ХУДОЖНИК, ЯКИЙ ПЕРЕМІГ ПРОВІНЦІАЛІЗМ

0
379
views

На стіні фойє між третім і четвертим поверхами обласного художнього музею (ОХМ) висять три картини: «Григорій Сковорода», «Флора» і надінгульський пейзаж. Всі вони належать пензлю Бориса Михайловича Вінтенка, випускника Одеського художнього училища ім. Грекова, заслуженого художника України. У 1967 році, коли я з ним познайомився, він належав до старшого покоління кіровоградських митців.

«АКВАРЕЛЬНА УКРАЇНА: ОДЕСА – КРОПИВНИЦЬКИЙ»

 

Це коло складали ветерани війни Володимир Федоров, Микола Бондаренко і Микола Добролежа та молодші за них Броніслав Домашин і він, Борис Вінтенко. Всі до одного – представники офіційного реалізму. Фронтовиків він влаштовував цілком (пишу це як факт, а не оцінку чи судження), молодших за них Домашина і Вінтенка – не зовсім. Поворотним моментом у житті цих двох стало відрядження у республіканський будинок творчості в Седневі, з якого вони повернулися з новими ідеями і планами. Зокрема, Бориса Михайловича Седнів благословив на пожиттєві мандри в пошуку себе у мистецтві. Як героя його картини – на пошук істини.

Одного дня ми сиділи у просторій – на всіх – майстерні Художнього фонду України, там, де тепер знаходиться ОХМ. Борис Михайлович писав, я спостерігав за його роботою. Про щось говорили, загалом про життя. Коли я кинув необережну репліку, він уважно подивився на мене й тихо запитав:

– Вас ще не викликали?

– Куди? – не відразу зрозумів я.

– Туди, – відповів Вінтенко, і до мене дійшло куди саме.

– Ні.

Борис Михайлович помовчав, далі сказав:

– А мене викликали.

І ми перейшли на інше. Пізніше він мені розповів, як у Кіровограді виявили «формаліста Вінтенка». Після постанови Оргбюро ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» та кількох наступних розпочалася боротьба з «формалізмом» у мистецтві. Хвилі покотилися «от Москвы до самих до окраин». У літературних, музичних, художніх колективах проходили збори, на котрих таврували «відступників». Ними вважалися всі, хто прагнув якоюсь мірою вийти за кондові рамки соцреалізму. Творчість імпресіоністів, постімпресіоністів та представників інших течій у західному мистецтві офіційно вважалася ідейно шкідливою та беззмістовною. Знайшли «формаліста» і в Кіровограді. Під час зборів у приміщенні обласного музично-драматичного театру шанований ветеран війни вийшов на трибуну і затаврував свого молодшого колегу за «імпресіонізм». Що саме не те він побачив у роботах Вінтенка, ніхто так і не зрозумів. Але захід відбувся. Чи не після цього Бориса Михайловича «викликали»? Я цього не уточнював, на цю тему ми ніколи не говорили. Очевидно, десь він схвально відгукнувся про когось із відомих французів – може про Моне, може Ренуара, про яких не міг не почути від свого учителя Теофіла Фраєрмана, котрий навчався в Парижі і мав дещо відмінні від офіційних погляди на їхню творчість.

Вінтенко ніколи відкрито не бунтував, не розводився на політичні теми, писав як усі, у творчості до певного часу залишався в межах «єдино вірного» художнього методу. Але свою позицію мав. Йому боліла доля України. Коли ми зійшлися ближче, він дав мені прочитати «Ілюстровану історію України» Михайла Грушевського – заборонену книгу забороненого історика, про яку я чув, але до того не бачив. А коли його відзначили званням заслуженого художника, сказав:

– Я задоволений тим, що отримав звання заслуженого художника саме України, а не якоїсь там УРСР чи СРСР.

Навчання в Одесі подарувало йому знайомство з художником, поетом, ерудитом, глибоким знавцем народного мистецтва Михайлом Жуком. Спілкування з Михайлом Івановичем вплинуло на формування світогляду молодого художника. А особистий приклад працелюбності – розуміння того, що справжня творчість – це чесна і напружена праця.

У його житті велику роль відіграла зустріч у Седневі, в Республіканському будинку творчості, з такими видатними українськими живописцями, як Тетяна Яблонська і Микола Глущенко, можливість працювати поруч із ними, чути їхні оцінки і поради. Любов і повагу до них Борис Михайлович проніс через усе життя, більше того, своє ставлення до них передав і своєму сину, теж художнику Юрію Борисовичу. Після Седнева в його творчості настав новий етап. Про той час художник згадував:

– Коли мені було приблизно сорок років, я постав перед питанням, чи зможу стати художником. Навчитися писати етюди – річ нескладна. А от стати художником… Це вже від того, скільки тобі випало на долю. Та ще – як можеш працювати.

Він не перебігав від методу до методу, залишаючись прихильником «зображення життя у формах самого життя».

– Реалізм вічний, – говорив Борис Михайлович. – Це і фаюмський портрет, котрому кілька тисяч років, і полотна художників Ренесансу, і класичні композиції Брюллова, і тематичні полотна передвижників, нарешті твори багатьох вітчизняних художників пожовтневого періоду.

А от з принципами реалізму соціалістичного у нього не складалося:

– Штучно нав’язаний митцям, як і штучним було його теоретичне обгрунтування. Ну, що таке «показ життя в його революційному розвитку»? Щось на зразок «економіка має бути економною». Хоч радянський час дав світові теж немало великих імен. Бо вони зуміли зберегти свою індивідуальність. Як кажуть, «не завдяки, а супроти».

Борис Вінтенко – індивідуальний. І при цьому різний. Митець пережив кілька творчих етапів, залишивши у кожному з них високохудожні полотна. В доробку Бориса Михайловича є чимало гарних портретів, зокрема відомих трударів, онука, зворушливої «Дівчинки з червоним бантом», «Автопортрет» тощо, прекрасні пейзажі різного періоду – «Весняний день», «Рожева весна», «Березовий гай», «Навесні», «Повінь на Основі», натюрмортів (одні «Проліски» чого варті!). Але мені хочеться зупинитися на кількох концептуальних полотнах.

«Григорій Сковорода» (1972 рік) – невтомний пошуковець істини у постійних мандрах. Художник зобразив його у молодому віці, сповненого енергії. Сковорода крокує берегом понад річкою, неподалік видніються селянські хати, млини і тополі, з-за дерев виглядає церковна баня. Майже ідилія. Та чи насправді це так? Філософ прагне пізнати глибинну суть усього сущого, він поспішає, адже розуміє: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Не раз зустрічаючись із Вінтенком, я бачив, що він теж живе за правилом «українського Сократа»: Борис Михайлович не виносив суєти, постійно був за роботою, не впрягався в інтриги, не «водив козу», хоча у тумбочці в його майстерні завжди стояла пляшечка коньяку для розумної розмови з доброю людиною. Натомість писав, писав, писав… Григорій Сковорода був для нього взірцем. Він поділяв духовні настанови бродячого мислителя, естетику «Саду божественних пісень», концепцію «сродної праці», яка становить сутнісну основу самовизначення, самореалізації та творчої діяльності людини.

– Намагаюсь писати так, – говорив художник, – щоб роботи мені самому подобалися. Картини – це царина почуттів. Інакше й бути не може. Зацікавити глядача, настроїти його на свою хвилю можна лише з допомогою почуття. Я дуже ціную свого майбутнього глядача. Пишу для нього і не вірю в ніяке мистецтво «для себе». Роблю роботу. Щоб її хтось побачив, оцінив. А от писати для торгів – то це все одно, що грати скрипалеві із симфонічного оркестру на весіллі.

Якщо охопити зором доробок Бориса Вінтенка, стає очевидним, що він упродовж всього життя прагнув досконалості – досягти такого рівня, «щоб жодну картину не зміг повторити й сам». Кожен період характерний своєю манерою письма. На початку сімдесятих художник вдається до мозаїки локальних кольорів, як, наприклад, у «Весні» (1970) – міському пейзажі, в якому радісними барвами виграють фасади й покрівлі будинків, відтінені білим шумовинням квітучих дерев, молода зелень, синь неба і як вінець – всі кольори веселки. Уже тут заявляє про себе підкреслена деталізація і зміщена перспектива, що стане головним у роботах Вінтенка останнього періоду. Один час художник вдається до пуантилізму («Флора», 1979 та ін.) Фактично це натюрморт, але картина виходить далеко за межі «мертвої натури». Вона світоглядна. В ній художник демонструє своє естетичне ego. Польові і садові квіти, олівці і пензлі у вазочках, життєписи про художників, куманець на передньому плані і цитата з «Весни» Ботічеллі. Зверніть увагу, центральними зображеннями є куманець і персонаж видатного італійця – Михайло Жук учив молодого Вінтенка: «Відсутність зв’язків професійного мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість».

Чимдалі Борис Вінтенко вдається до панорамності. Тепер він працює головним чином над образом України. В цих роботах не варто шукати зображень конкретної місцевості. Свою Україну він бачить через вічну пам’ять степу, яким «мов сон, пройшли сармати, готи, гуни, авари, печеніги, кипчаки», де гуляли з вітром у полі запорожці, звідки скіфський цар звертається до наших сучасників: «Це наша з вами спільна Батьківщина, бо як ви з неї вирвете мене?» (Борис Мозолевський). Це глибинне відчуття, яке не може згаснути, поки не втрачено досвід і пам’ять тисячоліть.

На піку творчості панорама стає для Вінтенка головним форматом. Він пише картини «З минулого», «Моя Україна», «Рідні краї», «Над Інгулом», «Рожевий ранок» та ін. Названі роботи виконані у виробленій ним манері мерехтливого, або як він сам його називав, живопису. Художник поєднав мерехтливий мазок, м’яку тональність, деталізацію і звужену перспективу. Картини сприймаються мов через легкий серпанок. Спогад, видіння, фантазії? Ці його полотна позбавлені сюжету. Вони являють собою пейзажі – українські краєвиди, замкнуті фактично в одному радіусі. Тополі, річка, за нею верби, далі степ, далека дорога, і збоку – ледь помітна райдуга («Над Інгулом»). Той же краєвид, але з іншої точки зору і за іншої погоди. Осяяні сонцем верби й тополі, річка, далеке поле, післядощові хмари і райдуга через усе полотно… Здавалося б, прості мотиви. Але під пензлем художника вони набувають монументальності.

Вершиною цього періоду є картина «Споконвіку». Той же пейзажний мотив. Тільки на передньому краї – вершина кургану, на якому у тисячолітній задумі застигла скіфська кам’яна баба. Коли стоїш перед цією роботою Бориса Михайловича, опиняєшся ніби поза часом. Картина налаштовує на думки про вічне, високе, кореневу причетність кожного з нас до того, що було, є і буде. Це полотно без перебільшення можна назвати епічним.

Вінтенко не сприймав провінційного самоприниження. У місті, де за його молодості не було й натяку на художню школу, де не було не тільки відділення спілки художників, а й належних умов для творчої праці, він зробив себе сам.

– Я свого часу зрозумів: сподіватися треба тільки на себе, – згадував художник у свої шістдесят. – Почав активно їздити на виставки, в музеї, щоб відчути рівень мистецтва не містечковий, як говорив дехто з наших художників: «Ми обласні художники». Мені це не подобалося. Я зрозумів, що є один загальний рівень – ти або художник, або ремісник. Обставини, звичайно, важать багато. Але бути чи не бути, залежить від самої людини…

Наостанок наведу коротку фразу з переднього слова до альбому «Заслужений художник України Борис Вінтенко», надрукованого видавництвом «Мавік» у 2007 році: «Великий художній талант і висока культура в поєднанні з безкомпромісністю, відвагою, гордістю і, врешті, жертовністю – саме це утвердило художника як унікальну постать рідної культури. Б.М.Вінтенко був людиною рідкісної моралі. Він доносив даровану йому іскру Божу з безкомпромісною відвагою, доносив невтомно і правдиво. Безсумнівно, що він був людиною легендарною – досягнувши високої мети, виконав своє призначення. Він переміг».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here