«СЛЫШУ В ИМЕНИ ЯСНОМ МАРИНА: АЛЕКСАНДР, АРСЕНИЙ, АНДРЕЙ»

0
266
views

Досвідчений читач, прихильник мемуарної літератури знає, як часто в цьому жанрі зустрічаються книжки на кшталт «Я і Пушкін», «Я і Ахматова», «Я і Тичина».

Продовження. Читати початок: «СЛЫШУ В ИМЕНИ ЯСНОМ МАРИНА: АЛЕКСАНДР, АРСЕНИЙ, АНДРЕЙ»

В книжках Марини Тарковської немає і натяку на це. Шляхетність, з якою вона ставиться до слова, до творчості, до життя взагалі, має кореневий генетичний зв’язок із тими, кого ми величаємо аристократами духу, зі справжньою інтелігенцією, про яку А.П. Чехов писав, що вона народжується тільки в провінції. Творча мета авторки продиктована не бажанням самоствердитися за рахунок інших, не вилити на папір минулі образи і кривди, а зберегти і донести до читача у всій повноті те, що через деякий час вже буде недоступне. Ті «друзки» подій, почуттів, думок, які майже загубилися, розпорошилися у плині часу.

1992 року Марина Тарковська із добрих спонукань запросила на Дні Тарковських московського професора Паолу Волкову. Коли та піднесено виступала перед кіровоградською публікою, ніхто й гадки не мав, що вона може зганьбити цю шляхетну справу. Спочатку як директор Фонду Андрія Тарковського при Спілці кінематографістів Росії, потім як літератор. Не обтяжуючи себе ні моральними, ні науковими принципами, пані професор 2002 року видає друком книжку «Арсений Тарковский. Жизнь семьи и история рода». А два роки поспіль перевидає її під назвою «Арсений и Андрей Тарковские. Жизнь семьи и история рода». Детальний текстовий аналіз цієї книжки приводить до двох сумних  висновків. Перший: заслужений діяч мистецтв РФ Паола Волкова, піддавшись спокусі заглибитися в сімейний архів Тарковських, однобічно використала і опублікувала багато (іноді особистого, інтимного характеру) документів  без необхідного на те дозволу і коментарів нащадків. Другий: фактографічні та стилістичні помилки просто «золотими розсипами» лежать в тексті книги. Більшість дослідників теми, означеної в заголовках, застерігають: книги П.Волкової не мають права претендувати на достовірність. Більше того: їх фактографічна основа викривлена, а концептуальна – шкідлива.

Як уже наголошувалося, час і доля не були надто прихильні до Марини Тарковської. Вона втратила брата, батька… Будинки – і в Кіровограді, де пройшло дитинство батька, і в Москві, де виросли вони з братом, – зруйновані. А могли б стати музеями.

Здавалося б, їй є на що ображатися, є над чим горювати. Проте свій біль і гіркоту вона пропускає крізь горнило християнського (православного) милосердя. І хоча в її книгах є сторінки, де вона з явним невдоволенням пригадує чиїсь нерозважливі вчинки, переважна більшість з них наповнені добрими, теплими, вдячними словами. Продиктованими великим почуттям жіночої материнської любові, мудрістю, великодушністю.

«Після тривалих роздумів та сумнівів, – пише М.А.Тарковська, – я дійшла переконання, що повинна говорити всю правду, якою гіркою вона б не була. Скалки, коли їх береш в руки, боляче ранять, але інакше не скласти того дзеркала, перед яким пройшло життя моїх близьких». Така принциповість, безкомпромісність стоять поруч із душевним тактом, чуйністю Марини Арсенівни до тих, кого вона описує. До того ж усі відомості, що стосуються історії сім’ї, нею документально вивірені. Мені достеменно відомо, скільки архівів їй довелося об’їздити, скільки документів опрацювати, скільки свідків розшукати, аби відтворити ту доволі панорамну картину, у центрі якої звичайна сім’я, що живе за законами свого часу, проте складається з незвичайних, таких, що виходять за рамки цього часу, людей.

Працюючи над книгою, Марина Арсенівна знов і знов заглиблювалася у підтексти поетичних творів батька, роздумуючи над явним і прихованим їх змістом, намагаючись розкрити таїну деяких символів, образів та присвят. Так було, наприклад, і з добіркою із 16 віршів, присвячених такій собі М.Г.Ф. Ось як про це пише сама Марина Тарковська: «Мені уже відомо із віршів, що М. – це Її ім’я, Марія. Що ховається під рештою ініціалів, я дізналася, приїхавши в рідне місто батька, в Кіровоград (колишній Єлисаветград). Там все вирішилося, співпало, стало на свої місця. Там знали її, Марію Густавовну Фальц». Деякі «зернята» цієї тремтливої історії першого кохання юного Арсенія Тарковського допоміг зібрати і я. Під час спілкування з Мариною Арсенівною вражало те, як обачливо, шанобливо і чуйно вона поставилася до жінки, якій присвячено більше віршів (а значить, і почуттів), ніж її матері. Одне лише «Її ім’я» (саме так, з великої літери!) чого варте…

Кого б не змальовувало перо Марини Тарковської – рідних або знайомих, будь вони відомими чи безвісними, – для всіх вона знаходить відповідну тональність, вишукуючи те найважливіше, що робить їх живими, органічними, часто неординарними і повертає у те вічко історії, яке вони самі і сплели. Великим дарунком проникливому читачеві, усім, хто бажає зануритися в історію рідного міста і краю, є такі глави з другого видання «Осколков зеркала», як «Елисаветградский дедушка», «Реальное училище», «Революционная деятельность Александра Тарковского», «Елисаветградские кружки и их предатели», «Медем», «Первый брак Александра Карловича», «Валерий, Валя, Валюсик» та інші.

У своїй просвітницькій діяльності Марина Тарковська шукає і відстоює ті шляхи, які в умовах сучасного здичавіння і вихолощування культури здатні відвернути подальшу руйнацію культурної і духовної єдності давно генетично з’єднаних культур. На відміну від тутешніх недолугих невігласів, які клянуть «ворожу москальську мову», вона подає інший приклад. Нагадаю її слова, сказані на Хуторі Надія 1992 року.

«Батько дуже любив українську мову і вважав її однією з найкрасивіших. Тому що це дивовижно музична, дивовижно добра мова. Він пам’ятав цю мову все життя, говорив українською, можливо, погано, але читав досить вільно. Сторонні люди навіть помічали в його російській вимові своєрідний український акцент. Я вже не кажу про той вплив української культури, яку він сприйняв і передав нам. Всім відомо, що він був «сковородистом», що він дуже любив поетичну творчість і філософію Григорія Сковороди. Батько був пов’язаний з багатьма українськими сучасними поетами. Зокрема, товаришував з Максимом Рильським, часто бував у нього в гостях. Спілкувався також з Дмитром Павличком, листувався з вашим земляком Володимиром Базилевським».

Родина Тарковських, як відомо, пов’язана родинними узами з родиною Тобілевичів. Першою дружиною Івана Карповича була Надія Карлівна Тарковська. Жінка освічена і обдарована, вона стала йому не тільки дружиною, але й сподвижницею, актрисою, однією з виконавиць «Українських вечорниць» Ніщинського, вперше поставлених в Єлисаветграді. Саме на її честь і назвав свою оселю «Хутір Надія» фундатор українського театру Карпенко-Карий. Нині там розташований літературний музей-заповідник. Тим, що він має такий статус, треба завдячувати також і Арсенію Олександровичу Тарковському. Тепер там, у меморіальній діброві, є кілька дубків, посаджених і дочкою поета Мариною Арсенівною.

Вперше вона приїхала до Кіровограда 1989 року. Це було восени. Жовтневий прохолодний вітер натягував хмари, у місті дощило. Але у вітальні відділу мистецтв ОНБ ім. Крупської (нині ім. Чижевського) було тепло і затишно. Зібралися там люди небайдужі, переважним чином творча інтелігенція – вчителі, журналісти, літератори, художники, архітектори. Вони пам’ятали і шанували талановитого поета-земляка, знали про його любов до рідного міста. Марина Тарковська підтвердила це у своїй розповіді. Зокрема, вона сказала, що батько завжди тремтливо і тепло згадував це місто, а на схилі літ мріяв ще раз побувати в Кіровограді, тепер вона виконує його заповіт.

Як доказ Марина Арсенівна процитувала тоді уривок з листа батька 1972 року: «…Как мне хочется на Украину, в Киев и в мой Кировоград, — я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости. Верно, в моём возрасте впадают в детство по влечению сердца. Если и я впаду в него, не удивляйтесь, есть не только пространство — родина, есть и время — родина…».

Тоді ж в одному з інтерв’ю Марина Тарковська висловила і своє ставлення до нашого міста. «Ходжу вулицями міста з особливим почуттям – адже ними ходили колись мій дід та батько. Приємно бачити зараз, як реконструюються будинки, обережно й з любов’ю зберігається стиль старого міста. (…)

Як відомо, без минулого, без історії немає майбутнього. Кожному зрозуміло, що необхідно зберігати історичні та культурні пам’ятки, залучати до цього школярів, студентів – усю молодь. Ваше місто було культурним осередком України. А чи знають про це теперішні мешканці Кіровограда? Чи підтримують ці славні традиції?».

Потім були відвідини музею-заповідника «Хутір Надія», де в осінньому саду Марині Арсенівні пощастило знайти і зірвати з гілки останнє яблуко, що є доброю прикметою в Україні. З її зустрічей, з її бесід з тодішнім директором музею-заповідника Миколою Хомандюком і виникла ідея відзначати в Кіровограді Дні Тарковських. Згодом Марина Тарковська стала постійною гостею нашого міста. А ще приїздила до Києва вручати міжнародну премію імені Арсенія та Андрія Тарковських кращим українським поетам та кінематографістам. На жаль, кілька останніх років через хвороби вона не має змоги навідувати місто, яке стало їй близьким. Та її і не запрошують.

Александр, Арсений, Андрей…

А.Р.Н – три чарующих звука:

Вдохновение, рана и мука,

А разлука острей и острей.

Александр, Арсений, Андрей,

Три отца моих, три моих сына.

Слышу в имени ясном МАРИНА:

Александр, Арсений, Андрей.

Ці вірші я вперше почув 1992 року, коли в Кіровограді відзначали 85-річчя з дня народження Арсенія Тарковського. Пролунали вони з вуст, на жаль, нині покійного поета і барда Сергія Каплана. Ці рядки найкраще розкривають долю героїні цього нарису – берегині роду і духовної спадщини Тарковських. Вона несе у світ ті культурні традиції, які об’єднують людей на шляху до гуманізму, краси і добра.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here