олександра Гордона можна розповідати довго і захоплено. Мені пощастило бувати у них і в Москві, і в Тарусі. Коротко зупинюся лише на враженнях від гостин, проведених саме тут. Передусім нагадаю, що Таруса – позаштатне провінційне містечко на Оці, яке традиційно було притулком опальних поетів, письменників, філософів, художників, релігійних і громадських діячів.

Певно, через його мальовничі заокські далі та культурні традиції обрали це місто М.А.Тарковська та О.В.Гордон. Вже декілька десятиліть дочка знаменитого поета і сестра геніального режисера досліджує їх творчість, популяризує спадщину батька і брата, пише статті і книги, виступає з лекціями в різних країнах світу, бере участь в організації і проведенні російських і міжнародних кінофестивалів, науково-практичних конференцій. Олександр Віталійович – вірний друг і помічник в усіх її шляхетних починах.

Все життя вони влітку жили по чужих дачах за тридев’ять земель від Москви, лише 17 років тому купили невеликий сільський будиночок в Тарусі. А потім ще декілька років перебудовували і впорядковували його, мріючи зібрати за одним столом усіх онуків і правнуків цього чудового роду. Південним фасадом будинок виходить в густий тінистий сад, де серед слив, груш, яблунь, смородини ростуть мальви, хризантеми, флокси, троянди, чорнобривці, запашний тютюн. А ще на рівненько розбитих грядочках перед хатою пишно ростуть цибуля, морква, петрушка, кріп, часник… Все це дбайливо доглянуте, щодня просапується і поливається надвечір. І все це так нагадує українську оселю, в якій я сам виріс.

Ця асоціація виникла одразу, коли ми сиділи в саду під розлогою старою яблунею і Марина Тарковська розповідала, як вперше потрапила на прем’єру картини «Дзеркало». Тоді, 1974 року, в московському Будинку кіно зібралася велика кількість людей. Вони сиділи на сходинках, стояли на балконі за кріслами. Брат вийшов на сцену, говорив коротко, сухо, наголосив на тому, що глядач має сам оцінити фільм. Фільм розпочався…

Картина вражала, в ній була нова, незвична для радянського кіно, образно-поетична мова.

«На мене картина справила враження, – пригадувала Марина Тарковська, – котре майже неможливо сформулювати. Звичайно, було ясно, це видатний художній твір. Але в ньому розповідалося про нашу сім’ю, про наше з Андрієм дитинство. Я бачила маму на екрані, чула голос батька. В нашій сім’ї не полюбляють з’ясовувати стосунки, виносити на чужий суд глибоко приховані особисті переживання. Але Андрій порушив табу. Недарма у найпершій сцені – епіграфі до фільму – юнак-заїка промовляє: “Я можу говорити!”.

Андрій заговорив у повний голос. Він розповів про маму, про батька, про голодне воєнне дитинство, зігріте материнською любов’ю. І він так говорив про одну сім’ю, що було зрозуміло, що він розповідає про життя мільйонів сімей. Історія однієї сім’ї, яка зображена на фоні світових історичних подій, стає загальнолюдською. І все-таки для мене – це передусім сповідь Андрія».

«Дзеркало» кіровоградський глядач вперше побачив, здається, у травні 1975-го. Вчорашній школяр, я на той час ще не уявляв, хто такі Андрій та Арсеній Тарковські. Фільм став для мене і відкриттям, і одкровенням. Відкриттям двох непересічних художників. Одкровенням того, що несе в собі справжнє високе мистецтво. Тоді я лише мовчки дивувався тому, що частина публіки залишає, не додивившись картину до кінця, і без того напівпустий Червоний зал кінотеатру імені Дзержинського. У чому тільки не звинувачували тоді талановитого режисера – в снобізмі і в зарозумілості, в елітарності та надмірній свободі обраної форми, в нескромності та неповазі до глядача. Такі були тоді часи… Однак мене ця картина приголомшила і заворожила. Саме поетичними образами, своєю сповідальницькою інтонацією.

Свою форму сповіді Марина Тарковська знайшла пізніше. 1989 року, три роки поспіль після смерті Андрія, вона зібрала і упорядкувала збірку спогадів про брата. А ще через десять років з’явилася її власна книга «Осколки зеркала», котра з невеличких оповідань та новел, як із скалків, відтворює розсипаний у часі та просторі портрет сім’ї. Нелегко, одначе, для Марини Арсенівни йшов цей пошук і осмислення місця кожного з героїв у спільній долі. І вона написала книгу, що виходить за рамки звичайної мемуарної літератури. Сюжет її животворний. Він начебто зростає понад короткими і виразними оповіданнями, де герої перегукуються в діалозі не тільки кровного, але й духовно близького споріднення, як гілки одного стовбура родинного древа. Того ж року вийшла книга спогадів про Арсенія Тарковського «Я жил и пел когда-то…», присвячена десятиріччю смерті поета. Її упорядником також була Марина Арсенівна.

Ось що вона пише в передмові до цього видання: «Жанр мемуарів читачі полюбляють. Але це надзвичайно важкий і небезпечний жанр. Важкий – тому що перед автором стоїть завдання якомога об’єктивніше і точніше зафіксувати своє враження від зустрічей з людиною, про яку він згадує. Небезпечний, тому що пам’ять недосконала, вибіркова. Майже неможливо відмовитися від свого суб’єктивного погляду на події, і часом мимоволі своє ставлення до того, що відбувається, автор приписує своєму героєві. Небезпечним я вважаю у спогадах припустимість, неперевірені факти і дати. Неприємно, коли довірливі розмови віч-на-віч стають надбанням публіки, коли розголошуються «таємниці» свідком, що опинився поруч. Але ще гірше – обтікання, недомовленість, напівправда. І як бути у таких випадках з етикою, з почуттями близьких? Складне і болюче питання, на котре кожен з авторів відповідає по-своєму».

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Далі буде…

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here